Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 51016
Рецензій: 95760

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 29454, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '35.174.62.162')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Горор

Трохи про стіни

© Уляна Галич (Консуело), 09-06-2011
Джоні Паркер не вірив у долю. Так само, як і в Бога. І в потойбічне життя. І в Санта-Клауса. Ну, може в Санту Джоні колись і вірив, але це було настільки давно, що просто не рахується.
Джоні був реалістом, носив симпатичні кашемірові джемпери і зустрічався виключно з блакитноокими шатенками. Назагал, він був досить милим хлопцем, наш Джоні. Хто завгодно вам це б підтвердив. Працював менеджером середньої ланки, по вихідних грав із друзями у футбол, трохи пиячив – але в міру, час від часу відвідував батьків. Знімав двокімнатну квартиру, акуратно оплачував рахунки і ніколи не турбував сусідів гучними вечірками, які іноді трапляються майже в кожній холостяцькій оселі.
Навіть місцеві бомжі не мали нічого проти його особи – а цей прошарок населення, як відомо, найбільш вибагливий і об'єктивний у своїх судженнях про ближніх. Джоні не жлобився, міг поділитись цигаркою, а то й пригостити недопитою пляшкою пива. Втім, зайвої щедрості за ним теж не помічалося. У всьому знати міру – мабуть, це було єдине правило, в яке він по–справжньому вірив. Паркер уникав занадто ризикованих пригод, занадто красивих дівчат, занадто дорогих автомобілів.
Але якщо ви подумали, що він був яким–небудь занудою або ж сам вважав своє життя нудним – то ви глибоко помиляєтеся. У компаніях він бував досить веселим, на роботі його цінували за розум і стриманість, та й жінки не були до нього байдужі. Що й казати, Джоні багато що міг би, – але не все із цього хотів. І ось так, балансуючи на межі добра і зла, примудрився дожити до 32 років, так і не відчувши жодного по–справжньому сильного хвилювання, не зазнавши жодного пориву пристрасті, не встрявши ні в одну більш–менш карколомну авантюру.

От і все, що нам варто знати про Джоні Паркера, мабуть. Вірніше про того Джоні, який прокинувся у своїй затишній постелі сонячним осіннім ранком і солодко позіхнув. Була субота – його улюблений день тижня, і все складалося просто чудово. За всіма прикметами, очікувався прекрасний деньок. І не найбільш неприємною його частиною повинна була стати зустріч із довгоногою Стейсі з відділу кадрів. Втім, ранок Джоні почався не з думок про дівчину – вони були надто мало знайомі. Та й не так вже сильно вона йому подобалася, ця Стейсі. Ранок почався цілком традиційно – з думок про горнятко кави і цигарку.
Тим, кому цікаві подібні речі, варто взяти до уваги – ніяких фатальних передчуттів у Джоні не виникло, нічого не вказувало на прийдешній апокаліпсис. Повалявшись ще кілька хвилин в обіймах м'якої ковдри, Паркер накинув халат, засунув ноги в домашні тапочки і попрямував на кухню готувати каву.
І ось там на нього чекав перший сюрприз.
На кухні ВЖЕ пахло свіжою кавою. Можливо, пахло нею і в спальні, але крізь залишки сну Джоні просто міг цього не помітити. Сам по собі запах був, безумовно, приємним. Але ... Хто міг приготувати каву на його кухні – окрім самого Джоні?
А він же не готував. Паркер щойно прокинувся – хіба ні?
Другою несподіванкою стала ВІДСУТНІСТЬ самої кави. Плита виглядала невинно чистою, маленька чавунна турка знаходилася там, де й повинна була знаходитися – на поличці для всіляких дрібниць, банки з кавою теж ніхто не торкався, мабуть, з учорашнього дня. Але запах був. Стійкий і трохи збудливий.
Джоні дещицю подумав і вирішив, що аромат надходить звідкись із зовні – наприклад, з квартири сусідки праворуч, красивої ще леді середніх років, з якою вони іноді зустрічалися у дворі або на сходовому майданчику. Джоні несвідомо проігнорував той факт, що віконні пакети, півроку тому встановлені в його помешканні, передбачали повну ізоляцію від будь–чого – починаючи зі звуків і завершуючи запахами. Зараз не час було думати про подібні дрібниці. Заспокоївшись, Паркер приступив до звичайного кавового ритуалу – хоча так і не зміг до кінця позбутися неприємного шкарубкого відчуття десь в області шлунку. Щось повинно трапитися – стверджувало це гидке відчуття. Але Джоні був реалістом – ви ж пам'ятаєте?

А дивацтва цього ранку, тим не менш, тривали.
Вогонь на плиті горів – але полум'я було незвичайного блідо–жовтого відтінку. Кава закипала якось дуже вже повільно, і цукор був якимось невагомо–прозорим. Але на смак приготований напій нічим особливим не відрізнявся, і Джоні вирішив, що всі ці нісенітниці йому просто примарилися. Нестерпно захотілося запалити цигарку.
– Нерви щось розхиталися, – подумав Паркер. – З чого б це?
Цигарок у пачці, що лежала в шухляді кухонного столу, не виявилося – хоча Джоні не пам'ятав, щоб докурив її напередодні.
– Ось це вже зовсім дивно, –  пробурмотів він упівголоса.
І з горнятком кави в руці попрямував до кабінету, – що правив йому і за вітальню – на пошуки якого–небудь завалящого недопалка в попільничці. По дорозі Джоні помітив іще дещо. Наче дурниця, а все ж…І взагалі – чи мін він з певністю відрізнити, що саме було важливим цього ранку, а що – ні? Шпалери на стінах раптово почали здаватися йому не пісочно–коричневими, як завжди, – а, радше, світло–помаранчевими. Та це були тільки квіточки. Квіточки в прямому сенсі слова – вони пишними кетягами розпускалися як раз таки на цих самих шпалерах. Трохи недоречно, еге ж – якщо зважити на те, що раніше їх прикрашав строгий геометричний малюнок. Джоні трохи запаморочилося в голові, він ухопився за край одвірка в пошуках опори, але рука зловила лише порожнечу.

А далі… далі почалося справдешнє божевілля.
Там, де мав бути кабінет, виявилася ванна кімната, а на місці ванної –  знайшлася похмура запилюжена комірчина. Власне кажучи, заходити туди Джоні навіть і не пробував – він просто звідкись знав, що це саме комірчина. І боязко обійшов осторонь зловісні двері, що могли виявитися зовсім і не дверима. Чим іще вони могли бути, Джоні не знав – а може, просто боявся про це міркувати.
Стеля то опускалася, то підіймалася. Десь, напевно, в спальні, рипало відчинене вікно. З якогось невідомого крану капала вода. Джоні подумав, що іще хвилина, і він почне зсуватися з глузду. Всі його відчуття загострилися до неможливості, світло немилосердно різало очі, з носа тоненькою цівкою потекла кров. Нічого цього не могло бути насправді. Не могло. І все–таки він був переконаний в реальності того, що відбувалося. Адже Джоні Паркер навіть у найкритичніших ситуаціях залишався закінченим реалістом.
Джоні охопила дивна млість, і йому захотілося присісти. Старого шкіряного пуфика в коридорчику не спостерігалося, і Паркер опустився просто на підлогу. Вірніше, обм'як, наче ганчір’яна лялька, позбавлена підтримки ляльковода. Як і слід було очікувати, на підлозі виявився абсолютно незнайомий йому килим. Він спокійнісінько собі лежав і насмішкувато мружився червоно–білими візерунками.
Раптово над головою щось загрозливо заскрипіло. Паркер підвів погляд – вгорі, на тоненькому ланцюжку розгойдувалася навколо своєї осі неосяжних розмірів люстра. Здавалося, вона була готова впасти вниз в будь–яку секунду. Джоні втиснувся в стіну і насторожено завмер. Складалося враження, що інтер'єр квартири змінювався просто у нього на очах, виростаючи або проникаючи ... Якийсь маразм. Хіба могли проникати меблі? Звідки вони могли проникати – це ж не грибок який-небудь або вірус? Але, тим не менш, це відбувалося. І звідусіль – з кожного кута – визирала якась незрозуміла загроза.
Посмішка килима ставала все ширшою і ширшою – аж доки не почала скидатися на звірячий вишкір, з якого стирчали гострі та, ймовірно, смертельно небезпечні ікла. Стіни виглядали вже зовсім по-іншому – Джоні міг би заприсягтися, що вони в буквальному сенсі ожили. І наміри у них були далеко не доброзичливі, як можна було здогадатися. Десь за стінкою щось гримнуло, ляснуло, знову гримнуло ... Потім голосно зашаруділо, наче хтось відкривав паперові упаковки святкових подарунків.

– Треба зателефонувати в поліцію, – майнула думка. – Але що я їм скажу? Панове поліцейські, моя квартира сказилася і готується мене вбити? Ну так, ну так ... Цілком можливо, вони навіть не звернуть уваги на мій дзвінок. Але звичайно, спробувати варто. Якщо мені так уже не терпиться опинитися у гамівній сорочці, то звісно ... Варто лише набрати 911.
Ні, Джоні безумовно не був готовий до подорожі в божевільню.
Але все одно треба було щось робити. Мозок вимагав дій. Мозок не витримував цієї тихої агонії. Джоні спробував зосередитись. Вихід був. Просто мусив бути. Залишалося тільки його знайти. Найголовніше в його ситуації було  – вшитися звідси. Але як? Джоні чесно намагався, та не міг пригадати – як це, коли йдуть. Щось заважало йому згадати. Хоча були моменти, коли ... Ось-ось вже він повинен був ... Кілька невеликих зусиль, крок вліво, крок вправо, поворот ...

Тримаємо спинку, хлопчики. Джоні, тягнемо носочок.

Одначе момент спливав, а Джоні Паркер продовжував безвільно валятися на підлозі власної квартири, розмірковуючи про можливість втечі, як про щось нездійсненне. Але тверезу свідомість він усе-таки зберігав. Очі його були розплющені, й думки бігли щораз стрімкіше. Щось блискуче привернуло його погляд, – річ лежала на невеличкому столику біля дзеркала, що теж невідомо як опинився у вузенькому коридорі. Втім, це вже не був коридор. Швидше, туалетна кімната. Або гардеробна. Щось подібне, у всякому разі.
В усякому разі, річ не належала Джоні – оскільки це була жіноча губна помада. Паркер покрутив її в руках, відкрив. Абсолютно звичайна, недорога, наскільки він міг судити. Досить поширений рожевий відтінок. Хоча на рахунок цього він міг і помилятися, зважаючи на всі ці метаморфози останнього часу. Але як могла ця помада опинитися тут? Паркер завжди дуже уважно стежив, щоб його подруги випадково не забували у нього ніяких особистих дрібничок. Ну і звичайно – щоб не шукали потім привід повернутися знову. Але може, все-таки... Може, Лора ... або Клер. Вони були тут минулого тижня. Стомлений розум Джоні все ще намагався відшукати логічне пояснення хоча б фрагменту цієї головоломки.
За стінкою знову почулися якісь звуки. Найбільше ... більше за все вони були схожі на кроки. Людські кроки. Та що вже там, Джоні був абсолютно впевнений, що звуки, які він чує, кроками і є. Інша справа, що він уявлення не мав, хто б це міг розгулювати його помешканням? Хоча, коли добре поміркувати… відповідь була очевидною. Той, хто зварив неіснуючу кави і розкидав різноманітний непотріб по кутах. І поміняв шпалери. Той… або та.

Раптово в передпокої клацнув замок і двері відчинилися. Джоні напружився. Невже злодії? Але злодії не приходять рано-вранці – в усякому разі, не в скромні холостяцькі квартири. Але хто ж тоді? Ключа він нікому не давав. Вже в цьому Паркер був абсолютно впевнений. Як би там не було – хтось увійшов. І Джоні, несподівано для себе, замість страху відчув полегшення. Принаймні, зараз ця нісенітниця з меблями, кроками та всяким таким іншим припиниться. Або ... ні?
Джоні з надією спрямував погляд у бік передпокою. Мить настороженого очікування – і він побачив ... Замість таємничого відвідувача він побачив, як щось червоне стрімко промайнуло повз нього і зупинилося біля дзеркала.

Блискавка. Блискавки були дуже яскравими в той вечір, і якась дівчина голосно верещала від переляку, а діти чомусь сміялися. І ще були гуркіт грому, і теплі калюжки дощової води під ногами ...

Джоні придивився – і не повірив своїм очам. У сріблястій дзеркальній поверхні відбивалося обличчя тієї самої довгоногої Стейсі, з якою у нього була запланована вечеря на сьогодні. Вона тим часом квапливо поправляла зачіску, не звертаючи найменшої уваги на Паркера, що сидів під стіною. Стейсі була вбрана в гарне червоне плаття, і взагалі виглядала чудово.
– Любий, чому ти так довго? Ми вже спізнюємося, – докірливо промуркотіла вона комусь невидимому в передпокої. Вочевидь, той, хто увійшов, був з нею близько знайомий.
– Але що всі ці люди роблять у мене вдома? – з жахом подумав Джоні.
Він хотів було що-небудь зробити чи хоча б крикнути, але виявив, що не може ні поворухнутися, ні заговорити. Щось із зовні повністю паралізувало його волю.
– А хіба ти вже готова? – чоловік, бо голос належав чоловікові, все-ще перебував за межами видимості для Джоні.
– О, так. Ще тільки секундочку.
– Знаю я твою секундочку, – незнайомець наближався, за спиною Паркера поповзли лоскітливі мурашки. Сотні, тисячі мурашок, цілісінькі легіони, хай їм чорт.
Темний силует виступив звідкись, припав губами до оголеного плеча жінки, потім підняв голову, і Джоні нарешті побачив. Для незнайомця цей чужинець був ... був до непристойності знайомим. Атож – адже він нагадував Джоні Паркеру його самого. Втім, нагадував – не те слово. Зовсім не те. Практично, це було те ж саме обличчя, статура, навіть голос... Хтозна, чому він одразу не зрозумів цього. Зараз уже не залишалося сумнівів. Дивне відчуття «де-жавю» охопило Джоні. Він раптом відчув якусь безглузду роздвоєність, ніби усередині нього знаходився ще хтось. Хтось небезпечний і непривітний. Їхні з незнайомцем погляди зустрілися ... і скажена фарандола хижих тіней затанцювала перед очима Паркера. Він зрозумів – його теж побачили. І його побачило щось значно більше, ніж звичайне дзеркальне відображення.
– Ну, привіт, Джоні. Давно не бачилися, хлопчику мій, – поблажливо зауважив ТОЙ.
– Відпусти мене. Я більше так не можу, – Джоні напевно не розумів, проти чого саме він протестує, але напевно знав, що дійсно більше не може.
ТОЙ, продовжуючи обіймати Стейсі, криво посміхнувся.
– Чому б тобі не забратися звідси, Джоні? Мені здається, я набагато краще справляюся з твоїм життям... Ти хіба так не думаєш? Вирушай-но, друже, назад, звідки виліз.
– Ні. Я не хочу. Не хочу знову до комори. Там темно і страшно, – почав благати Джоні, але відповіді не почув.
– Ну чому? Чому саме я? – останнє питання померло, так і не народившись.
Щось ляснуло. Двері?
Темрява поглинула його, і особистість Паркера розчинилася в її теплих липких хвилях.

А блискавки все миготіли і миготіли, і старі в'язи злякано поскрипували вузлуватими гілками, а дівчина верещала так голосно ... І нікому було її заспокоїти.

                                                                             * * * * * *
Сонячного суботнього ранку, зі свіжою газетою під пахвою і пачкою цигарок в кишені, в свою заново обставлену квартиру повертався з прогулянки Джоні Паркер власною персоною. У всякому разі, нікому б і в голову не прийшло засумніватися в цьому. Він усміхався – адже все складалося добре. Виглядав Джоні значно молодшим і нехарактерно щасливим. Можливо, знаючі люди і помітили б у ньому значні зміни за останні півроку – але в нього ніколи не було по–справжньому близьких людей, тривалих любовних зв'язків, і навіть батьки бачили його кілька разів на рік. Але ж це і виявилося найголовнішим, оскільки гарантувало безпеку. Саме це і було причиною. Відповіддю, яку так довго шукав хтось майже забутий, зачинений навіки вічні в тій жахливій комірчині. Досить банально, чи не так? Але що поробиш – банальності оточують нас, з них складається саме життя.
Паркер відчував, що той, інший, ще не змирився остаточно. Пошуки виходу тривали – але стіни з деяких пір відмінно навчилися мовчати. Та й сили в'язня були на межі, ще трохи – і йому ніколи більше не вибратися з хитросплетіння лабіринтів, створених більш витонченим інтелектом. Інтелектом, приреченим, на жаль, на вічні поневіряння у цьому настільки недосконалому, але такому прекрасному світі. Світі, де так багато дверей, в які можна увійти. Не кажучи вже про стіни. Чудові, надійні стіни.
Джоні Паркер – або той, у кого він перетворився, – встиг полюбити цей світ. Він збирався залишитися тут надовго. І хто ж винен, що здобувати можливість матеріального існування доводилося досить непривабливим способом?
Втім, особливо жаліти ні про що не доводилося. Стіни зберігали багато таємниць – занадто багато навіть для нього. І може бути – не обов'язково, але цілком можливо – це не він вибрав їх, а вони відшукали його ... Так, таке пояснення було б навіть більш реалістичним – а Паркер завжди віддавав перевагу реалістичним поясненням. Навіть зараз. Можливо, зараз навіть більше, ніж будь-коли.
Джоні відчинив двері, зайшов у передпокій. Нахилився, щоб зняти взуття, і виразно відчув – щось не так.
У квартирі пахло свіжозвареною кавою. Сам по собі запах був, безумовно, приємним. Але ...


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

...ті хто покидає Омелас...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 12-06-2011

В сюжет

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 11-06-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Росткович Олег, 11-06-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 10-06-2011

Професійно!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Osa, 10-06-2011

Класний горор

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Наталка Ліщинська, 09-06-2011

Наче стрічка Мебіуса

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Галина Михайловська, 09-06-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.88778209686279 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …