Нам здається, що жити нудно. Втім, це не так.
Із зими в літо – я потрапив за чотири години.
У літаку спиртного не давали. Узяте в «дьюті-фрі» випити не дозволили. Мовляв, летимо в ісламську країну. У ній все строго. Тож Єгипет я побачив тверезим поглядом. Що трапилося зі мною вперше. І я зважився провести відпочинок без пиття.
Під сонцем ресортів «Рехани роял біч» моя татарська шкіра придбала колір мореного дуба. Мої руки нагорталися сторінок книжок, узятих від нудьги, в будці араба, що видає рушники. Мої очі намилувалися підводним світом, через скло селіконової маски. Легені набралися морського повітрю. Шлунок –місцевих наїдків та напоїв, сплачених наперед і не вміру.
З'їздив до Каїра. Подивився як 23 мільйони людей управляються з дорожнім рухом без єдиного світлофора, зневажаючи будь-які правила. Сигналять відчайдушно. Відважно пробираються через нескінченний димовий сморід. А на прогулянковому судні по Нілові я познайомився з туркенею. Так назвав я її про себе. Вона тараторила без угаву з керманичем.
Наша гондола протискалася серед запруд з пластикових пляшок. Ніл був брудний.
У засмальцьованому балахоні і арафатці, керманич підносився велетом. Він правив човном стоячи, однією рукою. Посміхався. Дозволяв туркені бігати на бак, стрибати з нього прямо під ноги смиренним туристам. Туристи мовчали. Росіяни нудьгували, німці таїлися. Коли нільський вояж кінчився, я подав туркені руку. Але, вона підставила мені свій лікоть.
– Мерсі, – посміхнулася вона, і зійшла на берег.
У її рухах були спокій і спритність.
– Мерсі, – сказала вона вдруге, – і протягнула мені руку. На всіх її пальцях блищало каміння перснів. А зап'ястя ховалося в золоті браслетів..
– Ви з Туреччини? – запитав я.
– Ні, – засміялася вона, – я з Шарм-ель-шейха.
– Але, – здивувався я, – там не живуть жінки.
– Ось дурощі, – прикрила вона долонькою губи. І блиск перснів засліпив мене.
– Пробачите! – поклонився я театрально, – не знаю Вашого імені.
– Жаннетт, – схилила вона сою голову на мій уклін. У її волоссі, прикритому строкатим шовком, смітили вогниками такі ж камінці.
– У вас стільки прикрас! – бубонів я, – і сама ви…
– Прощавайте, – сказала мені Жаннетт.
– Ви хіба не їдите до пірамід, – образився раптом я.
– Ні, – знову посміхнулася мені вона, – у мертвих не можна шукати любові. Ми вже з вами не побачимося. Ну, бувайте здорові!
Можливо, це дивиться на мене любов? Ось єгоза, подумав я, помахуючи їй рукою. Вона залишилася на тротуарі, що відходив за борт автобуса.
Піраміди були страшні. Трущоби околиць Гізи, копошилися майже у самого сфінкса. Натовп народу нагадував мурашник. І, здавалося, вітер з пустелі гудів нелюдською мовою. Лише самотній гриф спокійно парить над верхівкою гробниці Тутанхамона. Вічність.
Дивно, але я думав про Жаннетт. Я уявляв її то матір'ю фараона. То, сестрою Ніфертіті. То, навіть, жрицею Клеопатри. Які дурощі заповнювали мої, розігрітий африканським сонцем, мізки.
Очі Жаннетт – яскраві, гарячі, чорні.
Волосся Жаннетт, – таке ж чорне і блиск прикрас в них.
Губи Жаннетт, – прикриті долонею, і блиск каменів її перснів.
І сама Жаннетт...
Невже мене ще можна отруїти поглядом і піти геть?
Мої африканські дні завершувалися. Останню ніч я вийшов на «Намама Бей». Вишукував сувеніри для друзів, подарунки рідним. Тут сяяли лампи і слався дух гашишу.
– Привіт, - молодий араб, з вузькими бачками, палаючими очима поглядав на мене, – Як справи?
– Сорі, – відповів я, – ай андестент ноу!
Хлопець на секунду сторопів. Але, одразу ж посміхнувся:
– Ні, ти, брат росіянин!
– Почому вгадав?
– Так. – зібрав він плечима, – Я в Росії, в університеті вчився. У мене дружина росіянка
– Зрозуміло.
– Підемо, брат, – посміхається араб, – до мене в магазин. Я торгую парфумами і маслами.
Ми зайшли в провулок, що вів до моря. Піднялися бічними сходинками на другий поверх. З розкритих дверей міцно шибонуло гашишем, і погляду відкрилася кімната в сизуватій димності.
– Курнемо, брат? – порадив мій поводир.
– Ні.
– Може, травички треба?
– Ні.
– Замутимо, брат!
– Ні.
І я вже збирався піти, але, мене хтось гукнув за моїм прізвищем.
Я обернувся.
І побачив Прохора Журбу.
.. Коли нас збили, останнє, що бачив я – обличчя штурмана Журби. З під його шолома ще текла цівка крові. І він, схилившись наді мною, відкривав рота, звужував очі, і тряс мене. Але я нічого не чув. І нічого тоді не відчував. Це було давно, коли ми ще захищали чужі землі... Вийшовши з госпіталю, я зарікся і ногою ступати на схід. Але які марні наші клятви.
І, ось, через тридцять років, я підходив до Прохора.
– Вижив-таки, – посміхався він, втім очі його сльозилися. Сльозилися і мої. Напевно, від гашишного чаду, що висів навколо нас.
Ми обнялися. І довго ще араб з вузькими бачками, дивився на нас, мовчки. А ми стояли, притискаючи один одного до своїх п'ятидесятирічних сердець.
– Ей ти, брат, – клацнув двома пальцями Прохор арабові, – а зміркуй нам випити. І не барися, – Прохір засунув у вправно підставлену долоню господаря зім'яту двадцатидолларовку.
– Сядь, – обійняв мене знову за плечі Прохор, – це ж треба, зустрілися. І де?
– У Карагандє, – намагався я змахнути сльозину непомітно.
– У арабів. Як здорово! Життя, брат, прекрасне!
– Живому все добре, – розвів я руками, – треба ж!
– Ти чого тут, відпочиваєш? – метушився Прохор.
– Ну, не погань же цю палю.
– А я, – він розреготався, – уяввляєш, – я тут одружуюся, випалив він, виблискуючи очищами.
– Та, ну!
– Точно. І на арабці. – Прохор відкинувся на лежаку, – красуня, Жаннетт звати.
– Як?
– Жаннетт, – повторив він, зморщивши лоба, – а що? Не типове для них ім'я? Дурня! Я її люблю, розумієш? Вона мене любить. Що ще треба? Вона вже того, – Прохір змалював півсферу над своїм животом. Поїхала до Каїра, до родичів. Щось там в паспорті відмітити.
У ту ніч ми не могли наговоритися. Не могли напитися. Не могли розлучитися от так, запросто.
Ми згадували минуле, – те наше жорстоке і миле життя.
Прохор зробив свій бізнес в авіаконцерні. Тепер, все сильніше блискаючи очима, він мав намір залучити до цієї справи і мене.
А я думав про Жаннетт.
Невже та, що зустрілась мені на Нилові – його наречена?
Мене підюжжувало сказати Прохору про це. Але, одного разу я привчив себе не висловлюватися відразу. Таїти з в собі таємницю – мені здавалося – вище з умінь чоловіка. І я промовчав.
Удосвіта ми обмінялися адресами на тютюновій обгортці. І, навіть якось буденно, розлучилися.
Таксист-бедуїн в синьо-білому авто домчав мене в аеропорт. Пам'ятаю, мені ще дошкуляли тамтешні мухи, поки голова моя і тіло приходили в стан предполітного спокою, з тим що б розчинитися в хмарах, в чреві блискучого залізного птаха, що віднесе мене з літа в зиму. І легке тремтіння золотого похмілля було моїм супутником.
А перед новим роком я одержав від Прохора лист. Він був у міцному конверті, широкому, з прекрасного кремового паперу. Обклеєний химерними марками і понівечений штампами, конверт той виглядав солдатом, що хоробро і стійко виконав свою місію. Я розкрив його купленим в Єгипті ножем.
Прохор писав тим розмашистим почерком, яким пишуть хворі або п'яні. Написав він всього три рядки. Вони йшли, немов в піке, вниз від верхнього лівого кута.
«Брат, як здорово, що ми зустрілися. І як жахливо все! Адже, яких тільки дурощів не натворить немолода вже людина, коли закохається.
Я купив квартиру на березі Червоного Моря, з власним басейном. Отже, приїжджай, поплаваємо!
А, ось Жаннетт загребла поліця в Каїрі. Кладу вирізку з місцевої преси. Посмійся над другом, або поспівчувай. Навмисне не придумаєш. Ну, бувай здоровий!»
Я розгорнув, складений удвічі клаптик.
Пістрявив заголовок: «Єгипетська поліція заарештувала фатальну красуню».
А під ним текст: «Заарештували серцеїдку після того, як вона намагалася поміняти своє прізвище (від нібито колишнього чоловіка) на прізвище нового супутника життя. При перевірці з'ясувалося, що вона користувалася неймовірною популярністю у представників сильної статі і за десять років змогла одурити п'ятеро чоловіків, з кожним з яких вона уклала законний шлюб. Більш того, від одного з «подружжя» жінка народила троє дітей.
За словами самої «многомужиці», вона дуже швидко холонула до своїх супутників, тому без пояснень кидала їх і переїздила в інше місто, де знаходила нову любов.
Попалася вона лише через те, що вирішила змінити прізвище, що дісталося їй від першого чоловіка, оскільки в пероспективі її чекав від'їзд з новим обранцем закордон.
Тепер на викриту загрожує тюрма».
По зворотній стороні статті мчали літаки в небі Шарм-ель-шейху. Там відкривався черговий міжнародний авіасалон. А за моїм вікном тихий сніг засипав мій смуток.
