"Що скажеш, звідки взялася та серветка? – Ха, маючи багатогодинні провали в дірявій пам'яті я би поставив питання інакше, власне, як це зробила Вероніка: хто вона? – Стули хавло, в мене немає жінки на стороні… – Не було… – Добре, добре, здаюся: з моїми мізками таки справді не все в порядку, перегрілися вони в мене на якомусь етапі, але ж не настільки, щоб дійшло… Власне, я нічого не таїв і Нічці все розказав, а що вийшло? Ні, впоратися з цією морокою мушу сам, відсьогодні нікому нічого… – Отут підтримую, а на випадок непогамованої сверблячки язика маєш мене! – Чого це ти сьогодні такий пухнастий? – Та-а… тобі й так не з медом, у родині негаразд, спиш, бідолашний, на тахті… – Вона мене розлюбила… – Аж так не драматизуй. Немає чоловіка, якого не відряджали б час від часу перевиховуватися на тахту. Добре, що в кабінеті є тахта. Добре, що є кабінет, а уяви, як людям у однокімнатній: буває, бідолашному цілу ніч доводиться терпнути з підтягнутими коліньми в ванні! – Вона мене розлюбила. В жінки, що любить, не буває таких зміючих язичків у очах… – Все налагодиться, сама ще прийде на твою тахту, пам'ятаєш той анекдот про козу? – …я коза-дереза… як дам рогом – будеш за порогом… ріжками заколю… Інна вже доросла, все бачить…"
Моя прегарна царівна, красна дівчина-ясна зірниця. Мій мудрий-премудрий майбутній магістр із історії Європи середніх віків! Моя надія… Коли триголові приятелі тата Вікторія дощенту повигризають своїми трьома пащеками його мізки, я приповзу до тебе, ти порятуєш… Ні, рятувати буде вже пізно, просто пожалієш…
Інна… Вона в мене справді Інна, інша… Треба ж… межа мрій більшості її однокласниць – вдале заміжжя, ну деякі снять іще про кар'єру моделі, а тут… історія… "Тату, яку державу називають країною тюльпанів? – Голландію, здається… – Правильно. А ти знаєш, що найбільший зиск від нездорової пристрасті голландців до цієї квітки отримала Англія? – Як це? – Як: у XVII столітті голландці так захопилися тюльпановими спекуляціями, що роздули їх до масштабів грандіозної фінансової піраміди, яка, зрозуміло, врешті-решт вибухнула. Крахом голландської економіки, основного її тодішнього конкурента, тут таки скористалася Англія. Острівне королівство швидко розрослося до розмірів імперії, над якою ніколи не заходить сонце!" І це сімнадцятирічна дівчина! "От і вступала б на економічний, як мама наполягає! – Ні, моє покликання – історія! – Не уявляю собі історика, який заробляє на хліб історією. – Мене утримуватиме та захищатиме економіст – чоловік!"
Захищатиме? Чому Інна так сказала? Чому!? Вероніка… "А ти мене захищатимеш?" – Так несподівано відповіла вона мені на пропозицію руки та серця. З'ясувалося, Нічка виросла в родині деспота, який регулярно лупцював мою майбутню тещу, а коли донька кидалася боронити маму, діставалось і їй. Вероніка дуже боялася незахищеності… Я присягнув, що захищатиму дружину скрізь і всюди. Після випадку в сквері я купив їй газового балончика… Але це не допомогло…
Кілька тижнів тому на неї знову напали. Знову в нашому триклятому сквері. Вероніка кричала, грабіжники втекли… вона не встигла дістати балончика. З'ясувалося, що я неспроможний захистити дружину, хоч і обіцяв. Я був приголомшений більше за Нічку, я був просто знищений. Дорогу перед моєю автівкою почали перебігати триголові змії з казок…
Особняк перспективного клієнта манив незайманою голизною трьох сотень квадратних метрів площі. Геннадії облизувався, клієнт вагався, я працював:
– Згоден, згоден: всесвітньовідомі фірми, всегалактичнопізнавані лейбли… і що? Колись усі квартири Радянського Союзу вмебльовувалися однаковісінькими "стінками" Бердичівського мебкомбінату, а тепер усі особняки Європи – меблями кількох континентальних фірм. Ми ж пропонуємо ексклюзив, таке матимете тільки ви! При цьому якість гарантовано! Наша оригінальна етнолінія, зокрема стилізовані під селянське обійстя лави…
– Лави?
– Родзинка колекції! На вигляд – вичовганий тапчан, а торкнись… треба більше світла, чому так темно?
– Та тут повнісінько світла!
– Ви не знаєте… тут сіро… Сім вовків сірих, а восьмий білий… Князю над вовками…
– Вам погано?
– Що? А, так… погано… дуже погано…де тут у вас якась лава?.. Господи, як же мені погано…
Тут сіро… я сірий вовк із обідраним боком у вогкому погребі… а вгорі… "Діду, навіщо ти ніж гостриш? – Щоб із тебе шкуру знять та на зиму теплу шапку пошить! – Ой не ріж мене, діду, я тобі за це повно овечок прижену! – Знайшов дурня! – Не ріж, паскудо, в мне й так життя вовче, гасаю цілими днями та ночами, бо вовк ногами годується! Та кожне хоче тебе встрелити, та загризти, та шкуру зняти! А в мене вовченята малі в норі, мушу тягнути родину, як будь-який відповідальний чоловік, за жінку-вовчицю мою… – Знайшов дурня… – Не ріж, бо ти такий само вовк, як і я, й таке само вовче життя в тебе. Ми два старі вовцюгани з тобою, нікому не потрібні та гнані… Лише нора в мене та солом'яний бичок у тебе, старого. А я хату тобі вмеблюю, в нас такі ексклюзивні лави, якраз під твоє обійстя… На вигляд зачовганий тапчан, а торкнись… – Знайшов дурня… – Не ріж!!!"
– Тихо-тихо, не шарпайся… це лікар зробив тобі укол…
Я розплющив очі: Вероніка, чоловік у зеленому зі шприцом.
– Де я?
– Ти зомлів. Приїхала швидка, господар викликав мене, зараз поїдемо додому.
– А що зі мною?
– Підскочив тиск. Треба просто полежати…
– Мені погано…
– Полежиш…
– Тепер ти віриш?
– Добре, добре… Полеж…
– Віриш?
– Заспокойтеся, хворий! Вам не можна зараз хвилюватися.
Я лежав на тахті, Інна розважала мене легендами про середньовічні рицарські ордени, Вероніка міряла тиск, Геннадій підбадьорював:
– Той крутелик таки купився на наші зваби. І лави замовив, аж тридцять метрів. Молодець, Вікторію! Довелося, правда, підключитися та попресувати його годин зо чотири! Літаю на два фронти!
В перекладі це означало: "Ти нікчема, мені доводиться все робити самому. Ти то щезаєш невідомо куди, то гепаєшся в найвідповідальніший момент на підлогу. На порожню підлогу, брате мій, Санаторію, на порожню! А наш хліб: захаращувати кожен клапоть порожньої підлоги гармидером із тирсоплити та пластмаси!"
А Вероніка мовчить. Мовчки міряє мені тиск і мовчки виходить. Вона не повірила, подумаєш – тиск, у кожного буває! От для кого я нікчема, то це для неї. Хворий нікчема. Цікаво, є на світі жінка, якій потрібен хворий, нездатний її захистити, чоловік? Немає на світі такої жінки!
Був час, коли ми всерйоз подумували про другу дитину. Але перед Веронікою реально відкрилася перспектива зайняти посаду старшого інспектора й тема поповнення родини відпала сама собою: старшому інспектору заводити дітей ніколи.
Зрідка до нас приїздять у гості її батьки. Тесть (любий татусь, який лупцював колись тещу, а бувало, що діставалося й Вероніці) одразу заходиться тоді вихваляти чесноти покійного свата за те, що той забезпечив родину такою гарною квартирою, а теща починає скаржитися на свої незліченні хвороби. Моя теща дуже хвора. Я ніколи не міг запам'ятати довгий перелік її болячок, але знаю напевно, що більша частина Ніччиної зарплатні йде на безкінечне та безперспективне мамине лікування. Це сприймається як належне: тесть, який ціле життя пропрацював стрільцем ВОхру, глибоко переконаний, що єдиний син колишнього Другого Секретаря Обкому Партії гроші зобов'язаний загрібати не інакше, як бульдозером. Час від часу заходить мова про операцію: якщо мамі зробити операцію, то вона неодмінно видужає. В деталі при цьому не вдаються, але в бік нерозбитного сина колишнього Другого Секретаря обкому кидаються ледь приховані докірливі зирки… Вони їдуть, а Вероніка кілька днів іще ходить потому насуплена, буває дратливо зауважує, що заввідділом Антоніні Гуріївні давно час уже бавити онуків на пенсії…
Коли в кабінеті нікого немає, зміївна нашіптує мені тихо, аби я не заснув: "А що тобі загадав мій батько? – Загадав могилу знайти на кладовищі в Горпинівці, та викопати покійника, та перелічити, скільки той має в роті зубів… – Не журися, я все зроблю… – А як ти зробиш?.. – Я хворйонів пошлю… Але коли батько здогадається, що я тобі помагаю – будемо тікати! – Добре, я з тобою куди завгодно втечу, хоч ти й зміївна. Видно всі ви, жінки, зміївни… – А я все, що батько тобі загадає, виконаю, хворйони мені зроблять… – Правда? А ну давай випробуємо, тиск у мене вже нормалізувався, чого… – Давай… – "Готовий до гри…" Короткий номер головного змія… а ось і завданнячко. Оперативно в них, у зміїв, із завданнячками: "На кладовищі села Мілкі Стави Погребінківського району Полтавської області є могила покійного, який прожив 73 роки, 4 місяці та 6 днів. Протягом трьох годин повідомте його прізвище, ім'я та по батькові. Винагорода 5000 доларів. Бажаю успіху. Час пішов." – Він що, некрофіл, твій татусь? Агов, зміївно!.."
Чорт, і знову я не підготувався, перш ніж замовляти завдання! Хворйони хворйонами, а й самому… Мусів би сидіти вже в пікапі, заправлений бак, усілякі там ліхтарі, лопати, сокири… Добре, хоч атлас доріг у машині…
Вдома нікого не було. Я почувався здоровим, бадьорим і веселим. А що, невеличка пригода мені не завадить! Попереду цілий день, сухий, сонячний… Гей, де ті Погребінки, чи Погребінка, як там його… Таймер увімкнено, хоч би не забути завдання: сімдесят три, чотири, шість… сімдесят три, чотири… Відверто кажучи, я скучив за дорогою. Кабінетна робота не для мене, мені давай рух, мені давай простір… Либонь найбільше я вдячний батькові за незабутні піонерські табори дитинства, ото було життя! Робота мені подобається. От кому заздрю, то це німецьким пенсіонерам – відгорбатив, скільки належиться й мандруй собі світом, аж поки не надійде поштою на батьківщину твоя домовина з якого не будь далекого Таїланду!
Де ж та Погребінка? Ага, ось. А ось і Мілкі Стави. Три години. Далеко… далеко, треба гнати й гнати. Власне, таким і має бути серйозне завдання в серйозній грі, хоча біс його знає, що воно за гра, чомусь це мене цікавить найменше. Я граю не для когось, я граю не для Оператора-змія, я граю не за суму з трьома нулями, в яку не вірю. Я граю, бо гра це казка, а я змалку люблю казки…
Пікап слухняно м'яв колесами твердий зимовий асфальт, неоглядна панорама ясного дня велично повставала з-за ефемерної лінії обрію. Дібровки, поля, села, мости, бурі заплави мерзлих річок, бурі квадрати невкритої озимини… Діждемося цієї зими снігу, чи ні? Мобільного я завбачливо відімкнув, врешті-решт чоловік на лікарняному! Сьогодні тільки я та величавий у своїй незворушності день життя!
Збігала третя година шаленої їзди. Моє тіло затерпло, біль замкнув потилицю, тупо гуділо в голові. Але зупинитися я не міг – час танув. Я не зреагував навіть, коли заблимав аварійний покажчик пального. До села залишалося якихось два десятки кілометрів, мусіло вистачити…
І вистачило б, якби не пролетів я, втомлений, свій поворот, не забився на яруватий хутір, де вже й асфальт закінчився, не вскочив клином у тісний узвіз, де ніяк було розвернутися… Таки розвернувся, виїхав, але кілометрів за два до Мілких Ставів автівка вмовкла… Я кинув пікап на узбіччі й побіг, крайні хати села виднілися за горбком.
Вулиця була порожня й сумна. Захеканий я підбіг до діда, що флегматично курив біля воріт самокрутку. Під ногами в діда крутився дорідний рудий котяра:
– Здорові були, діду! Скажіть, де в вашому селі кладовище?
– Драстуй-драстуй, сину! А ти чий же будеш? Бач, діти повиростали, не пізнаю!
– Я, діду, нетутешній. То кладовище де?
– А тобі ж нащо? Мо' похований хто? – Дід відверто радів свіжому співрозмовцеві,
от тільки таймер залишав мені на всі виправдані бесіди в Мілких Ставах лише дев'ять хвилин.
– Ніхто не похований, просто треба дуже! То де?
– Та на Циганщині аж. Далеко! – бачачи мою несхильність до тривалої гутірки, ображено знизав плечима дід. Рудий кіт сховався про всяк випадок при цьому за дідові валянки. – Отако сюдою прямо до греблі, а тоді в праву руку…
– А в кого тут машина є поблизу?
– Та ж у Селезня. В Селезня все є: й трактор і комбайн… далі вуличкою, там побач…
Я побіг. Ніхто не любить програвати, але час танув катастрофічно, а треба було ще знайти того Селезня, та познайомитися, та справити враження, та вмовити, та доїхати… А треба ж іще знайти бісову могилу… Сімдесят три роки, чотири місяці… Чекай, як це, чотири місяці? Календарний місяць не є мірилом часу, бо в місяці може бути як двадцять вісім, так і тридцять один день, отже… Отже йдеться не про умовні, а про цілком означені чотири місяці, які прожив покійний понад довгі та, сподіваюся, цікаві сімдесят три свої роки, та ще й шість днів на додачу… Ніхто не любить програвати, але я вже програвав…
Обійстя місцевого фермера було великим і безладним. Біля перехнябленого комбайна "Нива" зі спущеними колесами стояв гусеничний трактор із розщепленою гусеницею, далі пригнічено іржавіли якісь молотарки та сівалки. Тут таки, поміж технікою, галасували гуси, качки та індики. Ближче до кубоподібної, позбавленої будь-яких оздоб хати вигідно вирізнявся з-поміж іншого залізяччя загрозливо-чорний позашляховик. Господар був поряд, біля його ніг крутився рудий кіт, точнісінько такий, як і поміж валянками попереднього діда. Певно місцева популяція рудих котів витиснула за межі тутешнього ареалу всіх інших.
– Добрий день!
– Добрий день! – старший за мене чоловік усміхнувся цілком щиро та приязно.
"Ще вигорить!" – збадьорився я тією усмішкою, але наступної хвилі неприпустима груба помилка не залишила від моєї бадьорості й сліду.
– Ви Селезень? – наївно спитав я.
Обличчя фермера вмить закам'яніло:
– Моє прізвище Гусачук. Чого треба?
– Вибачте… Відвезіть мене, будь ласка, на кладовище. Терміново. Дуже вас прошу, я заплачу… – я белькотів мляво й невиразно.
– Ти п'яний? – спитав Гусачук.
– Ні. Залишилось п'ять хвилин. Будь ласка, потім я все розповім!..
– Ти п'яний! – ствердив фермер і його похмура незворушність вибухнула в мені несподіваним сказом:
– Брешеш, псине м'ясо! Паскуда, тебе ж просто попросили підвезти, тобі заплатили б, а ти…
Його кулак увігнався мені прямо в зуби. В очах блисконуло, я впав, випустивши з рук мобільний.
– Ти п'яний, – завчено повторив Гусачук-Селезень.
Я підібрав мобільний, на щастя цілий, таймер залишав три хвилини… в роті швидко набиралося солоної крові…
– Ні, я не п'яний, – сказав я, випльовуючи кров. – Просто я мусив знайти могилу чоловіка, який прожив сімдесят три роки, чотири місяці та шість днів…
– Тю, якраз мій старий стільки й прожив, – розтираючи пальці промовив фермер. – Здається…
– Правда?
– Ну, іменини в нього тридцять першого серпня. Родився в тридцять другому, вмер у дві тисячі шостому… Сьомого січня, якраз на Різдво…
Все складалося: Сімдесят три роки плюс чотири місяці плюс шість днів… день приїзду – день від'їзду числимо, як один… Таймер відраховував останню хвилину…
– Як його звали?
– Гусачук Олександр Самійлович, агрономом був у колгоспі…
На тім боці уявного дроту без сумніву чатували, бо відреагували миттєво. Втім, може то був автовідповідач: "Вітаю з перемогою. Оператор".
– То ти не п'яний? – ще раз уточнив нащадок мілкоставівського агронома.
– Ні…
– Будеш…
Упродовж наступних трьох днів Михайло, так звали сина колишнього агронома Самійловича, те тільки й робив, що без міри поїв мене самогонкою. Пікапа ми притягли з ним до хати, жінка фермера вигонила саме на курортах пісок із нирок, через те діти жили поки що в баби й нам ніхто не заважав. Упившись, Михайло слізно благав мене вибачити його нечемність до гостя, я наполягав, що нечемність на початку проявив саме гість, а господар відреагував класично. Словом, ми мали про що поговорити.
Свій інтерес до його батька я спробував пояснити як є, хоча Михайло, схоже, в існування Оператора не повірив. Не він один був таким, я теж вірив у правдивість гри через раз, тому в цю тему ніхто особливо не заглиблювався. Втім під час невеличкої перерви в пиятиці ми відвідали могилу Олександра Гусачука й ритуально випили над нею по чарці.
Відпустити мене додому Михайло погоджувався не інакше, як завантаживши в пікап міського лежня чотири мішки картоплі, я навзамін обіцявся вмеблювати його невпорядковану житлоплощу згідно з останніми віяннями в європейській стилістиці. Таке Михайла потішило.
Додому я повернувся брудний, неголений і кволий. Вероніка відмовилася зі мною розмовляти, Геннадій теж, тільки Інна кинулася батькові на шию:
– Де ти був, ми вже збиралися подавати в розшук!?
– Ти ж знаєш, доню, яка в мене робота!
