Повітря сріблясто-прозоре і тихе, яке не часто буває в пустелі. Вже й сутінки впали, а ми цього й не помітили. Напроти ще всміхаються тихим блиском заходу вікна сусіднього готелю, а небо понад гребенем даху вже оповилось золотавим серпанком. За яку годину настане ніч. Чудовий час! Нема нічого чарівнішого за ці фарби, які помалу блякнуть і темнішають, і тоді морок, що здіймається з долівки, затоплює кімнату, аж поки темні хвилі не зіллються беззвучно по стінах і не понесуть нас у пітьму. Якщо правда, що кажуть ніби пристрасть до гри вбиває в людині всі хороші почуття, то Генрі був приємним виключенням з цього правила. В сутінках обличчя гравця видається мені набагато старшим, ніби виджу його не візаві, а з віддалі багатьох років. Цю ілюзію, той оптичний обман переживає й він, бо кидає нараз.
- Того вечора ти трохи постаршав, – посміхаюсь, чогось був впевнений, що мовить саме це! Відчитую в очах «майстра скілу» легке здивування – не вловив, що мене утішило...
- Як згаєте час перед грою? – знову, мимовільно, тепер знаю це точно, переходить на «ви». Підсвідоме, у всіх нормальних людей, не залежно від інтелекту і психічного розвитку - однакове. От що відповісти йому - не знаю, лишень зрушую плечима.
- Чи вмієте ви працювати спицями? – запитує і знову зиркає на мене з переможною посмішкою, тут же видобуває зі свого бездонного саквояжу кошіль, в якому моток ниток, спиці - нехитре знаряддя моєї бабусі... Трохи навіть сторопів. Здивовано зрушую плечима. Обличчя Генрі ясніє посмішкою – якби тільки-но відкрив щонайменше теорію гравітації, - надзвичайно корисне заняття, - продовжує усміхнено, розуміючи, що знову шокував мене.
- Маю свою пам’ятку з кожного турніру. З коротких шарфи й шкарпетки, нині не знаю що вийде – можливо, якась камізелька...
- Я гадав пам’яткою є ваші золоті браслети...
- «Браслети» це офіційна нагорода. До речі всі вони в музеї, то ж, якби й не належать мені. Коли відвідаєте мою домівку в Брукліні, обов’язково покажу вам свій доробок! З кожного турніру привожу такий ось «витвір мистецтва». Ці сотні тисяч петель затягнули намертво всі мої страхи, в їхніх лабіринтах заблудились усі мої тривоги... Можу забути кредитки, чи навіть ліки, та спиці й нитки – ніколи! Коли турнір довгий можу вив’язати цілий светр. Спробуй, багацько гравців гімнастику пальців відточують саме в такий спосіб. Тобі це особливо буде корисно - кивнув на мою руку. Жодний тренажер не замінить бабусиного методу... Насправді ж, здивувало мене інше – Генрі, цей без сумніву геніальний гравець, усе в своєму житті підпорядкував картам – усе було націлено на кінцевий результат – гру!
- Чомусь думають – покер не може бути нашим життям, - я широко, (напевне як сам Генрі!), посміхнувся – звісно ж він – телепат – чудово відчитує мої думки, та я тепер точно знаю, що він це знає, відтак і реакцію його можу передбачити... Моя задоволена, можливо, навіть щаслива фізіономія, виразно це бачу, трохи його дивує, та думку свою продовжує.
- Для мільйонів віруючих християн життям є община, храм в який вони ходять. Для акторів, а й театралів, життям є театр, для футболістів змістом життя є футбольний матч. І усі вважають це серйозним заняттям. Покер, можливо – одна з найкращих моделей гри, яку називаємо нашим життям. У мені прокидається малий хлопчик, який будь-що хоче заперечити думку старшого. Бовкаю.
- Чи ж така та модель ідеальна? Вся картярська братія видається мені таким собі клубом брехунів, - сам відчуваю, що розійшовся, та вдіяти з собою нічого не годен, то ж продовжую, - турнір збирає тих, хто в мистецтві окозамилювання досяг найбільших висот. Генрі підбадьорливо глипнув на мене, й знову засміявся заливне і щиро.
- По великому рахунку маєш рацію! Заспокійливим є лиш те, що життя не запозичає свої моделі в покері, навпаки покер закони своєї гри будує на життєвих прикладах. На турнірі культивують неправду на дуже високому рівні. Це не вульгарний обман, а справжня творчість.
- Скажи мені – письменники й поети усуціль брехуни? – Запитую, можливо, «не в тему», та питання це віддавна мучить мене.
- Думаю так. Та брехунами я б назвав лише бездарних поетів і писак. Обман, який творить талант, для суспільства є вищою правдою. Мені вже пізно, але ти спробуй писати... Ой леле! То вже не телепатія, це настільки потаємне, що про нього й не думав... Генрі докінчує думку.
- Якби став письменником, зміг би прозирнути в людські голови, пережити їхні відчуття... Представив би покер як основу людського інтелектуального розвитку, таку собі гігієну мозку... Він навіть й не уявляє, що щось та може не бути пов’язане з покером! – знову тішить мене цілковитою відданістю обраній справі. А й справді, подумав - як було б добре, якби усі ті люди з їхніми емоціями та переживаннями потрапили в мою книгу...
- Написання книжок. Що це робота, чи гра? – роздумую в голос.
- Бачите, про карти теж кажуть – гра, розвага, не серйозне заняття. В роботі письменника, як і гравця, розвага звісно, займає якесь там місце, як у тому ж театрі, чи футболі, та, скажіть актору чи футболісту, що він тільки те й робить, що розважається. Образиться. І цілком слушно! Це робота, друже, можливо, не менш виснажлива, як от наша гра на турнірі... В житті усіх цих людей розвага, звісно, займає певне місце, та само їх життя назвати розвагою годі.
- Здається вперше можу запідозрити вас у нещирості, – знову вилазить із мене задеркуватий хлопчисько, - дивно, погодьтесь – винахідник, технар, нараз пропагує письменництво - царину яка йому мала б бути така далека!..
- Щирий, я друже, цілком щирий! У США все більше людей втрачають інтерес до техніки. В часи моєї молодості в технічні університети відбирали кращих із кращих. Тоді вивчення техніки було мрією молодої людини. Нині ж ситуація полярно змінилась. Поговорюють, що за декілька років нам доведеться обмежити кількість досліджуваних науково-технічних проблем і скоротити чисельність учбових закладів. У моєму рідному Мічиганському університеті нині на лекції про погляди Говарда Гарднера чи Джоел Барло на мистецтво, в аудиторіях не вистачає місця, і нашому професору з естетики доводиться переходити в спортивний зал... В часи ж моєї молодості ця кафедра дихала на ладан. Кажуть, це протест молоді супроти цифр, та формул, як символів порядку. Гадаю, психологи так і не вирішать цієї проблеми. Та я не хочу себе обманювати – ми в безвиході. Вибух технічного прогресу в кінці дев’ятнадцятого, і в двадцятому віці дозволив вирішити багацько важливих задач, та основних проблем, які насправді цікавлять всіх, люди не вирішили. Як і сотні років тому люди запитують: «що таке життя, і навіщо ми живемо на цій землі?» Ми й по нині не знаємо як виник Всесвіт, не можемо збагнути відкритий Ейнштейном четвертий вимір, що трактує про вічне існування матерії...
Розумник Ейнштейн сам і передбачив, що зліт технічної думки триватиме недовго. Казав, що «уява важливіша за знання»... Людина передовсім прагне навчитись жити, цього ж в технічних інститутах не вчать, це мистецтво, а не наука... Я теж вибрав для себе покер, бо він набагато ближчий до мистецтва. Оглядаючись можу сказати, що щасливий своїм вибором.
- Щасливий?.. Хіба покер може принести справжнє щастя? Не зважив на іронію в моєму голосі. Відповів серйозно.
- В житті дуже багато визначень щастя. Часами наші бажання такі полярні... Хтось хоче пити з ріки забуття, як греки, інші воліють амброзію, нектар та білявок - богинь у Взалгалі. Індійці уявляють свій рай в стані вічного сп’яніння. Один із найбільших філософів античних часів, казав, що щастя в тому, аби почухатись коли свербить. Він гучно розсміявся.
- Ні, ні, це не для таких молодих людей як ти... Ти іще політай...
Вийшов від Генрі справді окриленим. Зберегти б мені той настрій та до початку гри – добре знав, сам не раз переконався – успіх залежить від психологічного настрою гравця, не менше, ніж від сліпої удачі. Коли боїшся програти, програєш з певністю!
***
Алекс прорахувався. Нині мені іще не сидіти за одним столом із Генрі.
Гра почалась. Усі отримали свої карти, то ж настала найкритичніша частина гри - вибір комбінацій. Найкритичніша, бо саме правильний вибір комбінації визначать кінцевий результат гри. Головне не попастись на цей гачок, якою б спокусливою не була приманка! Не прораховую, хоча й дуже хочеться(!), виграшну комбінацію, натомість тверезо оцінюю варіанти найбільш виграшні для мене. Карта у мене, скажемо так – середня. Останніми часами саме така, або ж і відверто погана карта найбільше мене й заводить. Коли маєш на руках хорошу комбінацію, зазвичай розслабляєшся, не робиш жодних дій, аби покращити свою ситуацію, і перемогти – середня, або ж погана дає можливості до найширшого маневру. Доходжу висновку - нині моя гра буде на половинчастому блефі, це дасть змогу тримати супротивників на відстані.
Пару годин гри і я вже не можу контролювати усіх гравців за столом – напевно дається в знаки фізичне виснаження, та більше все ж психічне. Такого іще не бувало - бачу тільки руки, вони не менш красномовні ніж обличчя, здаються якимись окремими істотами, як фігури на кону — кожна із власним життям, та власною душею. Не смій поринати в світ уяви! Уся ця містика ні до чого! – наказую собі, й аби розосередитись кидаю погляд на ряди вболівальників. О леле! Очам своїм вірити відмовляюсь – із за бар’єру привітно помахує ручкою Мар’янка... Бути того не може! Світ для мене нараз небезпечно перехилився, грозячи виламатися з усіх мірил і правил.
