А написавши програму, котра вирішувала схожі між собою приклади з математики, Євген відчув азарт і хвилювання, як під час комп’ютерної гри. Це ж вперше він програмував не для тренування, а для справжньої потреби! Вперше його захоплення допомогло йому у серйозній справі! Та ще й спосіб вирішення краще запам’ятався.
З часом його зацікавило створення вірусів. Самі вони не були йому потрібні, та були примітні тим, що не тільки керували роботою комп’ютера, а й розмножувалися, як живі. А ще йому подобалось розбиратись у стандартних програмах та вдосконалювати їх. Тут вже кожен успіх трішечки наближав до вершин майстерності. Щоб рухатися швидше, почав вивчати інші мови програмування та його теорію.
Працюючи з комп’ютером, Євген мимоволі порівнював його можливості із людськими. Якби усе, що він вміє, могла робити якась одна людина, її без сумніву вважали би здібною та розумною. «А чому ж ми тоді не вважаємо таким комп’ютер? – роздумував Євген. – Мабуть, він поступається людині чимось суттєвим. А чим?
Може тим, що достатньо сказати їй кілька слів, щоб вона зробила те, чого ти хочеш, а комп’ютеру потрібна заздалегідь написана програма? Чим більше різних дій, тим більше програм. Якщо їх дуже багато, то вже не просто й відшукати потрібну. А от людині достатньо буває лише натяку, щоб вона зрозуміла, про що йдеться. Далі вона сама придумує, як і що зробити. А якщо не знає, то розпитує інших або читає книжки.
Якщо продовжити ці міркування, то кожна програма - це по суті думки програміста, котрий її створював. Тільки записані вони не людською мовою, а мовою програмування. Керуючись ними, комп’ютер виконує певні дії. А людина, виконуючи такі ж самі дії, керується власними думками. Ось у чому різниця! Людині достатньо вказати мету – і вона сама подумки створює програму своїх дій, а комп’ютер - чекає готової програми. А якби він вмів писати програму сам? Вона була б його власною думкою? Тобто він міг би мислити?»
Після таких роздумів Євгену починало здаватися, що комп’ютер можна зробити розумним. Треба тільки навчити його писати для себе програми. Вони й будуть його власними думками. Навіть якщо він буде робити це за вказівками Євгена. Адже і людині іноді доводиться виконувати чужі вказівки, та при цьому вона залишається істотою мислячою. Поступово ця ідея почала здаватися Євгену все більш вдалою та вартою уваги. Тільки як же нею скористатися? Вирішив порадитись із Миколою. Той, вислухавши Євгена, відповів запитанням: «Якби це було можливо, то для чого були б потрібні програмісти?»
Відповідь Миколи сильно збентежила Євгена. Може й дійсно ця його приваблива ідея – дурниця? Та після усіх сумнівів, що його охопили, виникли підбадьорюючі міркування: «А чому б не перевірити, чи це можливо? Ризик, звичайно, є – можна даремно витратити час. Та якщо боятися програшу, то ніколи нічого і не виграєш. Зате у разі успіху – отримаєш комп’ютер, якого ще не було ні в кого. Розумний. Варто спробувати.
От тільки як же йому пояснити, що він має писати програму? Так, щоб він це зрозумів... Втім, нічого такого йому розуміти й не треба. Адже сам по собі комп’ютер – це усього лише так зване залізо. Без програм він ні на що не здатен. Зрозуміти, що від нього вимагається, зможе тільки особлива програма, якщо вдасться її такою створити. А що їй треба робити?..Що?.. Ага!.. Ось що!..
Кожного разу, коли працюючий комп’ютер готується виконати чергову дію, новостворена хитра програма, що слідкує за його станом, має визначити, яку саме дію він зібрався виконати. І тут же таки змусити його записати назву цієї дії мовою програмування. Тоді, що б він не робив, він неминуче залишить перелік дій, котрі він виконав. От це і буде програма, написана самим комп’ютером, тобто, його думка.»
Із завзяттям приступив Євген до створення програми, що мала навчитися небувалому вмінню - примушувати комп’ютер записувати свої програми-думки. Навіть назву для неї вибрав - учениця. Узявшись за цю вигадану ним самим незвичайну роботу, Євген день за днем напружено намагався здійснити задумане. На той час він вже користувався кількома мовами програмування різних рівнів. Продовжував вивчати теорію програмування. І от тепер вкладав у працю усі свої знання, усю винахідливість. Довелося змінювати і будову комп’ютера. Вона ставала дещо незвичайною, але більш придатною для вибраної справи. Одну за одною робив марні спроби, набуваючи нового досвіду. Та створити задуману ученицю ніяк не вдавалося.
Робота тривала вже більше року. «Якщо й не вдасться це зробити, - втішав себе Євген, - залишиться набутий досвід у програмуванні». І коли віра в успіх майже зовсім зникла, він несподівано прийшов. Учениця вперше змусила комп’ютер записати назву дії перед її виконанням. Підбадьорений досягнутим, Євген крок за кроком продовжував вдосконалювати ученицю, а та долала впертість комп’ютера. І врешті решт той підкорився їй цілковито та остаточно.
От і настав незабутній день, коли Євген, підготувавши ученицю до роботи, вибрав для першої спроби не дуже складний алгебраїчний вираз і запропонував комп’ютеру його обчислити. Маючи для цього стандартну програму, той упорався із завданням миттєво. Але й учениця також не дрімала. Виконала свою роль на відмінно. І, включивши принтер, вже через хвилину Євген, вперше у своєму житті, тримав у руках роздруківку програми, написаної самим комп’ютером.
Коли радість від досягнення вляглася, і здатність щось спокійно оцінювати повернулась, він задумався. Що ж усе таки відбулося у нього на очах? Під керуванням учениці комп’ютер написав програму своїх дій. І ця програма дій відображує думки. Але чиї? Перед виконанням кожної дії комп’ютер читав її назву у стандартній програмі, котрою він скористався для обчислення виразу. То виходить, що він переписував думки програміста, який створював ту стандартну програму? Як школяр-незнайко, що підглядає у зошит сусіда? Та нехай навіть так! Нехай поки що підглядає. Але все ж таки пише програму власноручно!
А от тепер вже треба якось відучити його від негарної звички – піддивлятися у чужий зошит. Тільки як же це зробити?.. Думай, Євгене, думай… Ага!.. А що як примусити комп’ютер писати іншою мовою програмування? Тоді він не буде, як папуга, повторювати прочитане. Хоч це і нагадуватиме переклад із однієї мови на іншу, але буде ще трохи ближче до мислення. Бо для такого перекладу треба щось знати та вміти!
От коли стало у нагоді знання кількох мов програмування! Попрацювавши ще кілька місяців, Євген таки вдосконалив ученицю, як хотілося. Тепер його створіння примушувало комп’ютер писати мовою, що відрізнялась і від мови стандартної програми і від мови, котрою було написане воно саме.
Завершивши цю довгу й копітку роботу, Євген повторив минуле завдання для комп’ютера і отримав вже не копію стандартної програми, а її переклад на іншу мову. Та цей переклад був дещо вільним, бо при наявності варіантів запису учениця вибирала один із них сама, без підказки Євгена. Думка автора стандартної програми трохи змінювалась. І змінювала цю думку програма-учениця.
«Але ж зміна чужої думки потребує чогось схожого на мислення, – міркував Євген. - Якщо поступово ускладнювати завдання, вдосконалюючи перед тим програму - ученицю, то й таких змін буде більше. Тобто, більше проявів цього немов би мислення. А чим їх більше, тим ближчими будуть дії учениці до справжнього мислення.»
Як надумав, так і почав робити. І став отримувати все складніші програми, написані комп’ютером. Ставало у пригоді усе вміння, потребувалося усе терпіння, однак Євген не відступався від свого задуму. Крок за кроком вперто долав перешкоди. Врешті решт він вже міг дати комп’ютеру який завгодно алгебраїчний вираз, що був під силу стандартній програмі. І кожного разу отримував тільки що написану іншою мовою програму для його обчислення. І чим складнішим був цей вираз, тим більше ця програма відрізнялась від стандартної. Ознаки мислення учениці ставали все виразнішими. Та як зробити їх беззаперечними?..
Звичайно ж, Євген вже знав про намагання вчених створити штучний інтелект. Але що він собою являтиме, було не дуже зрозуміло. Та й коли він з’явиться? А тут програма-учениця вже, здавалося, починала думати. То як же можна було не спробувати вдосконалити її так, щоб комп’ютер став помітно й безсумнівно розумним?
Тепер Євген вже остаточно вирішив цього добитися. Для чого? Він і сам не зміг би це пояснити. А для чого людина, ризикуючи життям, видирається на неприступні скелі, чи блукає у темряві підземних печер, або, безпечно сидячи вдома, вирізає фігурки з коріння, чи складає хитромудрі кросворди? Мабуть, вона робить це від бажання досягнути якоїсь не звичайної, не буденної мети і відчути радість цього досягнення. От і в Євгена з’явилась така мета. Настільки незвичайна, що й досі здавалась йому нереальною.
Та він вірив у її реальність. От тільки як же її досягти?.. Звичайно ж, мислить не комп’ютер, а програма - учениця. То чого ж їй не вистачає, щоб вона не тільки переробляла чужі думки про обчислення алгебраїчних виразів, а й вчилась думати про щось інше?
«А, власне кажучи, - міркував далі Євген, - про що інше вона могла б думати? Це тільки ми, люди, можемо навіть вигадати щось таке, чого насправді немає. Але ж спочатку ми думаємо про щось дійсно існуюче. Нам змалечку про це «щось» розповідають дорослі. А вже потім нам є про що думати і ми це робимо. А про що взнала моя учениця від мене? Про алгебраїчні вирази, та й годі. Тому й думати може тільки про них. Щоб вона розумнішала, треба вчити її ще чомусь іншому. А як же це робити?
Мабуть, щоб почати навчання, нічого не треба винаходити. Як навчають малюка, який ще нічого не знає? Йому показують якусь річ і вимовляють її назву. Дають йому доторкнутись до неї, відчути запах, або й смак. Він її запам’ятовує і мимоволі порівнює з іншими речами. А що як спробувати так само навчати й ученицю? Тільки замість різних речей показувати їх фотознімки. Цифровий фотоапарат у мене, хоч і простенький, та є. А назви речей можна набирати на клавіатурі. Це вже буде імітація зору та слуху. Її буде достатньо, щоб комп’ютер дізнався, що крім алгебраїчних виразів існує ще й щось інше.»
Відтепер учениця стала малюком. Євген вдосконалив її так, щоб, отримавши фотознімок якогось об’єкта, вона запитувала: «Що це?». У відповідь Євген набирав на клавіатурі потрібну назву. Об’єктами для початку були кошик, стілець, глечик та інші речі, що потрапили під руку. На довершення у цей перелік Євген включив кота Маркіза і самого себе. По черзі вводив він у пам’ять комп’ютера фотознімки та набирав на клавіатурі назви. Коли число об’єктів досягло двох десятків, Євген змусив програму демонструвати на екрані монітора їх зображення по команді «Покажи мені …». І та слухалась.
Досі все було нескладно. Програма розрізняла усі отримані зображення. Але ж кожен об’єкт може мати їх безліч. Хіба ж можливо їх усі створити?
А що як дати їй запам’ятати ще по кілька зображень кожного з об’єктів? А вже потім показувати їх нові зображення, або й самі об’єкти? Чи зможе вона їх розпізнавати?
Поклацавши фотоапаратом пару годин, Євген показав програмі ще кілька десятків зображень. Найлегше було працювати з Маркізом. Його не треба було ні пересувати, ні повертати туди сюди. Все це він робив сам, тільки встигай фотографувати!
« Тепер подивимось, чи навчилась вона хоч чому не будь, - вирішив Євген. – Почнемо з найпростішого об’екта. З глечика.»
На імпровізованому знімальному майданчику, у кутку кімнати Євгена, глечик для людського ока виглядав, як і раніше. Та це тільки здавалося. Насправді ж зображення його для програми не могло не відрізнятися від попередніх, бо розташувати і глечик і фотоапарат точнісінько так, як вони були розташовані раніше, не вдалося б нікому. Так воно й виявилось: на запитання «Що це таке?» учениця відповіла заздалегідь заготованою для невдалих спроб фразою: «Не знаю».
«То що ж, досить тільки ледь поворухнути об’єкт, і вона сплутає кота з глечиком, а мене із стільцем? А де ж у неї бодай найменші ознаки мислення? – думав Євген у відчаї. - Якщо вони зараз не виявляться, нічого путнього із моєї витівки не вийде.»
Засмучений невдачею, він зібрав усі залишки наполегливості і вклав їх у вдосконалення програми. Робота тривала кілька днів. Тепер, отримавши нове зображення, учениця мала вибрати із відомих їй об’єктів той, на який воно схоже найбільше. Скінчивши вдосконалення, із ледве стримуваним хвилюванням та слабкою надією, Євген ще раз показав недотепі нове зображення глечика. Почувався, як гравець казино, котрий зробив ставку на все, що мав. Мало не перекинув крісло, підскочивши від радості, коли вона вибрала саме глечик, а не каструлю, чи кошик. Ті прояви мислення, які він спостерігав раніше, йому не ввижалися! Вони дійсно були! Безсумнівно були!
Далі справа пішла легше. Поступово ставали зрозумілими тонкощі навчання. Щоб учениця розпізнала об’єкт, його зображення мало відрізнятися від вже відомих тільки ледь-ледь, малопомітно. Та чим більше різних зображень одного і того ж самого об’єкта вона вже запам’ятала, тим легше вона розпізнавала його нові зображення. Навіть якщо вони відрізнялись помітніше. Схоже було, що вона вже вміла узагальнювати. Євген відчував радісне творче збудження.
«Цікаво, - подумалось йому одного дня, - а як же вона собі уявляє кожен із відомих їй об’єктів? Адже усяке нове зображення вона з чимось мусить порівнювати.»
Запропонував учениці показати тільки одне зображення стільця. Та показала. Зробив те ж саме із кошиком та мискою. Запам’ятавши відповіді, знов запропонував зробити те ж саме. Відповіді повністю повторилися. Чому вона вибирає саме ці зображення? Вони здаються їй найбільш типовими? Євген видалив їх із пам’яті програми і повторив завдання. Звичайно ж, учениця була змушена вибрати інші зображення. Та надалі у повторних завданнях вона вперто трималась свого нового вибору. Повернув їй видалені перед тим зображення і повторив спробу – тепер вона знову вибирала саме їх! То що ж, його учениця дійсно створила для себе певне уявлення про кожен об’єкт? Євген захвилювався від думки, що це вже дуже нагадує мислення. Можливо він уже поруч із своєю метою і достатньо тільки простягти руку, щоб її торкнутись.
