*Чому ми, народившись прекрасними безтурботними немовлятами, виростаємо і перетворюємося в більшості своїй на безжалісних монстрів? Чому, знаючи про таїну Вічного Руху, ми віддаєм перевагу штучним уявленням про скінченне? Твоя смертність, кінцевість, фінальність – то лише страх, який тримає тебе в щипцях покори перед невідомим. Кольори життя зафарбовуються дешевими фарбами примітивізму та однотонністю сліпоти.
*Рух має напрямок. Рухатися вперед, торкатися нових сфер та реалій – все стає простим та складним одночасно. Будувати кар’єру, думати про те, про що ти зобов’язаний думати – передбачений шлях руху, в кінці якого майорить чорною пусткою в просторі смерть. Або наше невідання того, що там…
*Страх має в своєму арсеналі достатньо фарб, якими коригує світовідчуття людей. Заляпавши зловіще чорним ЩОСЬ ОТЕ в кінці життя, яке є таким ж логічним як небо над головою у всій його безмежності, він ставить людину перед стіною, обійти яку нереально. Вічний страх для вічних дурнів. Навіть закономірність придумали буцімто не бояться тільки дурні. Хоч насправді не боїться той, хто не боїться бути ВІДВЕРТИМ З СОБОЮ.
*Кольори – це риси твого життя. Ти можеш доповнювати їх своїми барвами, а то й взагалі самому малювати… ТВОРИТИ. Знайти свій колір – отже відшукати серед безлічі варіантів своєї особистості щось сокровенне СВОЄ.
*Хтось дуже сильний закрив людям очі на кольори життя. А самі кольори звів до ролі не більше ніж просто тла, на якому відбувається рух. Без життя, але з правом на існування.
