Ти єдиний залишився в мене. Останній, хто так легко і ніжно торкається моєї щоки, потім невагомо ковзає шиєю до ключиці, струменить по плечі, далі рукою аж до кінчиків пальців. І вже в кінці неквапно обіймає.
Обійми завжди прохолодні, проте для мене немає жаданіших дотиків. Уявляю себе билинкою і віддаюсь тобі. Ти хилиш мене туди-сюди, і ми разом співаємо пісню, таку ж безмежно ніжну, легку та вічну, як ти. Як ми.
…Коли я була малою, ми разом грались на вулиці. Ти був страшенним бешкетником і постійно засипав мені очі піском або крав мою кепку. Я ображалась, плакала, але мамі не жалілась – з тобою мені завжди було цікаво.
… Ми любили танцювати. Кружляти в шаленому, півдикому сп’янінні від свободи та вседозволеності. Особливо під дощем – тоді здавалось, наче небо стіною води хоче сховати від світу нас, божевільних і безмежно щасливих. Ти розтріпував моє мокре волосся, здував краплини з шкіри і хльоскав по ногах вологою травою. Я реготала і ловила губами дощ, а ти ревнував мене до нього.
…Ти любив мене супроводжувати, коли я кудись ішла. Особливо восени – дорогою ти збирав для мене величезні строкаті букети з листків. Коли їх робилось надто багато і я не могла втримати в руках – ти раптово вихоплював листя і з галасом розкидав навколо. Перехожі здивовано витріщались, а я сміялась. Щиро і голосно.
…У тебе щоразу нові парфуми. Це так цікаво – відгадувати, звідки ти прибув, по запаху. Він завжди складний і хвилюючий. Трохи різнотрав’я, свіжоскошеного сіна, ораної землі, таємниці і розгільдяйства – оцей набір найулюбленіший. Ще буває старий туман із сонливістю і болотяними квітами, спокій з хвойним лісом, безтурботність та вечірнє море. Комбінацій безліч. Але найосновніше – ти завжди пах волею. Отак, бувало, обіймеш, а я не втримаюсь і вдихну на повні груди – і аж у голові паморочиться та серце вистрибує з радощів.
…Коли ввечері ми залишались з тобою наодинці, ти ставав особливим. Зникала метушливість і непосидючість. Ти вмощувався поруч, я притулялась до тебе і ми розглядали зірки. Ти перебирав моє волосся і тихо-тихо наспівував колискову.
… Взимку ти малював мені на вікнах. Було страшенно цікаво сидіти на підвіконні і спостерігати, як шиба спершу вщерть покривалась снігом, а потім ти, прибираючи зайве, творив новий шедевр.
… Інколи ти зникав. Бувало, днями шкіра просто вила, прагнучи прохолодних дотиків. Найчастіше це траплялось влітку. Як і я, ти ненавидиш спеку та розжарені, зачумлені міста. Однак я була прикута до цієї цивілізанутості; ти ж терпіти не міг умовностей і правил. І поки під моїми сандалями плавився асфальт, ти танцював на гірських полонинах у прохолоді та самотності. Та щоночі, коли я засинала, ти обов’язково приходив. Присоромлений тим, що покинув мене у цій спеці, ти несміливо мнявся біля вікна. Та врешті не витримував, підходив і, стоячи на колінах біля ліжка, пошепки розповідав, де ввесь день пропадав.
…Одного разу ти запитав:
- Який подарунок ти б хотіла від мене?
Я здивувалась, адже раніше ти про таке ніколи не питав, а відразу приносив то оберемок сухого листя, з якого шив мені сукню, то цілий сніговий або піщаний замет, який за лічені хвилини ставав найрозкішнішим палацом. Чого ж іще бажати?
- Ти не зрозуміла. Я хочу зробити тобі СПРАВЖНІЙ подарунок, такий, що не розлетиться за п’ять хвилин і не розтане від першого ж променя.
Це було дивно. Я задумалась…
- Крила. Великі і білі. Щоб забути про спеку і натовп. Щоб безмежна полонина неба була не лише в очах, а й у крові.
Ти уважно вислухав і задумався. Потім якось розсіяно покрутився поруч і раптово втік…
…Я сиджу на підвіконні і спостерігаю, як ти граєшся листям у парку. Найкраща забавка! Як би я хотіла бути зараз поруч! Але ти, напевно, не впізнаєш мене – хіміотерапії забрали волосся, висушили тіло, пожмакали шкіру. А ти ніколи не любив мумій…
До палати зайшла медсестра і нагадала, що за годину треба буде готуватись до операції. Я кивнула і відчинила вікно.
Що ж, прощавай, єдиний і такий коханий вітре… Прилети і обійми востаннє своїми прохолодними руками. Подаруй букет моїх улюблених кленових листків – буде хоч одна кольорова клякса серед цієї мертвої стерильності. Забери з собою ті дурні сльози, котрі не знати чого котяться щоками. Прошепчи, що ми ще обов’язково погуляємо нашим парком… І танцюватимемо в зливу під барабани грому…
І не забудь – ти обіцяв мені крила.
Великі.
І білі.
