Туп-тупу-туп, туп-тупу-туп – виспівували копита Дідька, а разом з тим тріпотіло моє серце. Ще ніколи так не хотілося жити, як зараз, на цих горбах, далеко від дому. Неси-неси мене, мій красний конику, геть від звитяги і слави, на зустріч вічній ганьбі і занапащеній душі. Прощавайте зраджені побратими, сьогодні я не стану пліч-о-пліч із вами до пекельної рубанки з ворогом нашого народу.
Рятуючи мою шкуру, під’юджений жахом розум загострився і прояснів. Кожний крок Дідька розтягнувся на довготривалі миті, яких вистачило, щоб роззирнутися великими від страху очима. Мені у спину дивилися тисячі диких, лютих і кровожерливих ворогів із вигнутими й широкими шаблюками, верхи на своїх маленьких потворних кониках. А ще я потилицею відчував, що двійко-трійко моїх колишніх побратимів зараз спантеличено розвертають голови і напружують їх разом з шиями, аби збагнути, що ж це в біса таке трапилося із відчайдухом Сягайлом?
А я, сховавши голову у плечі, стиснувши до болю в пальцях віжки і навіжено періщачи чобітьми у черево Дідька, хотів би вам відповісти, що мені не було ще так лячно і що я – не я, а якийсь інший козак. Та – це ж буде брехнею, як і вся моя вдавана сміливість і відчайдушність. Я завжди боявся, живучи поруч із вами і бачачи, як ви гинете один за одним, рятуючи людей, що поховалися у хатах і навіть не помоляться за ваші змарновані у цих безкінечних боях життя і душі.
З мене досить! Це була остання крапля до чаші мого терпіння. Життя не варте того, щоб трьома сотнями хоч і вправних але натомлених козаків виступити проти трьох тисяч загарбників. Це марні втрати. А знаєте що? Ганьба і сором вам, бо не розгледіли такого боягуза між вами! Не вірю, що жоден не бачив, як я, ведений страхом, відбивався від нападників. У моїх перемогах не було ані крихти сміливості, просто жага життя і страх стратою. Я покидаю вас, бо ніколи не був вартий вашого товариства і думками завжди був далеко, завжди зраджував вас, мріяв про втечу.
Туп-тупу-туп, туп-тупу-туп… Дідько вгризався копітьми у землю, занурювався мордою у вранішній туман, а я ковтав повітря і сподівався. Перш ніж розвернути коня і кинутися навтьоки, із тремтінням у тілі розглядав бойові порядки ворожого війська у долині. Щойно смикнув віжки і відчув майже мелодійне: туп-тупу-туп, туп-тупу-туп, все зробилося легше і я повірив, що доживу до вечора, що вдасться ще раз напитися води із джерела та зануритися у теплі пахощі тіла молодиці, що моя вечеря буде повною м’яса, а вино, горілка й мед допоможуть забути про зраду.
З-за спини почувся шум. Та це був не гамір трисотенного війська, а лише одного коника. Я впізнав його за трохи дивним: туп-тпрупу-туп, туп-тпрупу-туп. Це був кульгавий Заєць хорунжого Звірника. Цей кінь народився на світ із однією ногою коротшою за інші та з довгими вухами, які звисали на його голові і робили її схожою на заячу. А що Петрусь Звірник кохався у всілякій лісовій, степовій та свійській звірині, то не дав забити нещасну потвору, виходив його, випестив та навчив літати кульгавого Зайця швидше од вітру. Позмагатися він міг хіба з моїм Дідьком та не цього разу.
Захотілося обернутися, побачити, чи не помиляюся у своєму припущенні. Мені зробилося сумно від думки, що побачу спантеличене обличчя Петруся. А тим часом тупіт наших коней злився воєдино. Я кинув погляд за спину та не побачив Петруся, а лише чорне провалля у його пістолі, яким він вказував на мене.
Палець його стиснувся, спалахнув порох. Туп-тупу… Дідько зробив свої останні три кроки, здивовано заіржав, а тоді вгризся мордою у стоптану копітьми землю. Мною пожбурило, мов лялькою із катранів. Поки я перевертався у повітрі, а кам’яниста земля вкупі із сірим захмареним небом чергувалися перед моїм поглядом, встиг помітити, як Петрусь натягує віжки і зістрибує із Зайця.
Я простягся обличчям до ґрунту, вслухався у жалісливе тпрухання Дідька та у впевнені кроки Петруся Звірника, який наближалися до мене. Він зацідив носаком чобота мені під ребра так, що я перевернувся від того копняка на спину. Його обличчя було напружене, дивився він не на мене, а на свій чобіт, яким щойно боляче вперіщив мені у бік. Здається він виглядав смердючу грудку лайна на своєму взутті. Не знайшовши нічого, він зітхнув з полегшенням, перевів погляд на мене, зміряв з ніг до голови, а потім витягнув другий пістоль і смальнув мені в обличчя.
На якусь мить все змерклося. Порохові іскри із цівки пістоля обпекли чоло, ніс, вуха, щоки, а куля поруйнувала кістки у черепі, відбираючи життя та вивільняючи душу. А потім я відчув, що куля міцно вхопила мою душу і кудись відносить. Вже не довелося побачити, як Петрусь, скрушно похитуючи головою, із болем у серці шаблею добиває нещасно Дідька, одним ударом відрубавши голову. І з далекої відстані мені вже не судилося розгледіти чим закінчиться сьогоднішній бій, хоч знав, зі мною, чи без мене, козаки-братчики приречені.
***
Куля продовжувала відносити мене геть від мертвого тіла, тиша змінилася свистом, а темрява – мінливим світом, де на спустошеному ґрунті виростала, жовкла і вкривалася снігом трава. Де на колишніх болотах виринали і потопали будинки і палаци. Де Сонце з Місяцем вирували у божевільному танку. Де спалахували війни, мов бульбашки в окропі. Де не було місця звичним для мене людям, а лише метушлива комашня народжувалася й помирала цілими зграями.
Наче й рухався та стояв на місці, а час довкола стрімко спливав днями, роками і століттями. А потім розгледів, як переді мною виринає ціле місто із небаченими спорудами, як сірий камінь та блискуче скло укривають все довкола, як зникає віковічний праліс, а на його місці розлягаються широченні і гладенькі дороги.
Куля вповільнила свій літ і полетіла додолу, пронизуючи ґрунт, пірнаючи у могильну темінь, аж раптом її спинила кам’яна стіна і мене крізь цю стіну засмоктало у якусь світлицю. Під стелею білим світлом палали мерехтливі палиці, довкола сновигав дивний люд. Схоже було, що це якийсь підземний хід. Вони спускалися в долину, де зі страшною силою щось люто гуркотіло та нікого це не лякало. У всіх людей обличчя були похмурі. Вбрані у якесь лахміття вони мало розмовляли і дивилися лише собі під ноги. Я не бачив такого смутку навіть у вщент зруйнованих та розграбованих татарами селах, а тут наче тягар небаченого лиха ввігнав у зажуру всенький люд і вони не бачили порятунку із цього пекла.
Під стіною, коло того місця, куди влучила згубна куля, стояли музики з небаченими інструментами, а підспівувало їм якесь змарніле дівча із впалими щоками та різнобарвним волоссям. Говірка її була дивна, трохи схожа на нашу мову та тільки все якась покручена, перевернута. І наче радісно співала та була якоюсь смиканою і все позирала у торбу розкладену перед нею.
«Дєцтва, дєцтва, ти куда бєжиш,
Дєцтва, дєцтва, ти куда спєшиш,
Нє наіґрался я єщьо с табой,
Дєцтва, дєцтва, паґаді, пастой…»
Ні бельмеса не петрав у тій говірці та тутешній громаді подобалося, бо підходили до музиків, кидали мідяки, якісь папірці. А мене наче вітром почало поволі кудись відтягувати. Сам не міг і поворухнутися, лише роззирався довкола. Ні рук, ні ніг своїх не бачив, а здавалося, що вони досі при тілі, яке давно вже згнило на далеких пагорбах. Коли ж мене втягло у людський потік і вони по одному почали проходити крізь те місце, яким я мислив і бачив, мені померклося. Смуток скував усе чим я досі залишався, а їхні думки пронизували і холодили мою душу:
«Коли це скінчиться? Я більше не можу…
Піду від жінки, хай сама годує тих гавриків…
Ані мєня дасталі, каґда же ані сдохнут?..
Як батько прийде сьогодні п’яний – задушу його…
Треба заплатити…
Треба поблагати…
Треба заробити…
Треба вкрасти…
Треба вбити…
Треба зжерти…
Треба…
Треба…
Треба…»
Ніякого просвіту, ніякої надії, ніякої радості. Лише безпросвітний смуток і холод, жорстокість і ненависть, страх і безсила лють. Я не міг втекти від них, не міг нікуди сховатися, а натовп сновигав крізь мене і ніхто не здогадувався, якого болю завдають мені. Я продовжував плисти крізь потік похмурих облич і божеволіти від їхніх думок. Це не народ, а зграя безликих рабів, немічні заручники, якихось панів, чи то депутатів, чи то олігархів, чи якогось президента. Над ними висіла загроза незгасимих боргів і нечуваної несправедливості. Ніхто навіть на гадці не мав боротися, протистояти цим злидням і поневолювачам. Молилися за зменшення страждань. Ніхто навіть не уявляв, що їх може взагалі не бути. А найстрашніше, що майже всі вони переконували себе:
«Я нє украінєц…
Я хахол…»
Люто ненавиділи себе, свою мову і всіх довкола. Мені було не до кінця зрозуміло, що це значило, та саме ці думки викликали в найбільший жах. Вони день у день зрікалися самі себе…
І я згадав, що якусь мить чи кілька століть тому, сам втратив надію і шукав порятунку у втечі. Чим я відрізняюся від цього злиденного, нетямущого люду?
Щойно помислив це, як небачена сила підняла, а тоді потягла над цим страшним натовпом мою грішну душу. Я спустився до таємничого гуркоту і побачив, що то якась вервечка критих металевих возів, які з небаченою швидкістю рухалися вперед і назад по темних підземеллях. Я летів крізь ці підземелля, пірнав і виринав із сліпучих возів, заповнених людьми мов торби дрібною крупою. А тоді виринув на поверхню коло брудного Дніпра. Я промчав повітрям над широкими дорогами, заповненими різноманітними самохідними возами, крізь густий дим із високих димарів, крізь гущу страшних високих кам’яниць, тоді крізь шибу високо над землею мене закинуло у світлицю де за маленькими столами сиділо три десятки дітлахів і дивилися на свого лютого вихователя. Я завис над учнями і міг чути, що балакає той наставник.
«… тріста ґалаварєзав виступілі протів трьох тисячь харашо падґатовлєнних рускіх асвабадітєлєй Маларасійскіх зємєль ат казачіх банд… ета бил пєрєломний мамєнт в історії казацкай тіраніі… іх, так називаємая, армія била унічтожена на пратяженіі нєскалькіх мєсяцев і с тєх пор на Маларасійскіх зємлях царіт атнасітєльнає спакойствіє, блаґадаря нашим рускім сасєдям…»
На різнобарвній мапі він показував дітлахам де відбувався згаданий ним бій, як рухалися війська, де була Запорізька Січ, яку він називав не інакше, як «ета лоґава прєступнікав». Я збагнув, що йдеться саме про той бій, у якому мені не довелося брати участі. Зрозуміло, що ми програли, що не стало ні Січі, ні козаків, та я не міг зрозуміти, яка така «Маларасія»? Од віку ці землі звалися Руссю-Україною! Які такі «рускіє асвабадітєлі»? Ми ж боролися із татарвою нехрещеною! І чому нас називають бандою? Ми присягали на вірність своєму народові! Та я не міг сперечатися навіть сам з собою, бо хіба не злочинці діють так підступно і зрадливо, як я?
І знову стрілою лечу крізь стіни, виринаю над будинками, злітаю вгору, пірнаю до землі і бачу древні бані Києво-Печерської лаври та увінчані вони московитськими хрестами, а у подвір’ї кнурами бродять попи. Їхні розгодовані бридкі мармизи сховані під брудними недоглянутими бородами, їхній тлустий стан захований бід розшитими золотом рясами, а нещасний український нарід стоїть довгою чередою до воріт храму і несуть дари цим зажерливим потворам.
Я влітаю у палати храму і там при тьмяному світлі бачу, як все ті ж московські посіпаки злягаються із нечестивими молодицями і нещасними маленькими хлопчиками-прислужниками. Бачу як вином заливають горлянки зрадливі церковники і не розумію, чому небо не розверзнеться, чому гнів Божий не впаде на голови цих брехунів і содомитів? Чому вони тонуть у розкошах, коли народ, якому вони мали б служити, потерпає у страшних злиднях? І тут я згадав, що, розвернувши свого Дідька від нашого лютого ворога, мріяв про молодицю, вино і м’ясо, хіба я кращий від цих псів?
І знову мною поцілило у небо, зникла лавра, Київ, люди. Нестримний вітер відносив у степи. А тим часом із різних кінців України до мене долітали страшні видива із життя моїх нащадків. Там жиди купують Умань, там католики розпродують Львів, там розривають козацькі могили, там дітей своїх віддають у рабство, там цілі сім’ї ідуть під ніж на забаганку пана. І ніде ані найтихішого голосочка спротиву. Ніхто навіть голови не підніме, щоб подивитися у очі своїм катам, ВОНИ дали знищити Україну… МИ це дозволили… Я цьому посприяв…
Вітер почав слабнути, а тим часом душа наливалася тягарем і почався спад додолу. Спершу я відчув, як вітер зірвав шапку і холодом пройшовся по голеній голові з оселедцем. Тоді побачив свої руки, ноги і з усього маху гепнувся об землю, немов мені судилося знову її топтати. Та болю не було, то лише мариво і я зовсім не ожив.
Поволеньки підвівся, обтрусився, поправив стрій, зброю, відчув гладеньку поверхню руків’я шаблі, а тоді роззирнувся довкола. Тут колись було село, в якому я народився і виріс, а тепер трава, кущі і самотні дерева. Про село нагадувала тільки дерев’яна церква, в якій мене хрестили. Мати казали, що я тоді наклав прямісінько у чан зі свяченою водою. Мабуть, за те священик і шпетив мене більше, ніж інших дітей, відколи я себе пам’ятав. Давно не стало того священика, ще до того, як я подався на Січ.
А на зруйнованій божниці більше не було видно хреста, всі шиби повибивали, із п’яти бань залишилося тільки дві. Решта, разом з дахом і частиною бокової стіни, провалилися усередину. Вона потопала у височенних бур’янах, аж по темні зіниці вибитих вікон, якими жалісливо зирила на мене. То вже й не церква, мабуть, а просто руїни.
Закортіло увійти. Для цього треба було подолати не більше сотні кроків. Та щойно я трохи наблизився, як у животі запекло, у вухах загуділо, а ногами стало важко перебирати, немов я переходив ріку. Спинився, трохи перепочив, шум у вухах зменшився, в животі зробилося трохи легше і я спробував продовжити. Після першого ж кроку мене пронизав біль. Мабуть так почувають себе люди, яких катують чорти у пеклі. Не втримався і повалився на землю, сягаючи рукою у зарості дикого чагарнику. Легкий вітер, здавалося, прийшов мені на поміч і дмухав у напрямку церкви та я не мав сил, щоб туди дійти.
Та щось змушувало мене не здаватися і я вдруге підвівся, попри священний вогонь, яким на мене дмухнуло із руїн храму. Вітер за спиною посилився і трохи послабив вогняну хвилю. В мене просто трохи обгорів одяг. Я збагнув, що крокувати не зможу але й рачки повзти козакові не личить, то ж висмикнув свою шаблю і забив її у землю перед собою. Відчувши, що можу триматися за неї, зробив ще один крок.
Сонце з місяцем пішли у божевільний танок, як тоді, коли я летів, пожбурений кулею. У небі за спиною люто прогриміло, а в рештках святилища спалахнуло біле світло і крізь усі щілини, отвори й провалля, вдарили безконечні промені. Один із цих променів, що вихопився із вікна навпроти, пройшовся по лівій руці, якою я тримав шаблю, і від руки залишилися лише кістки. Я не відчув болю і шаблі не впустив, а тільки відступив у бік і встромив її ближче до церкви, підтягуючи кволі ноги.
Довкола будівлі утворилася наступна вогняна стіна, яка хвилею розійшлася у різні боки, випалюючи все на своєму шляху, залишаючи лише безплідну пустку замість квітучого краю. Та щойно вогонь наблизився до мене, ураганний вітер з-за моєї спини вдарився об цю заваду і вона знову не нашкодила мені. Я продовжував наближатися до церкви.
Прогриміло удруге і я озирнувся. Високо у небі зависла велетенська відрубана голова мого вірного Дідька. Паща цієї голови вивергала блискавиці й громовиці. З очей її лилися криваві сльози і все небо робилося від того багряним. Голова незворушно дивилася на мене і коли я зазирнув їй у вічі, прогриміла: «ЙДИ!». І я зробив ще кілька кроків. З якоїсь щілини у стіні церкви по мені ковзнув черговий промінь і не стало мого правого чобота разом із м’ясом під ним.
Над храминою у небі спалахнув велетенський вогняний хрест і у всі боки від стін повилися глибокі тріщини в землі. Із проваль повиповзали кістяки у різних рясах і хламидах. Колись вони були священиками, дяками, прислужниками, ченцями, похованими у цих землях. А за ними повиповзали кістяки у вепрових та ведмежих шкурах. Церковні промені їх не обпікали, а навпаки повертали їм силу, плоть, життя. Вони готувалися боронити святе місце від мене – нечистої сили. Тепер я це добре розумів. Навіть після смерті ці богослови і волхви не зрадили богів, яким присягали.
Мій спільник – вітер здирав із них живе та не міг спинити. Мені довелося прийняти бій від такої ж нежиті, як я сам. Їх було кілька десятків. Дідькова голова знову прогриміла і моїм рукам прибуло сили. Шабля відтинала кавалки тіл, а вітер підхоплював їх і відносив далеко за церкву. Святі отці без жодного виразу на своїх обличчях стелилися під мої ноги, четвертовані шаблею в кістяній руці, а за ними приймали удари нові боронителі церкви. Рублячи цю громаду священних воїнів мені зробилося значно легше наблизитися до мети.
Коли впав останній мертвяк і вітер розпорошив його по світу, до храму залишалося зо два десятки кроків. Кінська голова у небі продовжувала вивергати блискавиці, які тепер сягали до променів. Від тих влучань промені слабнули і не могли завдати мені шкоди.
Звелася третя вогняна стіна. Дві неймовірні стихії зійшлися чолом до чола у тому місці, де я стояв. Вони довго боролися, наді мною завертівся вихор, в якому вогонь і вітер пожирали один одного. Голова плювалася блискавками й громом, а хрест продовжував опиратися і лише довкола нього небо ще не зробилося багряним від кривавих сліз кінської голови. Та цього разу вітер не зміг мене вберегти. Священний вогонь повністю обдер тіло до кісток.
За три кроки від забитих дошками дверей святого місця я високо здійняв шаблю. Кінська голова знову прогриміла: «ЙДИ!», а тоді пропала. Хрест згас, втоплений у крові. Забиті блискавицями промені більше не сягали до землі. І все стихло. Зник вітер, грім, блискавки, вихор. Сонце з місяцем припинили свій божевільний танок, лише дивилися на мене двома спантеличеними очима із, сплюндрованого кривавою плівою, неба.
В нестерпній тиші тричі пробрязкотіли мої кістки, а тоді зведена до кривавого неба ліва рука із затиснутою у кістяних пальцях шаблею опустилася на почорніле від часу дерево і дошки розлетілися на друзки. Зсередини на мене приречено дивилося згущене світло і я поринув у нього.
В сліпучому небутті мені зробилося тепло і затишно, я знову летів і нічого не бачив, не чув, тільки потопав у безмежному задоволенні. За якийсь час у молоці білої безкінечності запахло вранішнім туманом. Коли ж біль розсіялася, немов густа хмара на вершині гори, на мене насувалися три тисячі азійських вояків. Дідько піді мною іржав у передчутті кривавої бійні, литаври гриміли бойовим ритмом і ніщо не віщувало нашу сьогоднішню поразку.
За мить до того, як моя шабля вгризлася у пику чужинського воїна, я востаннє озирнувся. У небі наді мною пливла велетенська, відрубана, усміхнена, кінська голова. То тепер ти вестимеш мене? Нехай, я й так вже занапастив свою душу. То може викуплю її кров’ю наших ворогів? Е, ні! Ти повернеш мені її сам!
