"Ось: "Готовий до гри…" – Нетяма, то ж технічний номер. Зараз твої мізки завантажать якимсь мотлохом, на зразок нової, суперекономної акції мобільного оператора! – Побачимо… – Пік-пік… – "…на вашу електронну надійшов…" – А що, з'їв! – Чого б я ото так радів? Ну знайшла банда шахраїв іще одного довірливого лоха. Читай, зараз розколють тебе для початку на комплект кухонних ножів, або набір тертушок. – Побачи…– "На кладовищі села Горпинівка Задригайлівського району Вінницької області є могила Андрущенка Йосипа Андрійовича. Упродовж двох годин тридцяти хвилин повідомте, скільки повних років прожив покійний. Винагорода 1000 доларів. Бажаю успіхів. Час пішов."
Ми мовчали. Обидва. Чого завгодно я чекав, тільки не… Хоча, власне… а чого я чекав? Я, власне, не збирався грати. Я відгукнувся на той ідіотський короткий номер лише для того, аби довести Его, тобто самому собі, що Оператор існує насправді, що він мені не намарився, наче оті багатоголові змії, наче кінь Гивер, який несе своїх вершників виключно поверх зелених-зелених, аж засліплююче-зелених дерев…
У Задригайлові я бував. Давно, щоправда. Це кілометрів двісті звідси, гарною автівочкою можна легенько, та й службовим пікапом, якщо притопити… Але нащо? Невже я всерйоз повірив, що хтось подарує мені за цю дурнувату поїздку тисячу доларів? Тисяча доларів так не заробляється, тисячу й у Геннадія спробуй зароби – гузно в милі буде, а тут…
Стерти… Оператор вимагав негайно знищити текст листа… Андрущенко… Але якого біса? В мене купа справ, мене дожидають у Новоукраїнці… Чекай, Новоукраїнка, це ж по дорозі, здається… Ну так… За дві з половиною години змотатися… Буде вже пізно… то й що? А, власне, чого я стою, сказали ж: час пішов!
Пікап люто м'яв шинами сухий переморожений асфальт, я сидів, учепившись у кермо й на всі заставки проклинав самого себе, ідіота нерозумного. Проклинав, мені навіть не потрібен був Его, бо якби він з'явився, то я погоджувався б із ним в усьому, а в таких випадках Его не з'являється, бо йому нецікаво. Телепень, ану спробуй, уяви собі обличчя Геннадія коли б він почув, що ти кинув справи та мчиш оце в дурнуватий Задригайлів і чого: бо сивовусого дядька розіграли якісь недорослі дотепники наскочивши випадково на його номер! Зупиняйся в Новоукраїнці, тебе чекає серйозний замовник, таке не щодня… Тисячі баксів закортіло, еге? От провернеш справу й отримаєш комісійні… Але вперта нога не попускала педалі, мотор вив. Так я б не їхав у Новоукраїнку, так я їхав би далі, квапився би, щоб устигнути… Геннадій наче відчув:
– Ти де?
– Вже доїжджаю…
– Стосовно відсотків передоплати не дуже тисни, хай заковтнуть глибше.
– Та вже в мене як заковтнуть, то…
– І довго там не чаюй, будеш мені потрібен…
Добре, здаюся. На біса мені той Задиргайлів. Я серйозний чоловік, на мені зобов'язання, людям треба платити зарплатню… І головне – я цілком здоровий, здоровий і відповідальний…
А пікап усе м'яв колесами репаний зимовий асфальт, куций день сунувся в сутінки, я ввімкнув підфарники…
Клац… Куций день сунувся в сутінки, я сторожко ступав пухкою ковдрою смарагдового моху, намагаючись не наступити на гриби. В цьому лісі росло багато грибів і наступити на них було за іграшки, але я старався, бо всі гриби в лісі були отруйними, через те я не хотів на них наступати. Стовбури правічних евкаліптів стрімко здіймали до неба свої неозорі крони, в лісі було тихо, вогко і тепло. Мисливський карабін приємною ваготою хилив мою руку донизу, я полював на лося.
Тільки я вмів полювати на лося, бо лось евкаліптового лісу – надзвичайно обережна тварина й підкрастися до нього на відстань прицільного пострілу просто неможливо. Але я знав секрет. Я був досвідченим полювальником, до того ж ніхто з мисливців не вмів пересуватися так нечутно, як я. Лось – єдина тварина, яка їсть отруйні гриби, а наївшись грибів із тоненькими блідими ніжками та червоними шапочками він ніби засинає. Лось довго стоїть на місці, нахиливши рогату голову, наче прислухається. Отут і можна до нього наблизитись… Про це знав лише я, тому й полював у місцях, де росте найбільше грибів.
Евкаліптові крони віддалено шелестіли невидними звідси верховіттями, наче за лісом десь був берег моря. Скоро я натрапив на слід. Це великий і ще не старий лосяра. І слід зовсім свіжий, рясні бадилинки моху поволі випростувались… Я нечутно скрадався, ступаючи поряд зі слідом… Он він, за корчуватим стовбуром тисячолітнього евкаліпта… Іще кілька кроків… тепер… Я поволі зводив карабін, тамуючи дихання та чекаючи, поки голова посупленого лося опиниться в перехресті прицілу, кінчик мого хвоста дражливо тремтів… І цієї миті звіддаля пролунав голосний розпачливий крик, який міг належати тільки…
Маленький хлопчик мешкав у неозорій "обкомівській" квартирі з важкеленними високими дверима, високими стелями й татовим кабінетом, куди хлопчикові дозволялося заходити лише з татом. Хлопчика звали Вікторій. Не Віктор, а саме Вікторій, тільки таке ім'я личило синові Другого Секретаря Обкому Партії, двох доньок Першого Секретаря (вони жили поверхом нижче) взагалі звали Нінель та Віталіна. Хлопчик мешкав у величезній квартирі не сам: вона щільно була населена царівнами та свинопасами, відьмами та костіями безсмертними, флегматичними вовками, наївними ведмедями та хитрющими лисами. Розумний Другий Секретар Обкому зовсім не наполягав, аби все те поріддя було замінено на маленького Володю Ульянова та піонерів-героїв, підходили вже інші часи.
А коли я вчився в десятому класі, тато повісився. Власне, я саме був на канікулах, у Москві заарештували членів ГКЧП, навіть у республіканських газетах писали, що тато напевно володів обкомівським "золотом партії", через те й наклав на себе руки, словом: комуняку на гілляку. Збігло кілька років, я вчився вже в інституті, коли мама видобула для мене з шафи розкішного родинного скелета: батько змолоду страждав психічними розладами, мене на світі ще не було, а їй доводилося вже діставати його, збунтованого службовими негараздами з зашморгу.
А тоді, в дев'яносто першому, ми тихенько сиділи в спорожнілій ураз квартирі з важкеленними дверима та високими стелями й чекали, що ось-ось прийдуть якісь комісари чи антикомісари й реквізують квартиру, а нас виштовхають, зловтішаючись надвір, головних винуватців усіх злочинів тоталітарного режиму. Але ніхто не прийшов, мама тільки залишилася без роботи, вона працювала в тому ж таки Обкомі. Спершу їй довелося розпродати батькову колекцію мисливських рушниць, а коли рушниці закінчились – пішла на базар торгувати дитячими велосипедами.
Там вона й підхопила врешті-решт запалення, не пішла вчасно до лікаря, її легені згоріли… Але те сталося пізніше, спершу вона стала таки на ноги, залишилися сякі-такі зв'язки. Сплачувала за мій інститут, а коли я його закінчив і за всіма розкладами мав долучитися свіжою кров'ю до велосипедного бізнесу, з'явився Геннадій.
Геннадій був "молодшим товаришем" батька, за старих часів мозолився інструктором Обкому комсомолу. Вони справді приятелювали, енергійний інструктор пнувся влитися до спаяного кола обкомівських мисливців, куди впускали не кожного. Зараз Геннадій бігав з ідеєю відкрити меблевий цех, йому не вистачало стартового капіталу й неформальну угоду було складено швидко: я вношу до "статутного фонду" майбутнього цеху двадцять відсотків необхідної суми (все, що було в мами на той час) і стаю, відповідно, його акціонером та комерційним директором.
Головною рисою Геннадія була (та й залишилася) заздрість. Я підозрював, що ця чеснота є визначальною для всіх колишніх інструкторів обкомів та райкомів комсомолу, а також для більшості їх секретарів, але в Геннадія вона була виразно гіпертрофованою. Заздрість стала рушієм усіх його починань. Мій компаньйон аж казився, коли бачив, як хтось із колишніх обкомівських комсомольців міняв у черговий раз іномарку та коханку в тій іномарці; як швидко зводили вони на Заріччі вкриті вохряною металочерепицею особнячки. Геннадій заздрив навіть тим із скоробагатьків, хто поліг на дикому полі первинного капіталізму смертю хоробрих: застрелили, отже був не пішак! Геннадій заздрив навіть мені, обмовився якось: ось я кайфую, мовляв, у крутій "обкомівській" квартирці, а він тулиться чорт зна де в тісній панельці! Я лише знизав плечима: так, кайфую. Кайфую, бо в мене вже була Вероніка…
Я познайомився з нею, коли забігав до податкової в справах фірми, Вероніка працювала тоді інспектором. Вона зразу впала мені в око. Щоб перевірити ставлення дівчини до моєї, аж надто ординарної, як видавалося, персони, я пішов на неординарний крок: восьме березня вже минуло, але я знав де росте пречудовий кущ із величезними пухнастими котиками, нарізав оберемок віття й привіз у відділ. Вручаючи кожній співробітниці по кілька гілочок, я мав цілковите право пильно дивитися їм у вічі й той блиск, який завважив я в синіх очах Вероніки, мене надихнув…
Я запросив її на рок-фестиваль, який заїжджі екстремали влаштовували на занехаяному хуторі кілометрах у двадцяти від міста. Саме там, буцімто, знаходилась мала батьківщина якогось їхнього гуру. Я не належав до фанатів рок-музики, Вероніка, як з'ясувалося, теж. Просто я не міг знайти нічого оригінальнішого, не до кав'ярні ж її запрошувати. Наддніпрянщина, це вам не Львів, до наших кав'ярень із порядною дівчиною краще не потикатися. Проймав холодний вітерець, я не знав, чи маю вже право пригорнути її до себе розстібнувши ґудзики куртки. Ми дурнувато товклися в багні, позадиравши голови на дощану сцену рокерів та старанно вдаючи один перед одним зацікавлення. Врешті вона замочила ноги й було вирішено повертатися…
А на зворотному шляху заглухла моя автівка. Теперішнього пікапа тоді ще не було, для роз'їздів комерційного директора Геннадій від серця відірвав свого вірного "Запорожця", яким розжився ще за часів славного інструктування в Обкомі комсомолу. Це була епоха розквіту анекдотів про непрості стосунки між "Запорожцями" та "Мерседесами" й цурпелити бісову брудно-червону бляшанку виявилося дуже смішно. Ми тупо котили змертвілу чортопхайку добрих п'ять кілометрів до міста й реготали як навіжені. Котили й реготали, пхали й синіли від реготу… куди тому рок-концертові! Сміялися й уся наша ніяковість, уся скутість та кострубатість обсипалися з нас, наче шорстка шкаралуща… Сушити ноги я запросив Вероніку до себе…
Пікап усе м'яв та м'яв колесами твердий зимовій асфальт, світло фар шматувало темряву, темрява огризалася меткими тінями… Добре хоч ніякий дурнуватий змій не перебігав мені зараз дорогу. Все, зі зміями покінчено, ось доїду… "Задригайлів" – вихопилося з безсніжної чорноти… Що-о-о??? Задригайлів, двісті кілометрів від дому? Коли, як!? Бісові мізки, вони нічого не пам'ятають!.. Я спинив авто. Мобільний… Геннадій…
– Слухай, згинь. Згинь, благаю тебе, мені зараз не…
Купа пропущених викликів: він, Вероніка, незнайомі номери, певно клієнти… Коли?.. Стрілка покажчика палива майже на нулі… Таймер… Хто… Це ж я ввімкнув таймер на мобільному… на дві з половиною години… Андрущенко Йосип Андрійович… Так: Оператор, кладовище, село Горпинівка… Якийсь мужик сунув непевною ходою попід парканом…
– Ей, як на Горпинівку?
– Отак, а тоді так, а тоді…
Залишалося двадцять хвилин… А що, однаково… прогнав двісті кеме, то вже…
– Сідай, покажеш, потім сюди й привезу…
– М-м-м…
– Скільки тобі заплатити?..
Ми її знайшли, ту темну, майже без квадратиків освітлених вікон Горпинівку. І кладовище знайшли. Мужик, видно, був уже не радий, що винайнявся на заробіток, та я на нього не зважав. Непросто виявилося з прізвищем. У Горпинівці чи не півсела були Андрущенками, ми бігали з мужиком попід пам'ятниками та хрестами, я підсвічував мобільним, він запальничкою… Андрущенко Якилина… Андрущенко Овсій Минович… Нарешті! Фарбований-перефарбований хрест: "Андрущенко Йосип Андрійович. Народився: травень 1928, помер: грудень 1979." Міг би й довше… Таймер, який я бозна-коли запустив, залишав мені шість хвилин. "51 рік". Відправити… "Вітаю з перемогою. Оператор…" І все?
Вероніка спала в кріслі. Одягнена.
– Скажи прямо, в тебе хтось є? – прокинулася й стояла переді мною тверда, наче якісний меблевий матеріал.
– Як це?
– Другу ніч поспіль ти з'являєшся під ранок. Другу ніч поспіль я не можу тебе видзвонити. Телефонує Геннадій – тривожиться, чи я не в курсі, куди ти пропав…
– Добре, зізнаюся… – її очі спалахнули жалкими гадючими язичками. Ніколи досі не бачив я їх такими… – Ні-ні, це не те, не те… Вероніко! Останніми часами мені коїться щось недобре. Якісь марення, провали в пам'яті… Цілі години випадають із моїх мізків, наче вилущені цеглини зі старої мурівки… Не повіриш, бувало, дорогу мені перебігали триголові змії! Не хотів тобі казати, думав…
– Ти вгадав, не вірю! – усе ті ж таки жалкі язички…
– Чому!?
– А ось чому! – розтулила долоню з якимось клаптем.
– І що?
– Це використана волога серветка. Жіноча серветка з залишками рожевої помади. Я ніколи не користувалася такими серветками та й помада в мене інша. А її я дістала з кишені твоєї куртки!
– Нічко, це цілковита дурниця…
– Ще скажи, що вона трапилася під час отих твоїх мозкових провалів, скотина! – Вона зникла в спальні, гучно зачинивши за собою двері.
Клац…
…Несе мене лиска
За зелені ліски,
За жовтії піски,
За бистрії води,
За високі гори!..
Великий, дужий, у розквіті літ лосяра стрепенувся й хутко зник, скочивши розгонистим скоком у рясні зарості молодої ліщини…
Я так і знав, я відчував, що це трапиться! А просив же його: як прийде лисиця, то не озивайся, а то видере вікно та з'їсть тебе, нерозумного міського відпочивальника. А мені відповідай потім, пиши пояснювальні та звітуй перед "Товариством евкаліптових мисливців". Гляди, ще й ліцензію відберуть… Я закинув карабін за плече й кинувся на той віддалений лемент – клопоти потім, а зараз треба наздоганяти чимскоріш злодійку та віддухопелити добре, та півня додому принести… Ех, коли ще трапиться мені такий гарний, об'їдений грибами лось. Нині не ті часи, що раніше, грибів отруйних у лісі з кожним днем ряснішає, а лосів меншає… екологія тобі…
Обличчя Геннадія випромінювало гнів, невдоволеність, нерозуміння, співчуття та зацікавлення одночасно:
– Брате мій Лекторію! (Це в нього така манера: лекторій, мораторій… дотепник.) Я розумію, в кожного з нас є свої маленькі хитрощі, але ж робота!
– І ти туди? Які такі хитрощі?
– Сам знаєш які! А що мені думати: ти по півдня пропадаєш, додзвонитись неможливо, робота стоїть! Якщо таке буде й далі…
– Я нажену. Все нажену, будь спокійний…
– Та я вже якось… і боюся бути спокійним. Брате, ми ж чоловіки… Ну зізнайся, що злетів з котушок… зрозумію… Розкажи хоч хто вона?
– Та пішов ти!
– А ображати не варто, я все-таки директор!
– Я теж!..
