Я вдивляюся в свічадо води, а ріка гірська стрімка та хвилиста дзябонить стримано до мене, наче хоче пожаліти чи застерегти. Хутка течія спотворює у люстерку плеса моє лице. Мені на мить здається – се не моє відображення там, то відбилася в дзеркалі води моя душа – змучена, перекроєна болем. Вдивляюся в очі незнайомки – вони безодня. То очі нявки, не мої – Ні. Очі тої, що хтіла бути коханою, єдиною на все життя, тої що не чинила зла заради зла, а просто не знала як то кохати, коли зраджена. Вона – образок кохання. А ще гуцули кажуть: одна половинка – красна, друга – жісна. Бо сама у собі зачинила світ. В голові паморочиться, мушу за щось вчепитися рукою чи думкою, щоб не пропасти в тотих очах. Натомість хапаюся за шию, бо крик безнадії готовий звіром вирватися на волю. Натикаюсь там на ланцюжок. Чіпляюся рукою за мольфу… Попустило. Та чи надовго? Бо на кожне марево знайдеться ще гірше…
Поруч жалібно скавулить пес. Наче буджуся від омани. Жива чи тільки дихаю? Пощо?
Гуцули, коли помирає людина, говорять – чєсує. Як помре людина то бають – дні йому вийшли… А мої дні? Чєсую а чи дні мої вийшли, бо я то та нявка: одна половина – красна, друга – жісна. Вода стишується й завмирає на мить. У свічаді плеса знову я – та, що любить життя, та, що мусить жити, бо чєсувати ще не пора.
Я закохана в свої Карпати. У мене вони величні. Зелений смерековий дух фої лісів, які оперізують веселою упліткою довколишній рай та наповнюють тебе собою і ти розчиняєшся ниткою-волічкою в смарагдовому полиску. Верескливий, інколи тужливий, інколи галасливо-веселий шум двох рік Білого та Чорного Черемошів, які у тому місці де я живу, обнімаючись, чи поборюючись, зливаються в одне… Тут народився мій неньо (тато), тут живе моя бабуся Олюська і я малою завше з радістю літувала тут, вириваючись сюди, на волю, з затісного для гуцульської душі Києва – один на один з лісом, з добрими намірами шпилястих гір, з низьким небом над бабусиною зимаркою. Йой, як то препишно й багато обставлена тая хата, зведена без єдного цвяха – і піч красна, і комин, і лави, і стіл, і стара колиска, яка вибавила мого тата, а потім і мене, і жердка для убрання. Все на своєму місці, все чинно жде нагоди прислужитися ґаздині. А ще в гуцульській хаті кожен кутик має своє ймення. То коло вишнього вікна, то коло постелі, то коло мисника… Стою на порозі хати дивлюся на світ і млію від радості та від страху.
Малою мені здавалося, що я ще трішки підросту і тоді направду зможу рукою ловити у жмені хмари, та навіть як предивний Градобур управлятися ними, бо вони надто часто блукали бабусиним обійстям, зазираючи в очі овечкам та курочкам. Та надходила ніч і вся моя денна сміливість раптом розчинялася в переливі безмежної кількості зір. Бабуся жартома казала, що у небі зірок більше аніж «фої» на всіх карпатських смереках. Отакої кількості я собі уявити не могла, бо моя фантазія не сягала тих глибин і я лише шморгала сердито носом, бо мала ж з математики цілих дванадцять, а не все як виявилося можуть пояснити навіть надточні науки. Розумний по-гуцульстки «укий». Я – ука, але чи мудра?
Якось то минулося мовби один день. Дитинство, чар казки, і вічність яка під тими смереками завжди є… Я виросла. І вже в сімнадцять літ здавалося мені архаїзмом їхати влітку на канікули до бабусі в село, хай навіть то було карпатське село. Чорне море, піщаний пляж, спека, солені губи, чиколядові ноги, плечі, тепле повітря, ранковий штиль, крик чайки, лагідні обійми кокетливих хвиль і… сни. В яких кличуть смереки, тужливо сперечаються між собою два Черемоші і безконечно-глибоке небо над горами, в якому живуть мої зорі, котрих над карпатським небом набагато більше аніж «фої» на смереках…
Та я не поїхала тоді на той поклик, тому що знайшлося тисячі причин, щоб не… Минула зима, прийшло ще одне літо, а я не вертала, мов заблудла овечка, що мала б згинути в чужих світах. Навчання в університеті, друзі, колежанки, зимові престижні Альпи, бальні танці, якими я захопилася не на жарт і …
Кохання.
Кохання справжнє, єдина на все життя. Воно може стати твоїм сонцем, а може й спалити.
Я покохала з першого слова. Так, то правда – не з погляду, але з слова. Його перший погляд… Він був пісним, як і решта світу. Точніше можливо і не таким пісним, лише однаковісіньким з рештою світу чи що, просто одним з багатьох, бо ж нічим особливим не виділявся. Принаймні в тому товаристві в яке мене привела моя одногрупниця та подруга Юлька.
- Олексію, привіт! Якими вітрами? І Англія за тобою не плаче… Знайомся, це моя подруга – Віра. Ми навчаємося разом в універі. Вона кльова.
Хлопчина чемно вітається, сірі цікаві очі, курносий ніс здертий догори. Чемно киває головою, але не встигає більше нічого зробити, бо поруч лунає Юльчине:
- О, кого я бачу! Сергію, агов, - Юлька раптом заходилася махати рукою в бік гурту молодих людей. – Вибачте, я лишень привітаюсь. – то вона до нас, - Не сумуйте тут без мене.
Вона крутнулася на своїх тонюсіньких підборах і майже миттєво випарувалася. За цей час ні я, ні той кого вона назвала Олексієм не встигли і півслова мовити. Лишень стояли трішки збентежені. Ми майже одночасно відклеїли свої погляди від постаті Юлі, котра вже насолоджувалася розмовою з тим, кого вона назвала Сергієм.
І тоді він заговорив, трохи ніяково посміхаючись кутиками губ, зазираючи в очі так, що я просто заніміла, остовпіла, стояла в напіввідкритим ротом, боячись чи то подихом, чи то порухом сполохати те, що разом з словами, які злітали з його уст, падали мені у вуха, в серце, в душу. Я навіть не пригадаю зараз про що тоді ми говорили, вірніше про що я мовчала. Бо мені було все одно, тому що коли захмеліла від білого вина, черемшини, що тоді цвіла у Києві, й ще чогось, я піднялася на дев’ятий поверх своєї квартири на Оболоні і вляглася в своє домашнє кубельце, то раптом зрозуміла, що найщасливіша людина, бо зустріла його – найкрасивішого, найжаданішого, най, най, най... Того хто має призначення бути моїм. Бо то – доля і я це відчувала. Колись бабуся Олюська оповідала: «То ружа, дитинко, в серці розквітає, коли ти стрічаєш Його. Ой, тота ружа – то кохання. Яка ж вона красна!». Ой, не тільки красна, бабусенько, не тільки. Чом ти не сказала мені всієї правди?
То було кохання – справжнє. Коли ранок починався зі слів: «Доброго ранку, кохана», а день не згасав мов свічка, не вмирав в обіймах гарячого літа, а ніжно й лагідно переходив в ніч. А та пестливо огортала мене обіймами слів коханого, пахощами його тіла, шелестом губ, рук, волосся… І слова практичної Юльки, що він тебе кине, бо не одну вже звабив та лишив, розбивалися об мою непохитність:
- Не будь дурна, бо ти для нього лишень розвага, а у нього в житті все давно наперед сплановано, розписано, бо він син непростих батьків, і наречена у нього з такого ж кола, і повернеться він незабаром довчатися у свою Англію, а ти… А ти, що робитимеш ти?
Я?
Я відповідала, що чекатиму, бо кохаю. А коли кохаєш – то віриш… І я вірила: і тоді коли поїхав, і коли перестав дзвонити щодня. (Авжеш, у нього ж часу обмаль). І коли телефонував раз в тиждень, потім раз в місяць, і врешті назовсім вмовк… Я чекала різдвяних канікул – приїде, пояснить, бо я ж йому вірю, я його кохаю. Я його жду…О, як я його чекала… Закинула навчання в університеті, танці, розваги, друзі, світ змалів до нуля. Ночами та днями скніла перед монітором компа, мільйонний раз перевіряючи (може напише) пошту та пропалюючи поглядом до дірок телефон (бо може подзвоне).
І він таки приїхав. Я зустріла їх випадково. Вчора мене Юлька майже переконала, що він не приїде, бо в батька якість там проблеми з бізнесом в Нью-Йорку, от син й допомагає татусеві. Я тепер знаю – Юлька хотіла оберегти мене від найгіршого. Як там кажуть: очі не бачать – серце не болить? Намовляла поїхати разом до бабусі Олюськи в Карпати, типу перепочити, бо ж канікули, святий вечір, Коляда і все таке…
Я почула його голос так близько – майже поруч. Хіба ж могла сплутати? У мені щось наче зачало цвісти, то та ружа-Сонце квітла-цвіла знову. Він приїхав, приїхав до мене. Повернувся. Я наче навіжена кинулася на той голос. І… Ой, леле, Сонце не сходило, воно помирало в мені… Він тримав в обіймах рудоволосу струнку юнку і цілував, цілував, цілував… Загойдалося небо, померли світи.
Отямилася в лікарні. Миготіли картинки вицвілим калейдоскопом перед очима. Розбите скло зіткане в бліді візерунки і я заблудла між ними. Коли пазли з тих плям нарешті склалася в реальність, на вулиці буяв травень і люди готувалися до Паски.. Відкрила очі – навпроти сумні повні сліз озера моєї бабусі Олюськи:
- Йой, солодєтко моє! Шо вона з тобов учинила тота любов перкалаба?
Батьки пояснювали все по-своєму – дитина перевчилася, забагато всього, жахливий темп сучасного міста і все таке… Я ж раптом оніміла, слова вмерли в мені разом з сонцем. Як риба на суші беззвучно плямкала губами, шелестіла… Мовчки пила гіркі ліки від яких не ставало легше, тільки байдуже, бо все неприходило забуття. А без нього я ставала відкритою раною – щось рвало і шматувало мої тіло й душу, а вони сердешні не опиралися, лиш просили якогось кінця. В мені наче все згинуло, просто так – в один мент. У Вірі згасала віра. Тато хотів мене спровадити на якийсь дорогий курорт в Болгарію для поправин здоров’я, щоб мене підлікувати, змінити обстановку, так радили лікарі. Бабуся Олюська запротестувала й майже силоміць забрала мене з тої лікарні і повезла до себе, в гори. Туди – де не було гірких споминів про нього, де жила ще любов, яка мала мене спасти.
… І ось я тут. Я люблю ці місця. Люблю коли Чорний Черемош бореться з Білим, а потім вони удвох вже замирившись, течуть вкупі, бо так написано долею гір, бо так має бути – двоє завжди сильніші аніж один… Бабуся спочатку не знала, що робити. Її відвари, казки, пісні мало мені допомагали. Я слухала, чемно випивала та з’їдала все, що мені давалося. Дякувала і мовчала. Щось там догоряло всередині Віри здавалося непоправно і не хотіло бути далі. Я закам’яніла: ні слів, ні сліз, ні смутку, ні печалі, ні сміху, ні образ. Байдужість лиш.
Дні нанизувалися ґерданом на пальці тижнів… Одного разу я сиділа на порозі бабусиної хати і слухала вечір. Десь зовсім поруч забриніла мелодія, то вітер з гір приніс пісню. Вона спочатку жебоніла лише хвилею-звуком, потім стала словами і заговорила:
Ударивси дуб о дуба,
Євір о євора.
Змагаю си на любчика,
Так бих я здорова.
Змагаю си на любчика,
На любкові очі,
Не виділа я любчика
Ні даві, ні сночі.
Не виділа я любчика
Ні сночі, ні нині,
Єк ще вечір не уздрю `го,
То буде по мині.
І раптом я заплакала. Бо таки я ще некам’яна, бо таки ще жива. Не знаю чи довго я ридала чи ні. Та мені здалося що вічність, бо ж так давно цього не робила. А згодом і заговорила, я так довго мовчала. Розповіла бабусі Олюсі геть усе – і про Олексія, і про його руки, ніжність, серце, клятву вірності, яку він давав, і про те, що віддала йому все що мала – і свою душу, і своє серце, і свою цноту, і свою гордість, і свою довіру, бо кохала, а він…
Він.
Бабуся Олюська привела мене до старого вовкуна Митуся, якого в окрузі ще називали перевидником. То був порух безнадії, бо вже не допомагали ані слова, ані зорі високі в карпатському небі, ні пісні, ні казки, ні замовляння. Бо ще вдень наче було нічого і я забувалася, а вночі приходив Олексій, цілував очі, а потім сміялася поруч рудоволоса дівчина, а він шепотів їй не вушко вкрадені слова: «Кохана, кохана, кохана» і цілував, цілував, цілував. А я враз ставала сухим дубом, якого хотіли порубати на дрова і який мовчки плакав, ридав і тужив.
Ми з бабусею брели стежкою, що пленталася обабіч Чорного Черемоша, потім завернули наліво і поспішили вгору. Я добре не пам’ятаю дороги, бабуся тягла мене за руку як малу дитину, що може загубитися, лише пригадую приділок її опирки та шелестіння сухих гілочок під постолами.
Старий Митусь сидів на порозі своєї халупки і курив файку. Наша з’ява здається його не здивувала, наче він ждав нас. Я зайшла до його хати сама, бабусі велено було лишатися знадвору.
Він посадив мене в світлиці перед собою на дерев’яному рипучому бамбетлі, на мить мені здалося, що ми в тій хаті не були самі, наче багато різних очей з цікавістю нас розглядали, точніше розглядали мене, бо господаря свого вони й так знали. Але ті очі здалися мені не злими і я спокійно чекала того, що буде далі. Бо гірше вже не буде. І зрештою – все байдуже, бо я зсередини наче вмерла безворотньо. І тільки з великої любові до своєї бабусі погодилася прийти до того напрОстого старого. Він велів мені закрити очі, я – закрила… Світ враз згас, і не тільки через те, що я закрила очі – він просто пропав, а разом з ним і я…
Горохом сипалися слова:
- Боже, поможи мені римовити, усе зле заклєсти і замовити. Хоть єс болячка, хоть єс скуса, хоть єс гострець сухий, хоть гнилий, я всі ці горесті-болесті колючі-болючі визиваю, викликаю з голови, з-під голови, з тімя, з-під тімя, з очей, з-під очей, з носа, з-під носа, з рота, з-під рота, з шиї, з-під шиї, із вух, із слух, із потилиці, з-під потилиці, з плечей, з-під плечей, з грудей, з-під грудей, з печінок, з-під печінок, з кишок, з-під кишок, з сімдесєть суставок, з крижів, з-під крижів, зі стегон, з-під стегон…
Сказавши свою примівку, старий обкурив мене зіллям.
Сили слова тоді було замало. Так і сказав мені старий вовкун. Бо мав мене вберегти ще хтось. Той, що потребував віддяки… То Мольфа замовлена на…
Це була та сама квартира де я зустріла Олексія вперше. Я на високих підборах, блакитна вечірня сукня звабливо облягає тіло, срібний ланцюжок на шиї, з химерним кулоном, срібні довгі сережки у вухах, густий макіяж, який гарно маскує мою блідість. Юлька довго вмовляла мене не йти туди, бо там мав бути він, вже одружений на багатій спадкоємиці якогось англійського нафтового магната. Він без дружини? Так. Бо дружина вагітна, у неї токсикоз, а він просто не може слухати її постійних скімлень. І взагалі йому набридли тутешні жінки, кухня, погода, майже ідеальний порядок.
Сьогодні Олексій в центрі уваги, зачаровує голосом жінок, які кокетливо посміхаються тільки йому. Я ж ніжно посміхаюся кутиками вуст, тріпаю крилятами вій. «Треба вміти дивитися в очі тим, хто хтів вбити тебе», - каже моя бабуся. Щоб мені повилазило, якщо хоч мізер з цього розумію. Тільки відчуваю… А ще говорять, що двічі в одну річку не ввійдеш? Хтось таки ляпнув дурницю. Ще й як. І не один раз…
Олексій вражено підходить до мене сам.
- Ти стала іншою, звабливішою чи що, моя Віро! – шепоче на вушко.
Щось там співає роздратовано сіді плеєр голосом втомленої леді Гаги про примарність кохання, їй підспівують захмелілі голоси і тільки Олексій вражено не зводить з мене очей. І цього раз безупинно говорить він про те, що він прийшов сюди сподіваючись мене побачити і сподіваючись, що я пробачу його. Каже, які в мене красиві очі, губи, ноги, плечі, як йому весь той час бракувало запаху мого волосся, тремтіння дрібних моїх кінчиків пальців на його плечі, шелесту губ над вухом, слів «Коханий»…
Мої кутики вуст посміхаються, Олексій майже вірить в те, що кажуть його вуста, Олексій майже кохає, принаймні зараз і в цю хвилину. Можливо навіть до ранку, поки не задзеленчить перший ранковий трамвай, а з ним його мобільний, по якому буде телефонувати закордонна, роздратована, зраджена не вперше, дружина. Яку він як і мене, ніколи не кохав і не покохає. Бо любить тільки себе. Юлька збентежено і перелякано час від часу зорить в мій бік. Вона добра подруга, вона хвилюється, але не варто…
Ми йдемо нічним Хрещатиком. Я зняла з ніг свої високі підбори, босі ноги торкають теплий асфальт, майже чую ногами як під ним стогне та плаче вимучена тим панцирним одягом земля… Олексій ніжно пригортає мене до себе, я чую його гарячі губи у себе на шиї. О, пристрасть, похіть, загара! Ми зупиняємося, десь зовсім поруч квітне липа, бо її запах ніжно лоскоче та трішки п’янить. Олексій вже не може вдіяти тамувати той шал жаги, що накотив на нього. Він говорить, що хоче мене, що завжди кохав тільки мене, що дружина – то так – для статусу, заради батька, грошей, що та багата дурнувата англійка не вартує навіть однієї волосинки з моєї голови, що без мене світ для нього помре, що моє волосся, яке пахне вітром, снилося йому щоночі в мокрій далекій Англії, що то батько йому заборонив мені дзвонити, але зараз, але тепер, але віднині все переміниться, бо заради мене він…
Що, заради мене?
Звісно, заради мене він готовий на все… І я йому маже вірю, майже… Тому що цівочка поту, що котиться його лобом і малюсінька жилка на шиї, яка пульсує в надривистому темпі, видають його… Олексій падає переді мною на коліна. Я цілую його в чоло і прошу закрити очі. То гра така, майже гра… Він чемно їх закриває, хтиво посміхаючись сам собі, бо пташка знову у клітці, він виграв, він переміг.
Я знімаю зі своєї шиї срібний мольфар на срібній ниточці і чіпляю її на Олексієву шию. І тоді світ враз для нього згасає, і не тільки через те, що він закрив очі – він просто пропадає той світ. І залишаюся в ньому лиш я… Задираю голову до неба. Попри те, що в нічному Києві забагато світла я добре бачу в небі місяць, який сьогодні уповні. Дихаю на повні груди, в середині наче хтось розлив щось… Відчуваю як там з попелу встає нова зірка… Сонце, розвидняється. Серед ночі світає.
Тишу нічного міста роздирає голосне собаче виття. Щось тепле й м’яке торкається моєї руки. Опускаю очі долі, зовсім поруч жалібне скавуління… Чорний пес з ланцюжком-мольфою на шиї перелякано тулиться до ноги. Присідаю над ним, скидаю з його шиї ланцюжок і вдіваю його собі.
- Ти навіть вовком не зумів стати. Як принизливо, Олексію. Кохати не вовка, а лиш пса.
Бабуся так давно мріяла про справжнього сторожового собацюру, буде мати тепер з ким погомоніти, поки онука їздить світами.
Чорний Черемош котить свої води. Я люблю по заході сонці сидіти тут і дивитися як він сперечається з Білим Черемошом. Суперечка завжди закінчується однаково – переможених тут нема. Я лягаю на мокру від роси траву, не боячись застудитися. НепрОсті люде не бояться застуд. Небо над головою тремтить мільярдами свічок. Сьогодні місяць уповні, маю ще один день – не бути собою і бути в собі… Десь з-понад гір лине пісня, тонюсінькою цівочкою піднімається вгору й опускається долі і я хочу вірити, що ще зможу, що впантрую, що щезне тлін з серця мого, що там, десь на денці його, як у тої нявки, таки відживе воно – жасне і красне:
