Вулиця здавалася йому широкою і безкрайою. А ще такою пустою. Він повільно човгав вперед, не знаючи, куди йти далі.
Він знову був на волі, хоча йому було б миліше і далі знаходитись в полоні.
Все почалося в понеділок вранці. Погода пророкувала чудовий сонячний день. Андрій, за звичкою, поцілував свою кохану дружину Надійку, взяв свій кейс і відправився на роботу.
На автобусній зупинці йому довелося лишатися довше, ніж він планував. Рейсовий автобус затримався і щоб попередити про своє запізнення секретаря, він почав шукати в кейсі мобільний. Телефон, як завжди, кудись закотився. Дістаючи його, Андрій поранив руку об щось гостре. З пальця потекла кров і, доки він знайшов хустинку, кілька крапель упало на білосніжний сніг. Там утворилася бридка червона пляма, схожа на розчинену пащу велетенського звіра.
Уже сидячи в своєму офісі, Андрій виклав на стіл документи і помітив, що в підкладці кейсу утворилася невеличка дірочка і з неї стирчало щось гостре. Чоловік нахилився і спробував витягти предмет, що знаходився у середині. Через кілька хвилин перед ним лежала невеличка засушена троянда, шипом якої він вколовся сьогодні вранці.
Що за дивина? Звідки в його кейсі взятися троянді? Збентежений цією знахідкою, він розповів про неї одній зі своїх колег. «Тебе приворожили», - заявила вона. Тоді Андрій просто посміявся з цього припущення, але чомусь ця думка не йшла з його голови. «Це ж безглуздя, - сміявся він сам із себе. – Невже Надійка могла мене приворожити? Навіщо це їй? Я і так її кохаю. І завжди кохав. Вона – моє життя. Вона найкраща у світі. І така великодушна. Їй же вдалося пробачити мені той випадок…»
Згадка про «той випадок» змусила його піти на третій день до ворожки. Стара, майже беззуба баба у вишитій сорочці і білій хустині довго роздивлялася принесену ним троянду.
- То це правда? – глухо запитав він.
- Схоже на те, - прошамкала стара. – Зараз перевіримо. Якщо дим буде чистий, то все гаразд. Темний – на тобі були чари.
Через кілька хвилин троянда палала на невеличкій металевій таці. Вгору підіймалися густі темні кільця диму.
Опинившись на вулиці, Андрій продовжував усміхатися. «Нічого не сталося. Все це дурниці. Ця відьма просто розвела мене, як школяра. Я даремно викинув на вітер гроші. Чималі гроші». Він швидко пішов вперед, плавно минаючи кучугури снігу. Варто поспішати, бо вдома на нього чекають теплі Надійчині обійми.
Пройшовши кілька миль, Андрій раптом зупинився. Вперше він звернув увагу на те, що ігнорував уже деякий час. Йому здавалося, що він і досі відчуває їдкий запах диму від тієї троянди. Було таке відчуття, ніби цей дим щось знищував, випалював у нього всередині. Різні спогади заполонили розум. Андрій став думати…
Уже зі школи Андрій знав, що кароока красуня Надійка колись стане його дружиною. Він відчував, що це його половинка і їм судилося бути разом. Дівчина розділяла його почуття і вони були дуже щасливі. Друзі і рідні сміялися з цих надто дитячий почуттів. «Ви ще молоді, не бачили життя, а вже робите такі серйозні заяви», - в один голос говорили вони. Але Андрій і Надійка тільки всміхалися у відповідь, знаючи, що це назавжди.
- Я тебе чекатиму, - зі сльозами на очах говорила Надійка, проводжаючи коханого до армії.
Андрій не сумнівався в правдивості її слів, бо лишав своє серце з нею, своєю голубкою. Певно, ніхто з їхньої роти не отримував таких ніжних і пристрасних листів, як Андрій від своєї Надійки. Багато хто заздрив, бачачи, як він береже її фотографію, ніби це найбільша святиня. Хлопець рахував дні, години до зустрічі з нею. А день, коли він повернеться з армії, мав стати найщасливішим днем у його житті.
Хто ж міг знати, що доля Андрія так раптового змінить напрям руху. Один із хлопців, з якими він служив, запросив Андрія до себе на день народження. Він збирався піти туди зі своєю Надійкою, але у дівчини якраз була сесія і вона не змогла приїхати. Андрій пішов на день народження сам і… на цьому святі його чекала фатальна зустріч. Тендітна білявка Марина, сестра іменинника, справила на хлопця надто велике враження. Вони сиділи поруч за святковим столом і, як чемні люди, мали підтримувати розмову. Хлопець був вражений, помітивши, скільки у них всього спільного. В кінці вечірки він запросив Марину на танок. Теж «просто із чемності», як переконував він себе потім.
Через кілька днів Марина, навідуючи у військовій частині брата, зустрілася і з Андрієм. Побачивши її, він відчув, що серце ледь не виривається із грудей. Потім було ще кілька таких зустрічей і Андрій з жахом усвідомив, що він чекає цих зустрічей більше, ніж листів від Надійки.
Повертаючись з армії, Андрій відчував себе зрадником і відступником. Але нічого не міг вдіяти. В серці і думках уже була інша.
Надійка сприйняла звістку про їхній розрив досить спокійно. «Нічого. Головне, щоб ти був щасливий», - сказала вона, ховаючи за спину руки, які навряд чи тремтіли від холоду. На сам кінець їхньої розмови дівчина попросила, щоб вони лишилися друзями, а в день, коли уже заручений Андрій знайшов собі роботу, подарувала йому на згадку про себе цей кейс із справжньої шкіри.
Біля засніженого вікна сиділа молода вродлива жінка з довгим каштановим волоссям, яке легкими хвилями розсипалося по плечах. «Чому він так довго?» - шепотіла вона, вдивляючись в безкраю далечінь. Але нічого. Надія вміє чекати. І завжди вміла. Коли вона чекала свого Андрійка із армії, на серці було більш ніж спокійно. Вона відчувала, що думками він завжди поряд. Щодня вона писала йому листи, хоча листами не передати того, що було у неї на серці. Він був її світом, її безмежним океаном, а якому вона вже давно потонула, розчинилася, зникла.
А потім він повернувся з армії. Такий чужий і далекий. Кожне слово, сказане ним про іншу, було важелезною цеглиною, якою цілили прямо в неї. Коли він сказав, що йде, Надія почувалася так, ніби її розрізали тупим ножем на шматки, підсмажили на вогні, або заживо здерли з неї шкіру. Без нього вона не могла ні дихати, ні жити.
Лише Господь знає, скільки зусиль їй коштувало зберегти при ньому своє обличчя, не розридатися, не кинутися йому в ноги, благаючи лишитися. Вона обрала страждання на самоті і тільки стіни її кімнати були німим свідком Надійчиного розпачу і болю.
Перші кілька днів Надія чекала, сподіваючись, що він одумається і повернеться до неї. А коли сил чекати не стало, почала за ним стежити. Побачивши перший раз Марину, ледь не закричала на всю вулицю: «Ну чім вона краща за мене? Чим?» Це питання вже давно стало риторичним, бо жодна покинути жінка ще не знайшла на нього відповідь.
Бачачи, як Андрій обіймає Марину, як тримає її за руку, які їй дарує погляди, Надія мала визнати, що їй більше немає місця ні в його серці, ні в його житті. «Все, кінець! Тепер лишається тільки одне. Або…»
На третій тиждень після розриву з Андрієм Надія пішла до своєї тітки, яку дехто вважав ворожкою. Побачивши племінницю, та спершу навіть злякалася: запалені від сліз, погаслі очі, бліда і змарніла, чимось схожа на божевільну. «Тепер ви моя єдина надія! – крикнула дівчина і впала їй в ноги. – Тільки не кидайте мене зараз. Знаю, ви можете допомогти. Або я поверну Андрія, або смерть. Я не можу, не можу без нього жити!»
Тітка ще довго не могла вгамувати ридань, які виривалися із грудей дівчини.
Слабкий рум’янець заливав Надійчині щічки. Орудуючи голкою, вона мугикала собі під ніс веселу пісеньку. «Ти знову будеш мій. Назавжди», - повторювала дівчина, готуючи Андрію подарунок. Подарунок із сюрпризом…
Андрій погано пам’ятає той день, коли, майже нічого не пояснюючи Марині, знову пішов до Надійки. Його не зупинили її сльози. Він, здається, навіть їх не помітив. Начхати на все! Він знову абсолютно щасливий.
Андрій не звернув увагу і на прихід до нього наступного дня Марининої матері. Вона сказала, що через нього Марина намагалася накласти на себе руки. Мати дівчини довго кричала, а потім почала його проклинати.
Андрій лишився абсолютно спокійний. Йому дуже шкода, але що він може вдіяти? Його серце належить Надійці.
Насправді ж йому було начхати, що думає про нього мати Марини. Він слухав, але не чув, не розумів, не прислухався. Андрій був у тумані. Щасливому і п’янкому.
«Марина, Марина…, - при згадці про неї у нього защемило серце. – Як він міг? Хіба таке можливо? Хіба таке можливо? – хотілося кричати і рвати на собі волосся. – Чари, чари… Чи існують вони насправді? Якщо не чари, то що ж?»
Тепер з очей ніби спала солодка полуда. Чари розвіялись і лишилася всепоглинаюча порожнеча. Він бачив цю ситуацію під зовсім іншим кутом зору. Перед ним постало дві абсолютно різні реальності. Одна фантастичніша іншої. Як же розібратися, яка з них справжня? Невже довгих п’ять років він був в полоні кохання колись скривдженої ним жінки?
В цій історії було багато заплутаного, неймовірного, загадкового. Але точно Андрій знав лише одне – по своїй волі він би ніколи не покинув Марину.
Деякий час Андрій тупцював під вікном Марининої квартири. Він не бачив її вже п’ять років, протягом яких вона чиєюсь безжальною рукою була стерта з його життя. Йому було не відомо, навіщо він сюди прийшов. Адже все втрачено і вороття назад немає. Він їй більше не потрібен. Марина вийшла заміж, у неї є дитина.
Андрій знав, що ніколи навіть не наважиться показатися їй на очі, попросити у неї пробачення. Хіба він насмілиться знову турбувати ту, якій і так завдав багато горя?
Почало сутеніти. У вікні Марини з’явилося світло. Андрій розумів, що йому не можна лишатися тут і далі. Але йому більше не було куди йти…
Всю ніч Надія просиділа коло вікна. Андрій так і не з’явився. Тисячі тяжких думок терзали її серце, розривали на частини.
На роботі його не було, вона обдзвонила всіх знайомих і друзів чоловіка, але ніхто його не бачив. Та жінка намагалася лишатися спокійною. Вона відчувала, що з ним все гаразд. Він живий, здоровий. Інакше вона б уже знала.
Але, все одно, щойно зійшло сонце, кинулася на його пошуки. «З ним щось сталося, - шепотіли сумніви. - Інакше він би вже давно повернувся. По-іншому і бути не може. Любов так легко не відпускає…»
