Я чула як вітер доніс у сад мелодію, а потім уривки пісні. Там співали про мови любові, про дотики і ніжні слова. Десь неподалік помирав бузок і п’янив останнім ароматом. Дратував нагадуванням про минуще сьогодення. Хіба не може краса бути вічною? А я стояла одна і похитувалась в такт пісні. Грайливо тріпотіла під легким вітерцем.
Може моя мова кохання - доторки? Цієї весни мене висадили у ґрунт, досі пам’ятаю, як садівник турботливо віддав землі мої корінці, я пручалась, але він знав, що робить. Потім він щоденно розправляв мої куці листочки і поливав теплою водою ніжності.
У цьому саду безліч троянд, яким він приділяє увагу, та лиш одній мені він шепоче слова, що змушують моє трояндове колюче єство швидше гнати по стеблу живучу вологу.
То може мова моєї любові – це слова, що їх я вбираю у себе, щоб одного дня показати сонцю, те для чого існують на цьому світі троянди... Сонцю? Ні, йому, тому хто виплекав мене.
Я покажу йому красу літнього погожого дня, я виберу мить, коли він піднесе долоні до бутона і тоді пелюсткою погладжу його. У цю мить я можливо вже буду приречена зійти в небуття, бо така наша квіткова доля. Але саме цієї митті відчую гостроту щастя…
Зойкнула. Гострота щастя троянди – в садових ножицях господаря.
Написано за мотивами http://www.proza.ru/2011/05/31/1503
