Моя бабуся найпевніше не знає, де на карті світу знаходиться Афганістан. Та от він її раптово зігнув, переламав, розчахнув життя навпіл – на дві пекучі сльози-частинки – на «до» і «після», забравши в неї старшого сина.
…Я ніколи не бачила свого дядька. Він є на пам’ятнику. На сільському цвинтарі. В повний зріст, у солдатській шинелі – то його військове фото. Окрім цієї, більше карток у військовому однострої нема. Не устиг.
З граніту на мене дивиться ще зовсім юне обличчя. Це лише підтягнута сіра шинель та шапка з цяткою зірки додає дядькові строгості, якоїсь аж урочистості.
Мій татко, його менший брат, зараз на вигляд куди старший. Згадує тепер, який то був урочистий похорон їх Василя – маяли червоні прапори з чорними стрічками, повільно повзла по плечах цинкова труна, ридав духовий оркестр, гули у вухах чиїсь промови-пусті слова біля виритої ями на цвинтарі, лунко гупали по металу грудки мерзлої землі та наостанок струснув скуте повітря скупий салют військової почесті. Від тієї пишноти похорону та кількості людей, що прийшли провести загиблого в останню дорогу, він, малий, аж заманірився з тієї братової смерті, відчуваючи на собі чужі погляди – «брат героя». Рідний! Подумати тільки…
Лише бабуся заніміла… Здавалося, ще відучора виплаканими очима вона уже не помічала тих, хто підходив до неї зі словами співчуття, хто скорботно нахилявся над закритою труною, і тільки іноді судомно здригалися її плечі та неслухняні губи намагалися востаннє промовити «Василечко…», поки він ще тут, не в ямі…
Лише коли байдуже грюкнули дверцята військового автомобіля, вкотре за день сполохнувши двох круків на вершечку високої берези, коли поволеньки почали розходитися згорбленими тінями люди, а бабуся все залишалася стояти біля убраної вінками свіжої могили, аж тоді малому прийшло до свідомості оте страшне недитяче відчуття невимовної туги, розпачі, за якими сиротів світ… Він невтішно заридав.
Той плач мого батька, здавалося, розбудив бабусю, вона взяла малого за руку і вони поволеньки пішли з кладовища залишеною автомобілем колією у скрипучому снігу.
…Бабуся тепер не так часто, як раніше, приходить до могили. Ноги не слухають, каже. А коли прийде, подовгу сидить на змайстрованій татком лавці, поклавши на чорний холодний граніт пару-трійку яблук: «Василь посадив. Того року, як забрали… Он уже, висока яка… Родить… »
