От, ти, кажеш, брехуни скрізь. Неправда. Не скрізь. Так, тільки подекуди трапляються. І, здебільшого там, наверху, у сферах,... у владних. Щось як пообіцяють, а потім кажуть, що за неспроможністю розтопити вікове сало Антарктиди кожному громадянинові буде надано благ у кількості однієї малесенької шкірочки від шкварочки з промежини жирнючого кнура... Ласуйте, люди добрі, та не зловживайте і пам`ятайте, що холестерин шкідливий для вашого здоров`я. У нас же, не у сферах, а так, серед простого люду, теж є ця порода, тобто, шахраї різних мастей та розмірів. Ну про них ми не будемо – вони того не варті. А от брехунці... Хто то є брехунець? Ляпалка, калатало та свій власний неуковий фантаст, як то кажуть, для покращення настрою усього села. Цікаво, що кількості брехунів та брехунців між собою пов`язані. Чим більше брехунів, тим менше брехунців і навпаки. І чому воно так? Да... Як казав наш сільський батюшка, отець Кирило, коли приходилося лізти за словом у кишеню: темна вода во облацех...
Як є поряд брехунець, то жити і легше, і веселіше. Іноді так буває життя полегшить і розвеселить, що, як то кажуть, і сміх, і гріх. Та, що я все розмазую та розмазую літол по мармизі. Коротше, слухайте...
У мого міського приятеля, який, як то кажуть, усім своїм жінкам вірний був, однією з чергових тещ була художниця. Звали її для слуху і письма досить непросто: Зоя Гвідонівна. Прізвища я не знаю, хоч воно, мабуть, теж було не гірше. Мала теща від зятя ще й два прізвиська, кожне на свій настрій. Коли поганий, то походило воно від Гвідонівни, а як саме я не скажу. Ви вже дорослі хлопчики та дівчатка, то здогадаєтеся самі... Коли хороший, то від Зоя - Зозо, Королева Хвей. Мамою же, він її кликати встидався, бо теща була старша зятя на 5років. Отакий інтелігент.
Сталого сімейного життя у неї не склалося. А мама, як дама була дость темпераментна...
-Та не температурна! От запрілий дурень ти, Федьку! Як щось не ясно, краще спитай потім тихенько. Я тобі все поясню. А зараз, не перебивай!
Отож, досить темпераментна. Хто, як і Федько не розшурупав, тим скажу, що це, всмислі, мужика їй потрібно було не слабака та не зрідка.
Так, ото, й зустрічалися з нею по життю різноманітні дружні організми. З кимось довго зустрічалися, з кимось ні. Як карта лягала, чи як довго лист перед травою стояв. Хто його знає? За всіх не буду, бо то мені не відомо. А от за дружбу тещі з морським офіцером приятель мені сам розповів. До речі з її же слів.
У них того дня сусіда у дурдом забрали. Шизофренія його укрила. Медицина сказала, що від п`янки. Визнав себе Боїнгом, керованим терористами з Аль Каїди, на шляху до будівель Всесвітнього торгівельного центру у Нью - Йорку. І почав при наближенні до нього, когось зростом вищого за метр шістдесят, з криками „Алах Акбар!” і, розчепіривши руки у вигляді крил, брати на таран. За неділю майже всіх дорослих сусідів переатакував. Не пощастило і Гвідонівні. У неї, хоч і метр шістдесят один, але виявилося, що і цього достатньо. Йшла вона увечері з роботи в ізостудії. Була глибоко занурена у наукові думки про відношення розмірів до сейсмостійкості. Та, як вже підходила до під`їзду будинку Боїнг раптовим тараном звалив її на клумбу і одразу хотів летіти до наступного хмарочоса. Та мама - дама зовсім не збиралася так просто розставатися і тому міцно вхопила його у обійми руками і ногами та штопором увігнала свій язик йому до рота, який саме закінчував кричати слова „Алах Акбар!”. Від такої контратаки Боїнг швидко прийшов до тями. І звільняючи рот, одразу згадав, що він просто Петро Іванович Кобиляка, а не захоплений терористами літак. За професією токар. Зразковий сім`янин, але не в міру п`ючий. Батько двох дорослих дітей. Повний імпотент. Про що і повідомив уголос. Та навіть це не вплинуло на Гвідонівну. Вже рука її зі спини сусіда потяглася до його штанів... Вже став слабнути опір його у всіх місцях крім того, де шаруділа її наполеглива долоня... Там опір вже був почав стрімко перетворюватися у напір. Як, раптом, по ним вперіщів кислотний дощ із градом з вишневих ягід. А, також, були у ньому ще різані абрикоси, сливи та яблука. То напрочуд рішуча дружина Івановича, рятуючі сім`ю, вихлюпнула із балкона відерну каструлю з компотом, що саме зкис від жари... І, яка не була Гвідонівна гаряча конячка, але після хімічної атаки скисла теж... Хоч потім, все – таки, запропонувала сусідці для її Петька свої ліки від аеротеророманії та імпотенції. Але супруженція чомусь обрала послуги тільки офіційної медицини...
Отож, сиділи вони того дня ввечері на кухні за пивом і обговорювали вояж Івановича на новосілля до дурдому. Приятель був радий, що таку рахубу нарешті збагрили із їх під`їзду. І з позицєю своєю не ховався. Теща з жінкою, навпаки, Петра по–бабськи жаліли. Казали, що у цьому він не винен, то все його жінка Тамарка, клята упириця. Висмоктала вночі кров у нього з голови і занапастила чоловіка. Приятель на це сказав, що з якої голови, то ще нам не відомо. На це Гвідонівна почала підкріпляти свою думку життєвим досвідом.
Був у неї знайомий. Морський офіцер із Росії. Нічого такого між ними, звичайно, не було. Вона ж - бо не синявка вокзальна, яка небудь. Його корабель вже кілька років стояв в Україні на приколі. Отакий, вибачте, прикол. Загнали на ремонт, полагодили, а потім Росія не знайшла чим розрахуватися за роботи. Ненька ж, корабель не відпустила, щоб дочекатися розрахунків. От і служив екіпаж в основному по місту тиняючись. Отакий кавалер до неї і вчепився. Гарний був. Високий та стрункий. І з ямкою на бороді порядок. Правда, дещо загадковий окремими місцями. Глибоко вірив у паранормальні явища. Від нудьги забажав навчитися мистецтву пензля, отож і займалася з ним теща в ізостудії різною пензлятиною. А між ними, не думайте, знову, прозвучало, що ні-ні. Після цих слів приятель вже почав сумніватися, що так вже і нічого. А Гвідонівна, між тим, захоплено продовжила оповідь, що, як не торкатися паранормального, то мужик,... як мужик. Сильний і напористий, витривалий та вмілий... У малюванні ж, звичайно. Спочатку був не дуже вмілий, а потім теща, як талановитий педагог, направила його якості у потрібне місце. Великі надії подавав. І, знову ж, у малюванні. Але, тільки, хоч би що нагадає про паранормальне. І всьо, рот не закривається, а малюнки стоять, а фарби підсихають. Тут головне було якось яскраво тему змінити. Наприклад заговорити про Данаю, Тіціана картину.
-Та не Даваю Ціціана, Федьку. Ти знову, ворохобало, губи розчепірив. Я ж казав, що як не зрозуміло, потім спитай, не перебивай. Та поясню вже, може ще кому не ясно. Ти знаєш, Федько, як по суті, то вона і справді Давая, бо із давньогрецьким божеством Зевсом за гроші згулялася. Аж дитина вчепилася. А байку склали, що оцей самий Зевс на неї у вигляді золотого дощу ходив, для відмазки. Щоб дитину байстрюком не дражнили. А так, татусь є. І не якийсь там босяк, а сам Зевс, верховне божество давніх греків. А картину, через більш як тисячу років після цих подій, намалював італійський живописець Тіціан. Хоч, мабуть знову ти правий, Федьку. Таки, як взяти до уваги ті груди, що він на Данаю почепив, то Ціціан йому більше підходить...
Отож, Гвідонівна, як заводила розмову про цю картину, паранормальне швидко відступало і фарби знову стрімко зволожувалися. От, каже, що тільки під ранок, коли контроль над собою у нього спадав, паранормальне було ніяк не відігнати.
-Стоп! А як же „ні – ні” і „не вокзальна синявка”, коли контроль аж під ранок втрачали? – спитав приятель.
- Та то ми якось з ним у ізостудії замалювалися. Виписували аж поки фарби не закінчилися, - Гвідонівна йому.
-Ню – ню, він на те їй. З вами, Зозо, все ясно і без виписки.
-А хоч би і було? Чи я не заслужила в долі? І так ніякого сімейного життя!
-Та все нормально, мадам. Хоч я й не зрозумів до чого тут Боїнг Іванович, але давити на мене рідиною в очах всеодно не треба. Краще йдіть - но вже виписку від пива куди треба занесіть. Поки там не зайнято.
Отако воно. Все, як у народі говорять, що на брехні далеко не заїдеш. Скільки не дури інших, а всеодно колись попадешся. Але ж смішно? Отож!
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
