Мені подарували квіти!!!
…Так-так, не дивуйтеся, саме три знаки оклику!!! І не страшно, що вони такі ж короткі, як і всі великі букви шрифта. А мої троянди, як височенні перевернуті знаки оклику, з такими довжезними паличками-стеблами, чи стеблами-паличками, і червоно-чорними бутонами-крапками, чи крапками-бутонами. Шкода, що на окличних знаках не малюють зелених листочків. Хоча, якби їх поставити у кришталеву вазу, можливо, вони б теж зазеленіли від радості, а може й розквітли б. Як моя посмішка услід за росяними пуп"янками.
Мені дуже давно не дарували квітів. Спочатку я сама воліла, щоб мені краще принесли шоколадку, ніж зірвали квітку з сусідської клумби, моєї тобто, потолочивши всі решту. Потім я надавала перевагу хорошій коробці цукерок, солодкоїжка у мені народилася швидше за квітникарку. І хлопці звикли, що квітів мені дарувати не варто. Згодом чогось вирішили, що книга - кращий подарунок. А в часи, коли дістати хорошу книжку було так само проблематично, як і хороші цукерки, проблематично стало й інше – знайти того, хто подарував би хоч букетик ромашок. Товаришки, оті самі, котрі так ласували моїми цукерками, порозкручували отих дарувальників на ромашки, волошки, білі троянди у весільних букетах, поки я зачитувалася книжками і об"їдалася шоколадками і цукерками.
А тридцять років настає завжди несподівано. Отак тобі вісімнадцять, потім дев"ятнадцять, потім двадцять, потім один і двадцять, потім.. ну два, ну й що, все одно з двадцять, потім.. та скільки б не було, все одно тулиться до двадцять, і ти ще пригадуєш, що то таке, коли тобі двадцять. …І раптом оті всі хвостики зникають, і тобі горді і самотні тридцять, без усяких прибамбасів.
І, виявляється, без отого набридливого хвоста, котрий так діставав мене у школі запрошеннями до кіна, оберемками ромашок, котрі ще з дитячих років дратували, бо росли під плотом і мене геть замучили мама вкупі з бабцею мити голову конче отою ромашкою, хоч всі знайомі дівчатка давно забули, що таке яєчний жовток і ромашковий напар, гонорово користувалися шампунями, а тобі оту хімію забороняли, як і обрізувати волосся. Яким же було святом, коли ти вийшла з перукарні, обстрижена "під мальчіка", а він, замість того, щоб радіти разом з тобою, промимрив, що ще одним пацаном на світі стало більше. І чогось рідше почав дарувати ромашки, а згодом взагалі зник, потім з"явився на горизонті, щоб одружитися і виїхати світ за очі. А тобі почали дарувати цукерки. Щоб одного прекрасного суботнього дня одружуватися з твоїми товаришками, котрі не надто розбиралися в моральних засадах жіночої дружби. А ти не дуже й гніваєшся, бо на роботі у тебе є такий…
А він тільки й всього, що працює разом. Бо абсолютно ніякої уваги не звертає. І навіть не думає звертати. І навіть не помічає, які чудові букети стоять на моєму столі, з весни до осені, від несміливих нарцисів і тюльпанів до пишних гонорових хризантем, і всі не куплені, а з власного городу, дбайливо доглянуті, прополені і политі.
І раптом якогось звичайного дня ти, затамувавши подих, випадково чуєш тиху розмову, що долинає з чоловічої курилки.
- Чув, ти одружуєшся.
- Так, через місяць.
- А вона знає?
- Ще ні.
- Чому не скажеш?
- Сама дізнається. А хочеш, ти скажи.
- Ти здурів, як я їй таке скажу.
- А що, вона однаково не погодилася б, навіть якби я їй небо прихилив.
- А ти що, говорив з нею?
- Навіщо, ти хіба не бачиш, у неї давно хтось є.
- Звідки знаєш?
- А ти не бачив квітів в її кімнаті? Через день свіжі. Ясно, що хтось дарує.
- А раптом то її власні.
- На городі такі не ростуть. То з базару.
- Дурний ти, я би все одно поговорив.
- Пізно вже, четвертий місяць.
Отак мої квіти, котрі я так ретельно доглядала, зіграли зі мною такий злий жарт. А може, й на добре вийшло, що ніхто нікому нічого не сказав. Він одружився, у них народилася донечка, потім ще одна, потім син. А потім він пішов до молодої аптекарки, у котрої купував памперси для малого.
А я давно перестала заходити в магазин, у якому колись купувала цукерки і шоколадки до чаю.
Та якось по дорозі на роботу вирішила забігти до найближчого магазинчика. Двері були зачинені, бо якраз розпочалася обідня перерва. Розвертаючись, я глянула у вікно і помітила, як хтось замахав рукою і побіг до дверей. Відчинивши, промовив:
- Прошу пані, заходьте.
- Дякую, не варто було хвилюватися. Я би зайшла після роботи.
- То вже не застали б мене тут. Я вже тут не працюю. Ось перевірку закінчую.
- А я вас знаю?
- Не знаєте, та я вас пам"ятаю. Ви раніше часто заходили до нас купувати солодощі. І завжди з букетом квітів. За цими квітами я й запам"ятав вас.
Давній спогад гірким болем обпік серце і стиснув за горло, та раптом змінив гнів на милість. Невже це той самий красень-продавець, котрий сипав жартами, поки відбирав найсвіжішу шоколадку, хоч ясно було, що всі вони з однієї партії. А потім довго ходив по залу, розмінюючи мої десятки. Це було наче ритуалом, похвалити мої квіти, мене, вибирати шоколадку, збирати здачу, запрошувати завітати ще. І я згодом теж почала спеціально обмінювати різні купюри на десятки, щоб не порушувати дійство. Здавалося, поки живе цей ритуал, все буде добре. І тільки розмова у курилці зруйнувала цей солодкий квітковий світ.
А той знайомий незнайомець почав, як тоді, жартувати, щось розпитував, я щось відповідала, і раптом він спитав:
- А чому ви без квітів?
- А хіба я без квітів гірша?
- Просто я завжди уявляв, як ви знову з"явитеся біля прилавка, без квітів, попросите шоколадку, а я вам замість шоколадки простягну букет. Та ви завжди приходили з квітами, а потім зникли.
- А у вас що, завжди під прилавком стояли квіти?
- Так, у відрі. Я ввечері дарував їх дівчатам з відділу, а зранку купував свіжі.
- А чому ви мені про це розказуєте зараз, а тоді мовчали?
- Мені здавалося, що у вас є хтось, хто дарує такі чудові букети.
І вдруге мені стиснулося горло, від жалю, від образи на мої ні в чому не винні квіти. Хоча єдина їх провина була в тому, що вони були такі гарні. Як можна винуватити квіти у тому, що вони гарні. Це як звинувачувати жінку у тому, що вона гарна, і тому ти боїшся підійти до неї, бо у неї, мабуть, вже хтось є.
І раптом він запитав:
- А можна, я вам подарую квітку?
- Можна, чому б ні.
- А чоловік не сваритиме?
- Ні, не сваритиме. // Цікаво, якби у мене був чоловік, він би сварив?
- Він що, не ревнивий?
- Ні, не ревнивий.
- Вибачте, що запитую, а він є?
- Десь, мабуть, є.
- То у вас нема чоловіка? Це добре.
- Що ж тут доброго? // А й справді, що тут доброго. Хоча раніше я знаходила у тому сотню плюсів для заспокоєння, як і кожна незаміжня жінка, котрій трошки за тридцять, як співала Вірця зі звіздочкою.
- Бо тоді я подарую вам троянди. І запрошу на каву. Після роботи. Можна? Ми з вами стільки часу бачилися, може, познайомимося.
- Та, мабуть, можна.
- Тоді зачекайте хвильку, я зараз.
І він вибіг надвір зі швидкістю вісімнадцятирічного хлопця, солідний статечний дядечко. Заскочив у якусь іномарку, а хвилин через десять повернувся з букетом розкішних троянд, темно-вишневих, майже чорних, і з величезною плиткою чорного шоколаду. Звідки він дізнався, що то мої улюблені, у нас на городі такі не росли. А про те, що я давно не їм чорного шоколаду, бо сиджу на безтерміновій дієті, не дізнається тим більше. Від сьогодні я – палка прихильниця французької кухні, бо до акуратного Рено не пасуватиме варений без солі рис чи вівсянка на воді, хоч вони й допомогли мені зберегти французьку фігуру.
А на моєму робочому столі знову з"являться мої квіти. Я приноситиму їх на роботу, проте не матиму нічого проти, щоб мені дарували розкішні троянди, хай навіть раз на тиждень.
