...В чому різниця між дорослими та дітьми? Напевно в тому, що перші носять в своїх головах набагато більше сміття, ніж останні. А останні, помаленьку збираючи його в собі, перетворюються на перших. Так різниця стирається. Лишаються тільки спогади. Про минуле - світле і не заплямоване. Про часи, коли світ і люди так погано тебе розуміли. Але ж ти так добре розумів світ і людей!..
Змиритися з тим, що ти виростаєш, - несвідомий обов’язок кожного. Змиритися з тим, що ти перетворюєшся на відро зі сміттям, яке рано чи пізно прогниє і потече, - дуже важко. Але відра бувають і пластмасовими. Отак і помирають з тоннами нечистот у собі, засмічуючи собою якісь інші сфери. Чи то нижчі, чи вищі. Куди вже відлетить та чи інша душа…
...Я знав її. Вона жила в сусідньому будинку і навчалась в школі, що стояла на окраїні нашого провінційного містечка... Світле волосся, веснянки на обличчі, маленькі губи і блакитні очі. Певно такою вона і померла. Щоб жити, або горіти. В полум’ї суспільного осуду чи гніву її Бога.
Вона одягалася занадто просто щоб вирізнятися. Тільки очі, мов дві зірки , часто привертали увагу людей до її персони. Вайлувата, але така впевнена в собі, вона викликала водночас і сміх і захоплення. Приваблива зовнішність, прекрасне тіло притягували...
Ця дівчина майже не любила себе. Або робила вигляд що все саме так. Любила малювати. І читати. Вчилася в школі майже на відмінно. Хоча з байдужістю до всього цього. Її батьки віддавали їй все, як єдиній дитині, що не завадило їй вирости досить скромною дівчинкою.
Чи мала вона друзів? Я таких не помітив. Зрештою, як і вона. Спілкувалася з багатьма, але чули її одиниці. І трава з деревами, з якими це дівчисько любило проводити неквапливо свій час. Її життя попри зовнішню одноманітність, було цікавим і багатим на емоції, які вона ховала в собі. (Цікаво, звідки я все це знаю?.. Не знаю. Але швидше за все, що це правда...)
В десятому класі вона продемонструвала себе такою, якою її до цього ніхто не бачив. Начитавшись до схочу, намалювавшись до нестями, вона дозволяла собі все. Зберігши при цьому свою скромність.
Постійні суперечки з батьками, вчителями, знайомими і твердження про те, що дорослі вичерпують себе тоді, коли стають ними, стали частиною її життя. Її не сприймали старші, не розуміли однолітки, співчували старенькі. Місцева газета навіть надрукувала невеличку її статтю про те, як гарно бути дитиною, і як паскудно ставати дорослим, втрачаючи при цьому себе. Критика в школі. Прогули з її боку. Втрачена можливість закінчити школу з золотою медаллю. Повний розрив з людським середовищем, в якому вона провадила своє існування…
Я зустрів її під вечір. Вона стояла в садку, який в декілька дерев розкинувся у дворі нашого будинку. Обпершись на яблуню, вона шукала щось у своїх долонях, пильно вдивляючись в їх рожеву білизну. Я був майже поруч і зміг побачити як з її симпатичного обличчя на долоні падають сльози. Великі і певно солоні. Бо щирі. Нещиро плакати вона б не змогла.
Вона мене не знала, хіба що бачила десь- колись- якось. Я знав про неї рівно стільки, щоб підійти і запитати що сталося. Дівчина була майже знаменитістю. Місто невелике, дітей небагато, яскравих ще менше. А ті, що є сліплять.
От і вона. Змусила зацікавитися собою. Підійти. Не побоятися. Я був старшим , але не дорослим. Достатньо сміливим, щоб заговорити першим до цієї знайомої незнайомки. Джинси, помаранчева кофтина на гудзиках, розпущене волосся і сльози на розмитому вологою обличчі. Погляд очей, в яких назбиралося достатньо люті, щоб відіслати мене подалі. І певно трішки очікування. Що хтось виявиться небайдужим.
Невже мені випала честь стати цим щасливцем?!! Тим паче вона мені завжди подобалась…
- Що сталося? – то було моє несміливо промовлене питання.
Потім була пауза. Її погляд, що спинився спочатку на моїй футболці з популярним рок-гуртом, досяг обличчя. Я зніяковів. Вона прочитала в моїй голові те, про що я ще не встиг подумати. Ці очі виражали біль людини яка пізнала все, і тільки що це все втратила.
- Я дорослішаю… - без прелюдій і лишніх емоцій, окрім тих які я вже запримітив, відповіла вона.
Я її зрозумів. Постійно захищати те, що невдовзі із зрадливою посмішкою вислизне в тебе з рук, помахає рукою і скаже «До зустрічі в наступному житті!», - боляче.
Вона присіла. Стиснула руки в кулаки. Обперлася на них головою, сховавши від мене свої очі. Я почув тільки запитання, яке долинуло до мене посередництвом якогось напівживого голосу.
- Що ти хочеш?
Я думав недовго. Та й щоб щось сказати, чи потрібно втягуватися в цей багатогранний процес?..
- Хочу чимось зарадити… Допомогти… - потрібні слова вилітали з голови вухами, бо я їх чув та не міг зловити.
І тут вона піднялася. Випрямилася. Сльози зникли. Обличчя помітно пояснішало, а очі стали по-літньому добрішими. Мені трохи відпустило, і я своїми, місцями нездоровими нутрощами відчув, що все буде добре. Та вона сказала наступне:
- Я питаю взагалі: чого ти хочеш в цьому житті? Якщо хочеш…І якщо можеш! – наголосила на останній фразі вона.
Її голос мені сподобався одразу. Самозакоханості йому не позичати. Чи їй. Тільки пізніше я зрозумів, що то була просто велич, яку випромінювала ця істота навпроти. Велич, яка виросла з пізнання світу таким, яким він є насправді. Без сміття і надуманих речей. Хоча з ними буває теж весело…
- Тебе! – виклав я, в одну мить переживши сором за себе та відчуття того, що я кажу те, що мав сказати. – Хочу спробувати тебе на смак! На очі скуштував. Вистачить… Хочу відчути як бути не таким як всі…
Спокійна реакція з її боку. Гордість за себе, яку я намагався не видати дівчині, що стояла поруч і дивилася на мене наче на дитя, що вчиться їздити самотужки на велосипеді, розпирала мене зсередини.
- Майже сміливо. Майже переконав, – знову стриманість робила її голос голосом казкової всесильної царівни. – Це ти завжди встигнеш зробити. Спробуй мене просто зрозуміти. До речі, ти любиш природу?
- Чому ж ні… Люблю! – миттєво відповів я чекаючи наступної порції її величі.
Таких людей провінційні міста не народжують. Це були мої думки, які я не висловив вголос, бо не хотілося робити їй безглуздих компліментів. Цікаво, що я плів? Для чого? Не знаючи її. Але відчувши щось дике в одну мить, що не передати словами, сказав щось занадто сміливе. Навіть як для мене.
- Тоді їдемо до лісу! – спокійно промовила вона і не чекаючи моєї згоди, обернулася до мене спиною і повільно пішла.
- Що?.. Вже?.. – ледь встигнув кинути їй навздогін, але вчасно зрозумівши тупість запитання, кинувся за нею…
Маршрутка, що йшла за місто, підібрала нас майже одразу. По дорозі ми мовчали. Я думав про наше місто та про неї. Провінція. Стереотипи. Стандарти. Тут всі мають нагадувати один одного. Щоб лишній раз не вирізнитися з натовпу. Натомість я любив коли про мене говорили. Байдуже що…
Вона на таке плювала. Вона більше думала над тим, що для мене було або ясним як молоко в кружці або неясним як небо під час грози. Як така як вона могла тут зрости? Батьки тут ні до чого. Вони і тільки вони роблять нас черговими клонами, які бояться власного «Я». Дівчина була реальним винятком. Вона була проти, і не боялася заявляти про це в повен голос. Її не любили, бо вона не змогла відкритися. Чи не захотіла. Та певно полюбив її я . Зрозумів це якоїсь одної миті під час нічого не вартого короткочасного діалогу.
Її поведінка говорила, що думки мої для неї як книга. Прочитана. Що я поганого нічого не зроблю. Бо не можу. А ліс… А ліс то окрема тема, відмінна від асфальтових перепетій міста та його вікових проблем.
В лісі свої проблеми. Там все частіше бувають люди і все менше лишається чистих місць для не менш чистих думок. Та ми їхали саме туди. Бо так захотіла вона. Бо з цим погодився я. Бо певно вона хотіла теж щось, і знала де можна бути почутою. І відчутою…
Ліс зустрів нас прохолодою, яка після розпеченої шкіри міста дихала на нас свободою та свіжістю не до кінця стоптаної людьми трави. Дерев тут вистачало. Їхні зграї чергувалися з галявинами, обпеченими багаттями відпочиваючих. Я йшов за нею і відчував, хто тут господар. Хто все розуміє, хто все сприймає в тих тонах та реаліях, які падають в наші очі. Я мовчав. Співали птахи, і ми йшли. Вона попереду, дивлячись прямо і наче забувши про моє існування, а я позаду, оглядаючись по боках та думаючи про те, хто такий я в порівнянні з нею. Хоча мені самому було дивно. Я її не знав. Не до кінця розумів. Але за якусь мить вона стала для мене богинею, якій я готовий був поклонятися. За якою я пішов кинувши все…
Ми зайшли глибоко в ліс. Було помітно, що вона тут не вперше. Як і те, що я тут до цього ніколи не був. Нарешті вона поглянула на мене. Вперше за останні хвилин сорок. Я прочитав на її обличчя ледь помітне задоволення. Ліс та його дика атмосфера давали про себе знати. Тут було дійсно дико. Я не знав, що неподалік міста в нас є такий чудовий, по-справжньому казковий ліс. Якби знав, все було б по-іншому. Дерева з грубезними стовбурами, мох, папороть. І ми. Мов прибульці, що потрапили в паралельний світ. Але це про мене. Вона всім своїм виглядом показувала, що знаходиться там де і має бути. В себе вдома.
Сівши на корінні граба, який стояв за її спиною, вона звернула свій погляд на мене. Не знаю чому, але я мов за наказом, опустився на землю, порослу мохом, відчувши її свіжу прохолоду. Я так і не зміг збагнути до кінця, як так сталося, що ми опинилися тут. Що не будучи знайомими, ми поїхали в ліс. Для чого? Бо цього захотіла вона. Бо я виявився занадто нестійким, щоб відмовити. Але чому чи кому було відмовляти?
Ми сиділи один напроти одного і мовчали. Це тривало декілька хвилин. Тільки тоді я зрозумів, що можу зробити для неї все. Що б вона не попросила. Але що їй потрібно від мене – такого ніякого і далеко не схожого на неї…
І тут вона заговорила. Я слухав її уважно і не перебивав. Це була музика, яка проймала мене наскрізь. Слова влітали в мене кулями, відчуття всесильності розливалося тілом мов отрута, паралізуючи мозок та думки, змушуючи просто слухати.
- Я росла як і всі, - почала вона. – Думала, що світ настільки поганий, що тут годі знайти щось хороше та світле. Матеріальні втіхи та псевдодуховні цінності, які наче молотком вбивали в моє єство, перетворювали людей в моїх очах та недоумків, які так нічого і не зрозуміли в цьому житті. Батьки перестали мене розуміти тоді, коли я перестала їх сприймати . Я багато читала, але ще більше думала. Виливала свої думки в малюнках, які теж ніхто не розумів. Почувати себе божевільною в очах зазомбованої громадськості нелегко. Але я витримала. Я знайшла що шукала. Чи воно знайшло мене.
Я слухав її, слабко вловлюючи про що йде мова. Мені було добре від того, що я бачив її очі. Чув цей дивовижний голос. І що найцікавіше, чи не вперше в житті відчував себе людиною. Слабкою, трохи вразливою, але вартою того щоб жити в цьому світі. Натомість вона продовжувала говорити і її очі дивилися на мене тепер з якось жалістю. До себе. При цьому благаючи про помилування…
- Я зрозуміла після довгих роздумів, що світ прекрасний. Тільки люди. Не знаю, що вони зробили, але Бог покарав їх жорстоко. Люди народжуються, виростають... ніби живуть... старіють, помирають… Хтось лишає після себе слід, хтось навіки йде в забуття, змарнувавши стільки свіжого повітря. Я розкажу тобі всю правду. Люди істоти запрограмовані, їхнє життя - то суцільний стандарт, вирватися з рамок якого фактично неможливо. Кожна людина має свій шлях, і від неї залежить як вона його пройде. Найбільша ж проблема в тому, що люди мають багато вад. Найгіршою з них є та, що вони виростають, і з дітей – створінь, які б мали носити ексклюзивне право називатися людьми – перетворюються на служителів культу Великого Стандарту. Це раби, носії сміття та сліпі нездари, які думають ніби все так і має бути, і їх життя то чудова річ. Я їм співчуваю. Вони не мислять, але якби мислили то пригадали б як різняться між собою теперішніми та собою минулими, часів дитинства. Як колись все було просто. І не тому, що ти жив на кошти батьків, а тому що насолоджувався життям, яке заслужено отримав... Без лишніх речей, життєвих умовностей, тонн нічого не вартої інформації…
Я починав розуміти до чого веде моя співрозмовниця. Наставниця. Свого часу я задумувався над тим, чому минає дитинство і що воно дає в підсумку. Куди летять наші юні роки і що лишається в нас від їх безпосередності та щирості. Тільки спогади. А так все помирає. Вона говорила про те, що реально турбувало мене свого часу, але що зникло так саме як і той час…
- Діти – створіння унікальні. За ними майбутнє, хоча всі вони рано чи пізно стають минулим. Сприймаючи світ таким яким він є, розуміючи все і водночас нічого, не засмічуючи своє єство сміттям цього світу, вони несуть добро. Якого так не вистачає цій планеті. Цій цивілізації, яка так швидко подорослішала, геть забувши про свої молоді літа. Часи слави та неприхованої гордості за людей. Часи коли люди говорили з богами, а боги не гребували людьми. І то не казки. То було життя у всій його красі. Людство стало дорослішати. Втративши все божественне, сутнісне, глибинне, люди стали величезною армією рабів, які обмежили своє існування задоволенням примітивних потреб. Єдине корисне що вони роблять – творять собі подібних. Це зачароване коло, вигадане Богом. А це значить, що розірвати його неможливо. Можна вийти з гри… Але то інше…
Я чув її слова і розумів, що потрапив у полон її очей. Емоцій. Хоча говорила вона стримано. Проте з запалом та якимсь закликом, що проглядав між словами. Важко сказати чи погодився я з нею в ту мить повністю, але щось в її промові змушувало задуматися. Спинитися. Повернутися подумки туди, звідки дихав вічністю мій початок. Важко, але так потрібно, щоб відчути силу власного минулого та нікчемність сучасного.
Весь цей час я мовчав. Бо мав слухати. Коли вона спинилася, чи то перепочити, чи то дати мені можливість подумати, я запитав:
- А чому ж ти тоді плакала? – і зрозумів, що дав собі відповідь на це питання давно.
Вона, не випускаючи мене з поля зору своїх очей, подивилася прямісінько в мої. Тоді встала, і тільки тоді я помітив що в лісі почало сутеніти. Так світилися її очі. Темрява заполоняла простір між деревами. Зірок ще видно не було, але колір ночі огортав нас наче береговий туман якогось літнього ранку.
Дівчина почала рухатися. Збирати сухе тоненьке гілля та складати його поруч. Я вирішив допомогти, не сподіваючись отримати відповідь на поставлене запитання. Запхнувши під самий низ жменю сухого листя та діставши з наплічника сірники, вона запалила вогнище. Стало тепліше, і чомусь веселіше. Полум’я охоплювало собою дрова, зблискуючи вогниками в наших очах. Присівши поруч мене, так що тепер я не міг бачити її очей, вона почала повільно говорити, і її слова слухав весь ліс.
- Я дорослішаю. Мене спіткає доля сотень поколінь. Я тупію. Перестаю сприймати світ як втілення гармонії. Все стає однобоким. І це в той час коли у цьому Всесвіті не існує нічого однозначного. Навіть правди. Десь завжди знайдеться протилежне. Я його перестала помічати. Я боролася як могла, хоч і розуміла що живу лише раз і тільки для себе. Тепер я опускаю руки...
Дівчина замовкла і це мовчання змусило заговорити мене. Хоча і невпевнено, але з бажанням їй допомогти.
- Розумієш, все що ти говориш є таким яким ти його описувала. Але коли ти опускаєш руки тоді коли тобі ще жити і жити, це мене непокоїть. – Я ставав все сміливішим і сміливішим. – Життя річ складна, але воно нас гартує, робить людьми. Ми дорослішаємо, але все хороше, що було в нас з дитинства лишається в нас самих. Якщо ми це бережемо протягом свого життя. Серед нас багато дурнів, але немало і тих, які живуть для майбутнього інших. Головне знайти себе в цій круговерті, не втонути. І лишатися собою... А ще розвиватися!
Я чекав на її реакцію, а її не було. Вона дивилася у вогнище і слухала ліс. Ліс дихав, стиха розмовляючи з небом, яке час від часу дарувало йому свої зірки. Трава вкрилась росою, і я відчув це носом. Вогонь грів, тримав біля себе і єднав нас разом з нею в єдине ціле.
- Ти так нічого і не зрозумів. Ти давно став рабом цього світу, світу однобоких вражень та нещирих думок. Ти шукаєш те, чого не знайде ніхто. Бо його немає. Немає виходу. Є один шлях, який ми маємо пройти і не впасти. А я цього не хочу. Я нічого не хочу... Хоча... Я хочу померти!
Мені здалося що то говорив Диявол власною персоною. Стільки сили, величі та люті міг носити в собі тільки він. Але то була звичайна дівчина з сусіднього будинку. Яка розумілася на тому, що і як в цьому світі. Якщо її можна назвати звичайною...
...Що таке любов? Це коли ти дивишся на людину і забуваєш як тебе звати. Це сталося зі мною. Я забувся. Але хіба я вам називав своє ймення? Не пригадую...
... Так от, мої очі хотіли її лишити навік у полі свого зору, щоб вічно милуватися цією красою, яку помічаєш тільки при світлі переляканого місяця та багаття. Мій ніс хотів постійно дихати її запахом, що кидав тебе об стіну до болю в нігтях і змушував підніматися, щоб хоча б один раз спробувати ще. Мої губи хотіли торкатися її тіла, відчувати тепло добра, що струменіло ним. Мої руки хотіли тримати її до того часу, поки б ми не зіллялись в одне ціле в польоті над цією грішною землею. Мої груди хотіли торкатися її грудей та рухатися з ними в такт, створюючи справжній музичний шедевр. Я її обожнював, і вона про це знала. Про це говорили її впевнені очі...
- Ти ж мені зробиш одну невелику послугу? – запитала вона таким спокусливим тоном, що я ледь стримав себе щоб не кинутися в пориві диких почуттів. – Невелика дрібниця, але мені буде приємно...
І тут почало відбуватися щось дивне. Дівчина, лукаво посміхаючись в мою сторону, почала повільно розстібати ґудзики на помаранчевій кофтині, в яку вона була одягнута. Під нею не було нічого. Крім божественного тіла та грудей, які вражали своєю красою... Я не міг себе стримати і відчув, що стаю звіром. Але вчасно отямився, побоюючись все зіпсувати. Невже я пізнаю так близько цю лісову фею?!! Мені не вірилося, а її оголені груди не давали змоги сказати і слова. Наче вперше. І востаннє... Це любов і я зрозумів чого вона варта... Чого варте це дівчисько, яке скуштувало світ на біль і всі його не завжди солодкі принади... Воно варте найкращого, але отримає те, що заслужило.
ЇЇ руки почали шукати щось в наплічнику, тим часом як я горів передчуттям неземної насолоди. Відчути себе Богом, - це справді круто. Випити до дна чашу любові і оп’яніти так, щоб відходити решту життя. Більш я не хотів нічого... Бажав тільки її...
І тут вона завмерла. Вона знайшла що шукала. Це був ніж. Прекрасна зброя. Моя голова не могла зметикувати до чого тут ця річ, тому я все лишив так як є. Дівчина затиснула його в кулаку. Вставши з колін, підійшла до мене. Схопила за руку і поклала її на своє серце.
- Ти відчуваєш це тепло? – запитала вона. – Ти чуєш як б’ється життя в цьому тілі? Ти віриш в те що всього цього може не стати?..
- Я тобі у всьому вірю... – відповів я .
І тут же додав, майже сміливо:
- Я тебе… люблю!
Вона відреагувала спокійно. А я відчував її, тільки злегка доторкаючись до цих налитих жіночою гідністю грудей. Я почервонів від задоволення, аналогів якому в цьому різнобарвному житті я ще не знав.
- Я готовий зробити все що ти скажеш, - згадав я про її прохання. – Я твій. Роби зі мною що хочеш...
Я не впізнавав себе, але розумів що шляху назад немає. Є тільки бажання та якесь почуття, яке декілька останніх годин ніяк не покидало моє єство.
- Тоді вбий мене, - занадто спокійно як для правди промовила вона.
І тільки тоді я згадав що вона дівчина, яка навчається в школі. Дівчина-богиня, яка пізнала недосяжне. Раптом в мене в руках опинився ніж. Її руки передали йому стільки тепла, що він горів у моїх руках, наче смолоскип... Який допомагає, але може і спопелити.
Я знав що роблю правильно. Цього хотіла вона. Я ж був достатньо нестійким що їй відмовити. Та й чому чи кому там відмовляти?..
- Я не хочу такого майбутнього.
То були її останні слова, після яких ніж увійшов у це тіло дівчини десь в районі серця. Я побачив кров, відчув її терпкий запах. Чомусь подумалось, що так пахне любов... Дівчина впала. Кров заливала її оголені груди та живіт, повільно стікаючи на траву. Напевно вона померла. Я нахилився до її обличчя. Торкнувся губами її вуст і зрозумів, що переді мною лежало неживе тіло богині...
А ніж таки був хороший. Та й я навчився кохати...
Потім я ліг. Вона лежала поруч і її очі щось шукали в зоряній височині. Кров текти перестала. Багаття помаленьку гасло і все навколо вкривала темрява. Її і мене. Нас двох…
… Цікаво – а вона встигла мене полюбити?.. Ех... Шкода не встиг запитати. Якось іншим разом...
Заснув. Прокинувся вранці коли сонце торкнулося крізь гілля дерев своїми ласкавими променями мого обличчя. Поруч помітив чиїсь до болю знайомі груди. Волосся. Загуслу кров і ніж. Таки непогане лезо...
Назад я повертався недовго. Дорогою думав про те, що таке насправді кохання... Страждання? Бажання? Взаємна симпатія? Ні... Це коли ти поруч і готовий зробити все... Неначе мала дитина, щира і чуйна, особливо коли її просять. Та ще й обіцяють чимось одарувати.
Я сів у автобус, що прямував у місто. Наспівував собі під ніс веселі пісеньки і вирішив по приїзді наїстися в садку зелених недостиглих яблук.
„Так і зроблю!”, - то були мої останні думки...
