Я скучила за собою… Я скучила за собою такою, як була тоді….за собою колишньою. Я скучила за собою чистою,моральною, невагомою. Книги в руках, музика у вухах, браслет на зап’ясті, відсутність косметики на обличчі, вітер в голові, крила за спиною. Це все та дівчинка, яка дивиться на мене з фотографій трьохрічної давності. Ні. Злющою мегерою я ще не стала. Можливо, поки що. А можливо, і досі. Може, і не стану. Але коли згадаю ту руду зеленооку дівчинку в джинсах і кросівках, з рюкзаком на спині, яка не має серйозних осудів перед собою і людьми, то розумію, що вже витворила стільки, що такою мені вже не стати. Все перетворилося, змінилося, перекласифікувалось. Принципи стали стереотипами, обов’язки – напрягами, друзі – знайомими, дім – місцем для ночівлі, посмішка – відмазкою, мрії – непотребом. Фраза «все нормально» перекладається «дайте мені спокій і нічого не питайте». «Все добре» означає «все так само зле, як і було, але добре, що не гірше».
Я оступалась. Мабуть, життя ставило мені складні задачі, а математик з мене кепський. Я вибирала невірний порядок дій, не ті способи розв’язання і результат: відповідь неправильна. Вчитель-життя перевіряє мій зошит і ставить двійку. І нова задача і та сама історія.
Змість того, щоб акуратно порозв'язувати вузлики, я їх розрубувала і певно поранила собі пальці тією сокирою. Тепер купу грошей я залишаю в аптеці. Там я купую засоби для дезінфекції ран, вату, бинти і щовечора несу їх у свою пусту квартиру номер 13 на вулиці Абсурдно нездійснених сподівань. Так я живу тут чи існую. Я їм, п'ю, дихаю, щоб не вмерти. Тішуся, тим, що купила нову кофточку на секонді. Якби не було, для мене воно ж нове. Я ще чимось тішусь. Може, завести кота. Але це буде так банально. Або купити лампу і багато книг. Кожного вечора загортатись в теплий плед і читати. Про те, як після довгих поневірянь герої прийшли до свого щасливого життя. І порівнювати, порівнювати з собою. Я ж теж довго йшла. І на своєму шляху багато разів різала ноги об скло і залазила в якесь болото. А прийшла в якусь пусту буду на восьмому поверсі без ліфта, прийшла в якусь установу, де всі за підвищення готові видерти тобі очі, прийшла в місто, де за вікном лише дощ і вітер, заводи і фабрики і щасливі чоловіки і жінки водять за ручки таких самих щасливих дітей. Я ж теж ішла, старалась, сміялась, коли щось вдавалось і ридала коли мене кидали і зраджували. Але де моя кінцева зупинка? Може я ще їду…та ні. Я відчуваю, що приїхала. Швидше приплила. Бо в морі життєвих подій я не розібралась тоді. Я ж знала, треба було йти чи летіти до мети, але я так любила плавати, а тепер. Не знаю навіть, грошей на хоча б одноразовий похід в басейн мені чогось руки не доходять відкласти. Фінансові проблеми, проблеми зі здоров’ям, проблеми в особистому житті, точніше в його відсутності.
Літо приходить на нашу станцію і розквітають квіти, яких мені ніколи ніхто не дарує. І я вже не маю оптимізму, що подарує колись.
Кажуть, у кожної людини є її ангел. Він покликаний до життя разом з нами, для того, щоб оберігати. Ти народжуєшся, вчишся, робиш помилки, смієшся, плачеш, викурюєш перші цигарки і взуваєш перші каблуки, любиш, ненавидиш, малюєш, стираєш, забуваєш, злишся, радієш, п'єш таблетки від головного болю, п'єш контрацептиви, п'єш заспокійливе… ти все це робиш, а він тихо стоїть за спиною і захищає тебе своїми крильми. Ти його не бачиш, ти його не чуєш. Тобі й не потрібно. А він все одно захищає. І так все життя. Змінює хід нашого життя на краще, допомагає. За таких умов в мене питання до мого ангела: де ти був ціле моє життя? Ти певно що бачив, як в мене все з рук летить до дідька і навіть не втручався. Напевно боявся моєї агресії. Напевно не треба було так кричати, бо тепер залишається вити. Вити як самотній вовк. І стіни мого дому поглинуть це виття, скло моїх вікон просякне ним. Назовні я не випущу нічого. Хвилини моєї слабкості так і залишаться ночувати у моїй квартирі тоскним холодом під ковдрою, а ангел безсило стоятиме за шторою. І не робитиме нічого. Його крила прорізались до крові під час моїх життєвих баталій, а всі бинти і антисептики я прикладала тільки до своїх ран. Егоїстка. Я десь читала, що у жінок з моїм іменем завжди дуже цікаве життя. Не обов’язково щасливе, але завжди цікаве. Як цікаво…як мені цікаво його проживати, стільки цікавого, що я закачуюсь у вирі всіх подій, та так, що мене постійно нудить...
Моя маршрутка, каштан, який гіллям лізе у моє вікно, гойдалка біля мого під’їзду, вулиці, сходи, проспекти, дощі….все таке холодне і чуже і таке нестерпно потрібне і непотрібне і близьке і далеке водночас. І я сама. І мій ангел сам. І допомогти ми вже не в силі. І літо пряде своїми пелюстками покривало для нас а посмішки відбиваються кривими гримасами на наших з ним обличчях.
