Однойменна акція відбулася 14 травня під стінами Верховної Ради. Того дня погніватися зібралось кілька сотень протестуючих із державними прапорцями, банерами, що несли цікаві у своїй різноманітності наболілі думки громадян, стрічками з написом «Вперед», сільськогосподарським реманентом, адресованим прем’єр-міністру. Зі свого боку влада теж підготувалася: для зустрічі невдоволених вона виставила кілька озброєних кийками, щитами й наручниками лав правоохоронних (скоріш за все, каральних) органів так, що на кожного «розгніваного» випало по три бравих хлопа. Пройшло все доволі прогнозовано і традиційно для останнього часу акцій такого штибу – трохи покричали «ганьба!», повимахували гаслами на дрюках, поштовхалися з органами, найактивніших штовхачів похапали і повкидали у «воронки». І все. Акція закінчилася. Чиновники спокійно та вдоволено споглядали на вгамований люд, котрий помалу розходився геть. Happy End.
Якщо порівняти ці події із тими, які відбулися 9 травня у Львові, то певний зв’язок є. Це слово «гнів». Тільки у місті Лева воно втілилося в дійсність, як спротив історичному провокаційному глумові, то в Києві – цілковито зійшло на пси. Там гніву не було. Влада не злякалася. Невже ми втратили контроль над нею, над тими, котрі поставлені служити на цій землі на благо нації? Дехто скаже, що відбулася зміна ролей. У такому випадку справи кепські. Для нас, для майбутнього.
Згадаймо минуле, де попередні покоління народу не словом, а ділом гнівалися і доводили свою правоту під проводом Наливайка, Хмельницького, Мазепи, Гонти і Залізняка, Махна, отаманів Холодного Яру, Шухевича – тих людей, які долю свою навіки і посмертно пов’язали з волею. У них є чого повчитися. Якщо ж знову прирівняти сучасні прояви гніву народу до тих часів, то матимемо просто - пшик. Ви скажете, що і часи були важчі, ніж тепер. Згоден. Але неважко зрозуміти, що сьогоднішня Україна хоча і є де-юре незалежною суверенною державою, де-факто – це все та ж російська колонія з багатими землями та «малоросійським наріччям». А всі найвищі чини займають люди, котрі не те, що не є українцями по крові, а й не мають простого людського співчуття до пересічного українця. Ці рудименти совітів і досі «качають» з України все, що можна «викачати». Те, що не «викачується» - просто нищать. Нас нищать.
Нещодавно прочитав «Залишенця» Василя Шкляра. Залишився під сильним враженням. На чорному прапорі полків козаків Холодного Яру золотою нитками горів напис «Воля України або смерть». Ідейне гасло, просте й відверте. Під ним повстанці клали голови, але не здавалися, чинячи запеклий опір більшовицьким загарбникам. Їх лишилася жменя (!) проти тисячних ворожих військ, але їх боялися, бо холодноярівці (слава їм!) уміли показувати свій гнів. Хто ж сьогодні боїться нас? Невже совіти остаточно і безповоротно викорінили наш дух свободи, дух вільних людей, що стояли за святі речі, які бачили чітко, без омани і стереотипів? Вільні духом люди ще є серед нас, я певен. Але вони залишенці. Чому?
Мабуть, чаша терпіння нашого народу таки глибока. Ми ще довго будемо побиватися, перш ніж вона переповниться. А коли це станеться, ми твердо скажемо – досить!, виконаємо «Заповіт»… Отоді настане День Гніву.
Цікаво, наскільки далекоглядним був Шевченко?
