Катя була однією з тих дівчат, які посміхалися без причини та викликали симпатії навіть у найбільш запеклих самозакоханців. Вміння гарно спілкуватися вирізняло її з-поміж інших білявих одноліток. Невисокого зросту, але сильного погляду, ця дівчина знала як кристалізувати щастя з пустоти. Напевне остання була в неї закохана, хоч і не терпіла жодної щільності. Тим паче такої життєрадісної.
Катя вважала себе достатньо хорошою, щоб вживати ненормативну лексику, достатньо розумною, щоб не читати Коельйо і достатньо красивою, щоб не зустрічатися з хлопцями. Її 18 робили це дивакувате створіння ідеалом сучасного романтика.
Ще б пак! Читати „фентезі”, спілкуватися з представниками вмираючих, але вічно живих субкультур, розмірено жити у стилі „жити щоб жити” – все це створювало феномен, походження якого пояснювати виключно соціальними чинниками було б як мінімум нерозумно.
...Вона любила псувати чистий папір червоними відбитками своїх губ, годувати „снікерсами” голубів у парку, сміятися з свого відображення у дзеркалі та взагалі, розглядати людей у громадському транспорті...
Катя боялася померти від болю в зубах чи загинути під руїнами її улюбленого мосту, по якому вона любила ходити теплими і не дуже вечорами.
Її любили одногрупники, заздрили викладачі та співчували батьки. Друзів у Каті не було, проте існувало безліч знайомих, які уособлювали для неї розмаїття цього складного але прекрасного світу.
А ще Катя не любила коли ї називали Катериною...
*** *** ***
Якось вона вирішила забути про те, що в неї є батьки, училище та всяка напівефемерна відповідальність. Використавши чудовий травневий ранок, щебетання задоволених життям птахів, безхмарно-бездумне небо, Катя пішла. Наплічник з бутербродами, чистим записником в клітинку, змінною нижньою білизною та шкарпетками кольору сучасної попси, - все це давало їй впевненість у дні теперішньому, у щасті завтрашньому та собі - вічно молодій.
Катя відмітила, що дерева цього дня чомусь мовчали. Дерева її міста. Вони напевне сумували, бо дівчина не мала наміру повертатися. Зелене листя, яке ще не встигло насолодитися свіжістю казкових ранків, тріпотіло на хвилях легенького вітерця, котрий лагідно ним бавився. У цьому тендітному русі були чутні звуки мелодійних колискових, під які засинали зорі та прокидалося щоранку сонечко.
Дівчина залишила місто вранці. Поля зустріли її росою на траві та пилом на ґрунтових дорогах. Сміття, яке валялося обабіч найменших стежинок, що пролягали геометричною мережею земним та повітряним простором, муляло очі своєю чужорідністю.
Катя дісталася невеликого гаю, де серед дерев переважали білокурві берези. Присіла під стареньким деревом, поглянула на годинник, який носила вже сім років, і відмітила про себе, що з часу її таємничої втечі минуло півтора години. Ноги не стомилися, рожеві кеди світилися оптимізмом несходжених шляхів, безлюдних островів та нерозкритих таємниць.
Бутерброди смакували неперевершено. Білий хліб, масло, плавлений сир, ковбаса, підкріплені бажанням закинути це все до свого шлунку, якому позаздрив би і сам Термінатор.
Вийняла записник та олівець. Червоний. Почала малювати небо з натури. Було важко передати червоним блакитне, мертвим живе. Декілька сльозинок скотилося її щоками, впали на червоне і там утворилися маленькі хмаринки. Розмиті мов місто в ранковому тумані, з відтінком червоного, немов обрій при заході сонця.
Час від часу Катя піднімала очі в напрямку висоти, шукаючи відмінності між небесним тлом в записнику на клітинках та безоднею далеко зверху. А може тут, поруч і навколо?..
Веснянки на обличчі, що активізувалися щовесни на її осяяних внутрішнім світлом щічках, співали про сонечко, ясність, позитив і тональний крем... Таке могло бути тільки у Каті, бо в неї і в ній могло бути все...
Вона ледь помітно усміхалася, намагаючись не вирізнятися з-поміж інших частинок природного інтер’єру гармонії, які її оточували.
Майже березовий гай, в якому пахло грибами та ковбасою від щойно поглинутих бутербродів, тримав Катю у полоні своєї чорно-білої безпосередності. Дівчина почала блукати між деревами, обнімаючи їх стовбури та запитуючи в них якої вони статі. Ті соромилися такої дівчачої відвертості, ховали очі в рідких кронах і мовчали.
Катя дивувалася такій реакції мешканців цього прекрасного гаю на свою допитливість і знову починала співати. Про квіти, бджілок, привітних людей, неіснуючі цінності цього світу і майбутнє салатового кольору...
Пісня розливалася всім навколишнім простором. Звуки осідали на вітті дерев, губилися в траві, ховалися в корі молодих берізок. Давно ніхто не милував око та вухо цього куточку природи піснею життя. Та ще й у виконанні янголятка з обтятими крилами, на місці яких світилися свіжі рубці. Люди вміли це робити, бо не могли стерпіти тих, хто піднімався над ними за рахунок своєї нічим ( і ніяким світом!!!) не зіпсованої людяності.
Катя втомилася від людського гамору та надмірної цікавості до того, що не пізнається сірою речовиною без пізнання себе. Слова, діти передбачливого людського розуму, хотіли означити своїми рамками навіть те, що серцем не завжди відчуєш. Втікти від людей, суспільства – приректи себе невідомо на що. Тоді як Катя не злякалася і вирішила спробувати незвіданого. Пожити так, як не живуть. А так, як шукають нелегкої соціальної, фізичної та духовної смерті.
Вона побачила в антисоціальному щілину в інше життя. Інший вимір цієї реальності. Хоча в неї потрібно було ще втиснутися. Змусити зібрати себе в одному атомі, одній миті, одній думці та пориві. Сяйнути мов падаюча зірка, але не згаснути. Засвідчити собою існування іншого світу, альтернативи виміру пошуку вічних причинностей.
В такі хвилини свого життя Катя задумувалася над тим, чи здатна вона любити. Або кохати. Іншими словами ( а їх так багато...) – довірити всю осягнуту безмежність свого „Я” іншій людині...
І чи є на цій, з космосу прекрасно-дивній планеті людина, здатна полюбити її за веснянки на обличчі, рожеві шкарпетки в наплічнику, слова які нічого не означають, божевільність вчинків та реакцій на кольори буденного?.. Чи існує десь людина, яка без розуміння розумного, відчує відсутність будь-чого, що можна зрозуміти? І не помре від всесильного відчуття безмежності, яку дарує Любов... А з усім цім буде просто радіти твоїй присутності! Десь там – на смітнику історій людських доль...
Можливо цього разу Катя втікала від людей туди, де мала зустріти абстрактність невизначеного, яка б мала матеріалізуватися у тілі звичайної людини. Напевне їй просто хотілося поцілунків, якими не могло одарувати її ні небо, ні навіть метеори, які падали з безконечності темного космосу в лоно кольорової планети. Червоним небом, намальованим від руки олівцем у записнику в клітинку одного травневого ранку...
