Уся ця історія спочатку здавалась суцільною вигадкою. Хоча, перші її події надзвичайними не виглядали. Але далі… Та ви й самі можете пересвідчитись, що той випадковий знайомий розповідав про речі неймовірні. Однак, незрозуміло чому, коли я пізніше пригадував подробиці його розповіді, вони все менше мене дивували. І врешті решт усе, що з ним трапилось, почало здаватися цілком можливим, крім однієї пригоди, занадто вже малоймовірної. Втім, хіба й малоймовірне іноді не трапляється?
Власне кажучи, не таким вже він був і знайомим. Просто ми з ним зустрілися на лісовій галявині, порослій чорницею, і якийсь час мовчки збирали ягоди, а потім він спитав у мене, в якій стороні знаходиться автотраса, що веде до міста. На той час я й сам не знав, де схід, а де захід, бо небо було захмарене. Та для такого випадку завжди мав при собі компас. Ліс був вели¬кий, люди зустрічались зрідка і, не знаючи дороги, можна було у ньому й заночувати. Скориставшись нехитрим приладом, я вказав незнайомцю потрібний напрямок. Він подякував за послугу і запитав, чи не заважатиме мені, якщо буде триматись неподалік від мене. Тут я пог¬лянув на нього уважніше. Це був хлопець років двадцяти. За пле¬чима він мав рюкзак, а у руці - пластикове відерце для ягід. Об¬личчя симпатичне, погляд привітний. Річ та манери свідчили про до¬бре виховання. Загальне враження було приємним і я погодився.
Деякий час ми продовжували збирати чорницю, блукаючи між соснами та іноді продираючись крізь зарості ліщини у пошуках ще незайманих місць. Хлопець тактовно тримався на відстані від мене, ніяк не заважаючи шукати й збирати ягоди, і поступово його присутність стала звичною.
Походивши лісом ще пару годин, я помітно втомився та зголод-нів. Зупинитися й перейти від збирання ягід до харчування, не звертаючи увагу на свого супутника, було якось незручно і я запропонував йому пообі¬дати разом. Пропозиція виявилась вчасною. Через кілька хвилин ми вже сиділи на великій галявині, де менше дошкуляли комарі, і ласу¬вали тим, що у нас було із собою. Після кількох годин безперервного енергійного руху на свіжому повітрі їжа видавалася смачною, а все, що ми бачили навколо себе, тішило очі та вселяло гарний настрій.
Саме на той час крізь прогалини у хмарах почали пробиватись сонячні промені. Освітлені ними зелені крони сосен і їх жовтаво-брунатні стовбури, зелені ку¬щики чорниці із темно-синіми краплинами ягід, густа зелена трава навколо нас – усе це разом створювало враження, яке завжди приємно відчувати. Враження красоти і досконалості живої природи. Ві¬дчуття того, що вона жива, підсилювали і пташині голоси, і невтом¬ний рух всюдисущих мурашок, і джміль, що гойдався на тоненькій стеблині разом із квіткою, котра його привабила. Мабуть, це відчуття оволоділо і моїм супутником. Трохи посидівши неру¬хомо, він задумливо промовив:
- Оце справжнє життя.
Я відчув, що згоден із цим твердженням. Але, теж трохи замислившись, мовив:
- Життя завжди справжнє.
Хлопець, не поспішаючи, відповів:
Колись я теж так вважав.
Мені зовсім не хотілось сперечатися, але легенька цікавість прокинулась у моїй голові. Під її впливом, а також за звичкою уточ-нювати думки, я продовжив розмову:
- Звичайно, говорять і про потойбічне життя, і про якісь парале-льні та минулі життя, але я з ними не знайомий.
- Я також.
- То виходить, що ми з Вами знаємо тільки те життя, яке спосте-рігаємо зараз.
- А взагалі, що таке життя?
Це вже було схоже на запрошення до дискусії. Подумки погоди-вшись на неї, я відповів:
- Мабуть, можна сказати, що це процес існування живих істот.
- А що таке жива істота?
Розмова ставала все більш цікавою. Не надто задумуючись, я за-пропонував визначення:
- Можна, наприклад, вважати, що це якесь утворення, що існує й розвивається, а коли перестає існувати, залишає по собі такі ж самі утворення.
- Тобто, повторюється?
- Еге ж.
- В цілому, з таким твердженням можна погодитись. Та коли ми ка¬жемо «справжнє життя», то маємо на увазі не життя взагалі, а життя людей, тобто життя розумних істот. Хіба не так?
Я погодився і на цьому розмова припинилась. Приємно було просто споглядати усе навколо. Бажання збирати ягоди ще не з’являлося.
За кілька годин, проведених разом, ми звикли до взаємної при-сутності, але я не вважав за потрібне знайомитись, бо ми були лише короткочасними мешканцями цього чудового лісового куточка, де зустрілись випадково. Потім ми мали розійтися у різні сторони, а нова наша зустріч була не дуже ймовірною. Схоже було, що й мій супу¬тник також був схильний до того, щоб залишитися незнайомцем. Вже пізніше, збираючись розповісти про все, що почув від нього, я назвав його Євгеном.
Через кілька хвилин наша розмова відновилась. Євген поволі почав розповідати, як він, ще навчаючись у третьому класі, вперше доторкнувся до клавіатури комп’ютера, а потім - до його миші. І по-бачив, як бурхливо і яскраво той відгукується на ці легкі до¬тики. На екрані монітора блискавично змінювались візерунки та ко¬льори, малюнки та написи. А потім виявилось, що все це могло рухатись, ще й звучати. Щось подібне робили і електронні іграшки, які Євген бачив раніше. Та цей комп’ютер не був іграшкою. У вмілих руках хазяїна він виконував складні й розумні дії. Писав, рахував, малював, друкував і ро¬бив багато чого іншого, ще незрозумілого й загадкового, але, без сумніву, важливого й потрібного.
Потім, уночі, ця незвичайна річ кілька разів приснилася Євгену і здавалась все більш цікавою та привабливою. У наступні дні хлоп¬чик все частіше згадував про неї. А вона поступово заполоняла усі його думки, вабила до себе, викликала непереборне бажання знову торкатися до неї, бачити спалахи екрану, отримувати насо¬лоду від керування цим справжнім дивом.
Комп’ютер належав знайомим батьків Євгена. Збирались вони разом не часто і випадкова можливість на короткий час опинитися перед монітором не могла вгамувати нестримний потяг хлоп¬чика до вивчення цього складного та розумного витвору електроніки, до повного оволодіння ним. Все частіше він, як у прекрасний сон, поринав у мрію про власний комп’ютер. Чимдалі важче було йому зосереди¬тись на чомусь іншому. Всі його розмови найчастіше торкались нового захоплення. Врешті решт, батько й матір, зрозумівши, що з ним коїться, пообіцяли подарувати йому комп’ютер до дня наро¬дження. Однак, щоб це сталося, він мав налягти на шкільне на¬вчання, котре на той час дещо занепало. А ще намагатися бути слух¬няним, уважним і, загалом, взірцем для інших хлопчиків. Та обіцяна винаго¬рода була варта усіх цих зусиль. Тож, приставши на всі умови, він сумлінно намагався їх виконувати. І от настав знаменний день, котрий запам’ятався Євгенові краще, ніж усі дні народження, що були раніше.
Прокинувшись вранці, він побачив на своєму письмовому столі справжній комп’ютер, що гордовито вилискував глянцевими поверхнями системного блока та монітора. Це було так несподівано, що у першу мить здалося грою уяви. Підскочивши з ліжка, хлопчик швидко переконався, що це була справжнісінька дійсність. Батько й мати, спостерігаючи за ним, раділи – задуманий сюрприз вдався. Після їх поздоровлень, обіймів та поцілунків, після усіх вдячних слів Євгена настав час, котрого він так довго чекав.
Нарешті він міг торкнутися до мрії, що здійснилась. Міг включати комп’ютер і керувати ним, тримаючи руку на миші, на-тискати різні клавіші і спостерігати, що відбувається на екрані монітора та звучить у колонках, пробувати запускати різні програми і просто робити усе, що заманеться. Перші невдачі аж ніяк не зменшували його бажання якомога швидше опанувати цю чудову річ, навчитись використовувати її слухняність та розум.
На жаль, через півгодини після включення комп’ютер доводилося виключати. Такою була домовленість із батьками – треба було берегти зір. Та попереду завжди був наступний день, у якому Євгена чекала зустріч із його улюбленцем. А проміжок часу від виключення комп’ютера до його включення завжди був заповнений шкільним навчанням, відпочинком та розвагами. І усе це відбувалося у передчутті повернення до найприємнішого у світі заняття. Тепер Євген насолоджувався життям, як ніколи раніше.
Так проходили дні, тижні й місяці. Поступово хлопчик зрозумів, що здатність комп’ютера виконувати найскладніші завдання, усі його різноманітні вміння залежать від програм, створених для цього програмістами. Це їх розум творив усі чудеса, які той показував. А комп’ютер тільки на перший погляд здавався таким, що сам все розуміє і вирішує. Насправді ж він - слухняний виконавець чужих бажань, та ще й користується чужим розумом.
Втім, це було не так вже й погано. Якщо вкласти у нього ще й свій розум, то він стане ще більш здібним. Треба тільки навчитися цьому – вкладати розум. Та вміють же це робити програмісти! Можуть же вони писати програми, що примушують комп’ютер виконувати їх задуми! То чому б і йому, Євгенові, не навчитись це робити?.. Замість мрії про власний комп’ютер, що вже здійснилась, тепер з’являлась інша. Навчитися програмувати будь які його дії! Створити програми, із якими він зможе робити усе, що тільки забажаєш! І, врешті решт, зробити його розумним, як людина. Таким, яким він здавався Євгенові спочатку.
А задля цього - вміти програмувати! Це бажання, поступово посилюючись, цілком охопило Євгена, заволоділо його думками. Навчитися робити це якнайкраще! На найвищому рівні!.. А якщо ця мрія виявиться недосяжною?.. Чи вистачить у нього здібностей та терпіння?.. Ніде правди подіти, були й такі роздуми, бо труднощів передчувалося немало. Коли Євген вперше погортав сторінки підручника по програмуванню, то відчув сильну спокусу облишити свою мету, стати просто кваліфікованим, чи, як то кажуть, «просунутим» користувачем комп’ютера та й насолоджуватись усім тим, що він дає. Однак, після тривалих коливань та роздумів, сумніви Євгена у своїй наполегливості розвіялись і ніколи більше не повертались.
Зважившись ступити на довгий, нелегкий шлях та набравшись терпіння, Євген почав вивчати мову програмування, яку вибрав для нього Микола, шкільний товариш. Той був на два роки старший, та й комп’ютер у нього з’явився раніше. Тож до його порад варто було прислухатися.
Навчання потребувало багато зусиль та часу. Із зусиллями усе було гаразд. Характер у Євгена таки був. А от часу хотілося б мати більше. Доводилося його розподіляти так, щоб вистачало і для школи і для розваг з товаришами і для домашніх справ. А ще - для кота Маркіза, улюбленця сім’ї, котрий постійно намагався привернути увагу до себе. Інколи бувало нелегко, та наполегливість перемагала. Все ж таки Євген навчився витрачати час так ощадливо, що навіть встигав вчитися на курсах програмування. Тут йому пощастило – заняття проходили неподалік від його будинку.
Поступово досвід у новій справі зростав. Першим успіхи Євгена помітив Микола. Потім - шкільний викладач інформатики, Ігор Олександрович. Той запропонував Євгену відвідувати шкільний гурток програмістів. Однак, побувавши на заняттях гуртка, Євген відчув, що часу на все, чого бажається, не вистачить. Довелося обмежитись курсами.
Разом із досвідом приходила впевненість у власних силах. Програмування ставало дедалі більш цікавим та привабливим. Знайомі однолітки Євгена, котрим подобалось проводити час за комп’ютером, зазвичай дивилися фільми, слухали музику, а найчастіше - грали у різноманітні ігри. Євген кілька разів пробував розважатись так само. Однак, фільми, на перегляд яких не шкода часу, траплялися рідко. Музику, що подобалась, можна було прослуховувати, працюючи над програмою. Щоправда, гра – то була зовсім інша річ. Вона приносила приємне, гостре відчуття азарту, нестримне бажання перемоги і радість від її досягнення. Та вслід за цим з’являлось відчуття неприємне – марної втрати часу. А от, створивши нову, ще складнішу, ніж минулого разу, програму, Євген відчував, що наблизився ще на один крок до далекої, але палко бажаної мети. І задоволення від того, що міг керувати не тільки комп’ютером, але й самим собою.
Далі буде
