Так, ми зробили це! Ми подолали автостопом відстань близько 1300 км=) Виїхали близько пів 10-ої ранку в четвер, стали на трасу, та й почали «стопати».
Першою зупинилась нам фура. Фурою їхати кльово, але трошки довше ніж легківкою, проте дядечко сказав, що довезе нас до Вінниці (а це: не мало не багато - 235 км)! Їхали добре, шофер розказував нам про своє далекобійнецьке житіє, про дітей, про жінку, а потім… влаштував нам ведмежий день: купив по морозиву «Панда в чоколяді» (ще те=)) і відвіз на заправку, де тримають в клітці ведмедиху.
Як побачила те, стало дуже сумно: клітка метр на метр, вона така ходить взад вперед, взагалі не має де розвернутись, і біля клітки ящичок, де люди кидають кошти «на кавалера». Захотілось її викупити з того рабства ( вона вже там 2 роки)…
З Вінниці нас підвозило ше 3 машини до Уманя. Тій, що везла найдовше, кардинально не перло: шофера 3 рази пиняли менти і кожного разу по пів години писали протоколи. Проте, дядько не втрачав оптимізму. Ми думали, шо йому пороблено, а він думав, шо - нам=) . Ой… і шансончик (ну як без нього; ми вже тааак наслухалися)...
Приїхавши в Умань ми вирішили відвідати славнозвісний парк «Софіївка» (я колись ще в школі приїздила туди і пообіцяла собі , що ще повернусь). Парк займає площу в 179 га, так шо походити є де). Квакання жаб, розмаїття рідкісних кущів і дерев, ставочок, фонтани, скульптури - хто не був, обовязково будьте)!
Час пролетів для нас дуже непомітно (ми близько двох годин милувались краєвидами парку). Коли почали вибиратись з Умані- вже вечоріло, а потім почалась «жара»: вийшли на автобан питатись в людей в якій стороні Черкаси? Всі намагались нам доступно пояснити: показували то на сторону Одесси, то – Києва… Ми ходили кругами по тому клятому автобамі 2 години! Перелазили через заборчики… машини сигналять… =) Це було справді екстремально: навіть люди, котрі там працюють, не могли зорієнтуватися куди це - «в сторону Черкас».
І все ж ми не втрачали віри. І коли вдруге підійшли до однієї із заправок, один далекобійник сказав, що потрібно їхати 3 км в сторону Клєверного моста, а вже звідти повертати на Черкаси.
Коли ми приїхали до того, як казала Олеся, «Кленового моста» машин практично не було. Вже десь було пів 2-ої ночі, а ми самі на тій трасі: стали біля якоїсь заправки… Трохи зачекали і… «стопнули» «Ладу», наталовану молодими і не дуже хлопцями, які запропонували підвезти нас майже до Кіровограда. Дорогою туди вже куняли обоє, але їхали «з вєтєрком» (хлопці вирішили повідкривати всі вікна).
Їхали з ними десь годинки півтори: вони нас довезли до якогось поля, а далі нам було не по дорозі. І тут нас виручили… менти. Ми підійшли до поста: ті одразу ж спитали чи нам треба машину спинити (певно роблять це часто). Сказали, що на наступній зупинці нас чекатиме ще один пост і зупинить для нас машину.
Ми доїхали до обіцяного місця, де хоч із непристойними пропозиціями від тих ментів, але все-таки посадили в машину до Черкас. Я майже всю дорогу куняла, а Олеся (мужня жінка) відбивалась за двох, бо шофер просив говорити до нього, шоб він не заснув: вона переповідала йому історію нашої поїздки і ше всілякі цікаві оповідки.
Прибули в Черкаси пів 6-ої ранку, ніби після апокаліпсису - такі втомлені… А-а-а, забула про найважливіше - ми мали потрапити до 8-ої години у Черкаси на екскурсію в Чигирин=)
В Черкасах нас зустріли: хлопець Олесі - Макс, гуртожиток і холодна вода в душі=)
Ранок був важкий: поспавши всього лише годинку, треба було збиратись на екскурсію (я ж приїхала не спати туди)! Зібравши всі звідані і незвідані сили, я все ж встала, припудрила свій невиспаний носик і помандрувала до автобуса. Поки екскурсовод розказувала нам історії про Чигирин і Богдана Хмельницького, трохи вдалося подрімати (мало хто її слухав: особисто я звернула увагу лиш на історію про те, як син Богдана Хмельницького повісив його жінку на брамі за зраду перед батьком - чогось людська психіка звикла більше звертати увагу на щось кримінальне й лихе). Пізніше ми навіть побачили ту браму…
Побували у Резиденції Гетьмана, біля собору (його ще на пятигривневій купюрі можна уздріти), поблизу тисячолітнього дуба Максима Залізняка; у Холодному Яру і біля цілющого джерела.
Спочатку ті екскурсії здавались нудними і втома давалась в знаки, але потім якось втягнулась в те все - зацікавило. Сподобались красиві українські глиняні хатки, розфарбовані під старовину, також природа Ярів і той дуб (ше такого дубиська не бачила: обхват 9 метрів)!
По завершенні екскурсії нас завезли до гуртожитків, де ми пообіцяли собі не спати: вмились, поїли і пішли гуляти по місту.
Макс завів нас в дуже красивий парк (чимось дуже схожий на уманську Софіївку). Там був величезний міст, а ще - крутий пляж з величезним черкаським водоймищем…Ох ми ж і відірвались там: знімали себе на відео, фотографувалися, наїлись досхочу морозива... Це так красиво погуляти вввечері чужим містом, романтика=)
Після прогулянки спала, як немовля (та всі ми так спали). Прокинулись в 10-ій ранку. Найбільше з того гуртожитку запам’ятався туалет без світла і напис на ньому: «Поважайте труд прибиральниці», де буква «д» переправлена на «п», від чого зміст набирав набирав наступного вигляду: «Поважайте труп прибиральниці»))))
Ще запам’яталась пісенька «Ночь і тішіна, данная на вєк», котра звучала разів 25 підряд у коридорах; чуваки, котрі на день банкіра зробили собі обливний понеділок. Страшенно налякалась чувака без шкіри, тобто вона в нього була, але… клаптями (не знаю шо там з ним трапилось, але коли я його бачила на коридорі, ставало моторошно).
Близько 12-ої ми з Олесею зібрались, аби знову повернутись назад в рідний Тернопіль автостопом.
Вирішили їхати додому через Київ (пішли знов на трасу «стопати»). Трохи тугувато спочатку було: жара, машини шось морозились… Якийсь дядечко на ровері спам’ятав нас, де ліпше стати, шоб машини ставали (напевно колишній затятий «автостопер»).Ми послухались поради і на іншому місці майже відразу спинили машину, в якій їхали двоє чоловіків і песик, і котрі пообіцяли довезти нас до Києва.
Песик був першим серед тих, з ким ми познайомились у машині - його звали Лаккі. Чоловіки везли собачку з конкурсу і розповіли, що той є чемпіоном України. Вже невдовзі ми дізналися, що його власник теж чемпіон України - з кінного спорту. Нам випала велика честь: чемпіон розповідав про породи собак, про свої захоплення і прихильність до них.
Дорогою ми заскочили в село, де ловить рибу чемпіон і набрали повні торби тараньок. Пофотографувавшись із переможцями, ми спустилися у київське метро, шоб згодом приїхати до житомирської траси. А вже там зловили машину, котра і довезла нас до села Чудів=) (то за Житомиром).
Шофер машини з таким самим захопленням розповідав нам про автомобілі, котрі він мав, як і попередній - про породи собак. Вже в самому Чудові він запросив нас відвідати ресторан свого друга. Ми пили чайок, і там для нас, для «тернопільський принцес»…звучали пісні на замовлення. Казочка прямо)
З Чудова важко було дістатись: машини всі як змовились – не хотіли ставати. Та все ж нам зупинився бус, де везли людей із Києва. Шофер аж вернувся за нами, бо не міг повірити, шо побачив серед ночі біля лісу двох дівчат на трасі, а Олеся вже вдвадцяте переповідала ту історію нашої подорожі і пояснювала чого саме так.
Нас довезли до Хмельницька. Звідти ми їхали з далекобійником, котрий спочатку відмовився брати нас удвох (місце ж законне одне), а потім все-таки підібрав. На запитання Олесі: «Чого всі шофера так люблять шансон?», він сказав, шо це питання смаку, і шо кожному шось подобається, і це не всім шоферам, і… врубав на повну катушку «Запахло вєсной») Ми усміхнулись і попрямували в обійми рідного Тернопілля)
