Вчора була пошта. Я отримав листа від Бога, в якому говориться, що ви побачите абсолютно все на власні очі. Причому зовсім безкоштовно. Чудово? Мені здається, що так. Неперевершено. А ще мені здається... Forgot... For... God...
Коли в цьому житті ми з тобою сиділи на другому поверсі файного міста – з видом на місто – я згадав попереднє. Життя, звісно, а не місто. Там була ти і я, я і ти – наше разом сиділо там. Тому що там, де ми сиділи, був ранок, а не вечір, який всередині лежить. Ми сиділи на першому місті, а не другому місці, як оце зараз. Це була Іспанія. Тісні вулички, коли подумати. Але з тобою не думається ні про що – навіть про любов. Тісно, але корисно.
Вулиці нашої з тобою країни Іспанії – і не тільки – схожі на вулиці. Так само, як і відносини. І почуття, емоції. Львівські вулиці – ненавиджу це місто. Бо Львів – це рай. А рай без тебе – зовсім ніякий не рай. Це не рай, розумієш, а пекло? Ти бачила пекло? Я – бачив – тому знаю. Знаю і можу говорити. Тому що зараз я в раю заразом із тобою – азіруси більше не стоять у три боки.
Ми пили каву. Вона була синя. Коли сиділи, звісно. Поки що на одному місці. Але було іноді – тоді ми стояли. Трохи незручно, але що ж поробиш. Все одно скоро нас чекала пречудова ніч у солодких малюнках. Пристрастях та інших дірках – згадати все неможливо. Зірки, звісно. Але не завжди заважають вони, бо ми – то вони. І ніяк інакше. Хіба що навпаки розмовляти. У дзеркало дивитися. Без відображення і почуттів. Емоції видно про себе – їх можна сховати. Але не завжди, не завжди, розумієш? Не завжди я мріяв тобою, бо маленька літера стояла на заваді. Тепер, коли я – найменша літера у твоєму алфавіті, я більш великий, ніж міг навіть уявити своїм пристрастям та решті всього іншого. Бо насправді я – великий бог, а ти – маленька дівчинка, що забула, яка вона – людина. Ти – найпрекрасніше творіння у цілому світі. Заради тебе я зрадив Афродіті альб Ур і полишив її – в небі вона була найкрасивішою з усіх пристрастей. Але то було раніше. Тепер у небі найбільше цінують тебе і твою легку ходу конем – мої ходи королем вважають більше. Набагато більше. Афродіта у зимовому камзолі втратила важелі впливу завдяки тобі, але ти не хвилюйся, бо ти – то я. Просто ти моя частинка. У кожного вона є. Агні его начало – зветься. Тому що ти отримала важелі небесні і скрижалі мої. У дарунок, Гапа, розумієш. Просто у дарунок, Ліно.
Гарно. Тому ще раз. Ми пили каву. Вона була синя. На одрі стояли. Коли сиділи, звісно. Іноді стрибали чи бігали – такі ми чортяки небесні. Спроба номер два. Ми пили каву. Тому що не було меню. І чаю не було. І сиропу теж. І навіть компоту. Ні міста, ні дерев, ані хмар і дощу, ні сонця і вітру, і навіть тебе. Лише кава, якої немає. Не було, точніше. То я до чого? До того, що тепер. А тепер я ненавиджу каву, бо кава без тебе – не кава. Без тебе все – ніщо, розумієш? Принаймні для мене. Інші хай б’ють кресалом об асфальт, нічого не слухають і не чують, не розуміють і не сприймають, захльобуються власне недовареним дурним компотом і пилять вонючі крутилки, народжуються і вмирають. Повторно. І так мільярди разів. До тих пір, доки смерть не розлучить їх.
Але я народжуватися не збираюся – більше не збираюся. Ніколи без тебе не збираюся. Або вмру навіки? і скнію наві?ки. Так я сказав. А в мені сидить бог. Тому так сказав Бог, який став людиною заради тебе. Знаю, що тобі щиросердо плювати на велику дружину Афродіту і дітей моїх, яких я неодноразово полишав у небі заради ночі з тобою. Ти не знала. Знаю, але. Але. Але-але. Але-але-але. Ось.
Лукава. Лукава Афродіта. Вона постійно стоїть на заваді мені і планам моїм. Вона знає, що я людина, а не Бог – сам таким став. Заради тебе? В першу чергу заради себе. Бо ти не полюбиш Бога, а полюбиш людину, тому що я перш за все людина, а не Бог. А те, що відмовився від божественної участі заради тебе – так це блеф. Я ні від чого не відмовився. Просто іноді деякі мені ставлять палиці в колеса, але це нічого. Протримаюсь. Тому що я не лише людина, а людина-бог. А ти – моя королева. Єдина і незабутня. Тому що не забув тебе після багатьох наших спільних життів, хоча Гера й намагалася повісити мені тіпун на язик – вона безпринципова. „Відмовитись від Богині заради людини?- каже мені Гера, на що я відповів.- Краще бути з тою людиною, яка є Богинею, а не з тією Богинею, що є людиною”. Все заради тебе, Гала Градива. І це життя присвячую тобі, моїй єдиній і незабутній Галі Градива, Галетеї Плачида, Єлені Троянській, Святій Єлені, Гала і Гапелі?ні Капрі?. Тому що в тебе два обличчя, а в мене його немає. Тому що все віддав тобі. Ходжу безликий цілим світом: ніхто мене не впізнає і не зустрічає, не розуміє і не сприймає, не бачить і не чує. Але я не скаржуся – це нічого. І до цього звикаєш. Просто я лю... Я тебе лю... Лю-лю-лю, лю-лю-лю, лю-лю-лю... Гарно я тебе залюлюкав? І буду це робити вічно!.. Хочеш ти цього чи не хочеш, я буду казати: „Баїньки!” А тоді, коли ти заснеш, я говоритиму тобі казочки про оленів із партами на спинах, завдяки яким дуже маленька дівчинка з носиком буде знати, що таке небесна школа – ти мене слухаєш. І завжди слухала. На будь-якій відстані. Для мене її не існує – любов долає не лише відстань, а й будь-які перешкоди на кшталт аритмії серця чи склерозу. Bonjour!
Ти лагідна, як вітер, чуйна, мов сонце, і наївна, мов кришталь, що робить тебе ще досконалішою, бо наївність – то є надбання Боже. Felichita!
У небі й на землі я бігав і кричав, як Господь Бог: „Да буде світло!” І воно було. Чортові диявольські тромбони бігли геть, завбачивши мене. Чорт забирай, може, я і справді Бог?
Я згоряю від другої, точніше, першої своєї половинки. Ти теж. Як і раніше. Бо знаєш, що таке агні его начало. Воно єдине у цілому світі, більше чого нічого не треба як мені, так і тобі – мовчання. Тобі мовчання своє присвячую.
старт оф п.с... сподіваюся, тебе не треба переконувати, що все вищенаписане – абсолютна правда... енд оф п.с
