Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2660
Творів: 49649
Рецензій: 94156

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза чоловічі побрехеньки

Вагонозажатий

© Василь Триндюк, 14-12-2006
А що, хлопці, яка-но, воно, водиця у цій копанці? Отож, і я кажу, що добряча. Гарно, отак, до відра прикластися у жарюку нашу, одразу набагато легше стає. Вже, он, навіть якісь думки у голову починають потайки прошмигувати. Що, оживаємо, потроху?
А копанку цю мій прадід викопав. Хутір у нього тут був. Тепер, бачте хлопці, немає вже ні хутора, ні прадіда, а копанка і досі у заростях чистою сльозою бринить. Хороший був прадід чоловік, але ГПУ у цьому не переконав і замордувало воно його... Хай добре буде тобі там, на небі, дідо!
Да, отож, про воду. У школі вчили, що в людині дуже багато води.
–Якої такої води?
-У кожного своєї, у кого що розчиняти прийшлося!
-А...
-Отож! А про воду навіть пісня є, ота, що про без води і не туди і не сюди. До речі дуже по-житєйськи правдива. Бо сюди за спрагою кожен день п`ємо, отже, ніяк без неї. І туди, коли, оте туди, саме кріпко заціпить, теж водиця потрібна, хоч і кип`ячена. І розціпляє, ніжніше усяких таблеток. Он, поки у тіньочку перекуримо, я історію про воду розповім, з життя звичайно. І, як завжди, сама тільки правда...
Було собі два кума. Гришка Пудень і Колька Дуст  по–вуличному прозивалися. Добрі такі чолов`яги, аж по самі помідори сімейні всі. Якось ще за Союза узяли вони у оренду шмат землі у пісках. Притягли трактором звідкілясь вагончика, виготовили землю і посіяли кавуни. Як треба було полоти, сімейно і пололи. Підросли кавунчики, погоди ж бо стояли сприятливі та й селітрою дармовою кладовщиця Галька Дустиха щедро наділяла. А, як вже нав`язалося кавунців, то почали куми по черзі охороняти баштан від худоби чотириногої з рогами та без і двоногої з крилами та без... Чергували по неділі, а жили на сторожі у вагончику.
Того разу сильна жарюка стояла, оце, мабуть не слабша ніж тепер. Дуст вже збирався додому, але вирішив наприкінець ще раз конем баштан об`їхати. Сів на мерина, свиснув собайлові і почвалали вони у об`їзд. Як були у найвіддаленішому кінці баштану, з іншого боку, із-за лісопосадки, та так, що ні Дуст, ні собацюра нічого не помітили, на лісапеті  у руках і приставними кроками причалапала зміна: п`яний, мов зюзя кум Гришка Пудень. Дуже стомився сердега від дороги тяжкої, тому і, не доїхавши до вагончика, кинув клятого лісапета з харчами в сумці на багажнику у якісь чагарі поблизу. Та хоч і з героїчними зусиллями, але таки заповз у вагончик. Ліг у найвіддаленішому кутку на матрас і  спочив там спокійним та тихим сном праведника.
А Дуст, як повернувся з об`їзду, знову нічого не помітив. Був дуже заклопотаний, мав у селі на сьогодні якісь там нагальні справи, то й дожидатися зміну не став. Зачинив на замок вагончик, прив`язав собацюру, дбайливо  налив йому у миску води з бочки та й конем поїхав собі. Вже у селі вирішив усе-таки підстрахуватися і заїхав до пуденевого двору. Гришкина жінка Свєтка сказала, що він вже поїхав на сторожу. Ну, що ж, буває,  розминулися, - подумав Дуст і заспокоєний у цьому плані поїхав порати діла.
А що ж Пудень? Спокійнісінько спав і далі, аж поки серед ночі його нагло не підняла невблаганна повінь Великої Жовтої Ріки Хуанхе. Він – до дверей, поторсав – не відчиняються. Чи заклинило? – подумав зпросоння. А повінь на ріці наступає все ближче та ближче... О, он банка з-під фарби, від ремонту залишилася, ранком винесу... А, як вже зійшла тая повінь, полегшено пішов досипати далі...
Прокинувся ранком, а похміллячко вже не спить і мов та теща Чінгачгука - Великого Змія тупим ножем скальпа повільно знімає. Чик та тягне-потягне, клята, чик та тягне-потягне... І Велика Жовта Ріка Хуанхе теж піднялася і знову намагається вийти з берегів. Гришка ж тут, як і вночі, – мерщій до дверей.
-А бодай, тобі яйця, мов у зайця - однояйця! Не відчиняються чомусь кляті! І знову повінь ріки зійшла у банку з-під фарби. Ледь помістилася, хоч банка двокілограмова.
–Що ж з дверима, єдрьона матрьона? Чи знадвору підперла яка потвора? Ой голова моя сєда і гдє ж ти горькоє лєкарство? О, а де ж сумка? Там з харчами Свєтка і пляшчину поклала. Удівітєльно, аж нє віриться, немає, вертута червона рута! Щось я нічого не ушурупаю... Що ж тут було учора?... Да, поднакопілося, дорогой товаріщу сурйозних вопросов...
Ну, то, що? Мать-перемать, будем купу розгрібать! Як кажуть добрячі танцюристи з великих північних братів: Починати треба від печі... Так немає ж її тут!
-Інтелігенте, гЕВееМе ти моє, а чи не пора і тобі підмогнути!
-Вхід!
-А не мовчиш... Точно почнемо від входу, щоб з`явився вихід, о! Так це, значитьця, з дверей... А вони, кляті, ухитрилися відмовити, мені. А я їх, невдячних, сам же і фарбував... Спробуємо вікна, хоч на них і грати... А чи пролізе туди, хоч би, і така многострадальная сьогодні, моя сусідка шиї зверху? Не виходить... І не входить... Щоки не хочуть. Затялись. Правду видно Свєтка казала, що завжди жеру, як не в себе, а хлопці у бригаді за обідом підпікали, що пика від трьох порцій може і репнути, і радили її ріднесеньку обручами стягнути?
А руця? О, легко крізь грати пішла, мов сірник у конячу ніздрю. Може тепер і дотягнуся до дверей? ... Не виходить, точніше, не доходить...
Жалько, що в мене очі не єврейські. Були б, ото, у рудих віях і, головне, на таких стеблиночках... Хоча б одне, але на довгій-предовгій... Я б оте чудо - юдо - око любесенько подав би крізь кляті грати, повернув би в потрібний бік і на власне око побачив би, що там з дверима робиться... Що ж, не дано хохляцькій дитині такими оченятками на сонечко мружитися...
Але є ж, Слава Богу, у моєї шиї сусідка зверху у картуза вбрана, яка сьогодні, щоправда, вже один раз підвела. Розмірами. Вона, конєшно, хворенька нині, але відповідати всеодно забов`язана..., по закону. Казали ж бо, що вийшло таке положення, по якому п`яному більше дають... Правда тепер усе-таки ж похмілля, але й не скляна тверезість! Отож, давай працюй, голово! У тебе, он, там мозок під корою хлюпає... Ото, хай якнайшвидше нахлюпає, як нам знадвору побачити, що там з дверима! І не баріться, чим швидше виберемся, тим швидше знайдемо сумку зі Свєткиною пандацеєю  від похмілля! Щось нічого там не хлюпає, мабуть геть чисто висохло те дерево під корою, спражить он як.
-Так, інтелігент, говори хоч ти, що тут робити?
-Дзеркало!
-Яке дзеркало? То мені може тут ще Олену Образцову на морді намалювати? Тільки її і вдасться, бо на когось гостролицішого щоки точно не погодяться. Щось, коньп`ютор , ти мені не те радиш. Мовчиш? Може ти захворів? Удівітєльно, і чого б ото він? Наче і не Паска, щоб мені те, що на неї фарбують, морочити? Дивись мені, інтелігент, бо віднесу до нашого ветеринара. Він тобе швидко лобкотомією  зцілить.
Дзеркало..., дзеркало... Жабу розковеркало! А, ну да... То ж треба дзеркало у руку взяти і просунути її крізь грати надвір. Потім, дивлячись на нього, навести на двері! Так, де це воно тут, що голимся на нього з кумом? На місці ... Наводимо на двері..., хвокус... Растуди ж його перчинку у свинячую печінку! Так я й знав, на замок зачинено. Ключі ж тільки у мене та в Дуста... Оце так удружив кумець ядохімікатський. Що ж тепер мені робити з усім цим, бідняточку, ще й з розпохмеленими полушаріями? Але ж є в мене ще отой приблудний арихмометр! Зараз я його заставлю працювати.
-Ану ж бо, не лінуйся, витягуй з вагончику, мандрівний прохвесор!
-... нтарізація!
-Що – що?
-Інвентарізація!
-А, оце вже не так як із дзеркалом. Що воно таке ця сама ін..тація я знаю. Светка моя все-таки бухгалтер у радгоспній конторі. Отож, казала, що це означає складання списку того, що є у... на-яв-но-сті...
А що ж у мене є?
Ну, балєти, у балєтах – ноги, мабуть на сирій землі там стоять. Цікаво, нащо тоді балєти, якщо у неї всередині та сама мать – сира земля, що і іззовні? Мабуть тре` на батинки переходити? Так ноги геть чисто від спеки зіпріють, грибами заколосяться. Якесь замкнене зашнуроване коло виходить... А, ну його нахрен!
-Да, так що ще заін...зуємо? Штани від спєцовки з ременем. Майже нові і кольором сиві. Усього чотири дірки, дві іззаду і по одній на кожне коліно. Не зіяють, Свєтка вчасно залатала. Кишені, геть порожні, мов перед зарплатою. Під ними труси сімейні, сатинові, як моя Свєтка каже, що економного кольору танка у багнюці. Вона ж їх і шила. Під одівачкою маємо дві ступні, два коліна, два по півмісця, звідки ноги ростуть, велику пучку без нігтя і аж п`ять сполучних частин. По дві парні і одна непарна, зате з клуночком яєць.
-Так що ж іще?
-Ага, вище йде лапсердак, теж від спєцовки. О, у кишенях є сірників коробка... А під лапсердаком унизу над штаньми знаходитьсяє сам пуп. Навколо нього  зберігаються мої запаси на чорний день. Свєтка моя про них каже, що з такими запасами у чорний день ти будеш жити краще ніж у білий...
Ще вище живуть грудь богатирская, пара плечей, а з боків  до них приторочені дві сестри - кормилиці: Права Григорівна і Ліва Григорівна. А вже над ними – шия з сусідкою, ну про них я сьогодні згадував.
-А що ще, гЕВееМ? Ні на мені, ні під на мені нічого більше немає!
-Інвентаризація!
-Ти знову? Що, вже і ветеринарової лобкотомії не боїшся?
-Інвентаризація!
-Ти, бач, як заторочив... Що ж він ще хоче? От, що: пошурую я ще й у вагончику!
-Так?
-Так!
-Ага. А ти гадав, що тільки сам думки на думки плодючий? Нам теж нє гнілим памідором пілюку на картузє паднялі... Ну то, починаймо! Он сказал: паєхалі... Да, негусто. Але усе-таки щось маємо, що маємо. Є двокілограмова банка з-під фарби, по вінця повна повіней. Посуд, кухвайка, віник, совок, лінійка... І – усьо!
-Агов, інтелігенте, що далі?
-Інвентарізація!
-Знову?
-!
-Ти що, сказився, чи заїло?
-Інвентаризація!
-Та, що ж я ще тут буду описувати? О, не встиг сказати і вже так забажалося, отого, опису. Клята повінь, вчора у горах видно багацько снігів стануло. А чи є їй куди розливатися по-культурному? Банка повна. Єдрьона-матрьона, піде повінь на добрива пирію під вікном вагончика...От, невезуха, не вистачає довжини, щоб культурно з віконця добрива внести. Цікаво, скільки ж не вистачає? Приблизно, десь, півпальця. А у сантиметрах? Беремо лінійку... Чотири сантиметри! Звідки ж Свєтка взнала, як сказала, що мені до справжнього мужика сантиметра чотири не вистачає? Відьмаха, єдрьон-батон, як два пальці об асфальт... Тю, та, що ж це я у такий момент у пренія подався. Ще трохи і репутацію підмочу.
-Що робити, коньп`юторе?
-Банка!
-Так повна ж!
-Банка!
-Від тебе поки дочекаєшся пояснень... А виллємо її у вікно одним точним хлюпом. Три – чотири... А тепер у банку... Аж самому удівітєльно. Все до одної краплі на пирій і нічого підвіконню! І тут, все у банку і нічого мимо. А що? Отож, по-снайперськи! Це мене у армії відмінно поціляти навчили. І, взагалі, на службі був я відмінник бойової і політичної підготовки. Навіть старшого сержанта отримав у нагороду. Цілого генерал - майора врятував, не курячу лапку... Да, спогади... Ну, то якось іншим разом.
-Так на чому ми спинилися, інтелігент?
-Інвентаризація!
-А, то ти, мабуть, про те, що навколо вагончика? Так, на якого хрена воно? Всеодно не дотягтися, сантиметри не виросли.
-Інвентаризація!
-Добре, гЕВееМ, почнемо! Вкопані стіл та дві лави, конов`язь, шкворень, ланцюг, ошийник, собайло, до мене співчутливо скавулить.. І всьо, більше нічого нєту, крім пирію та деревію! Далі що, коньп`юторе?
-Собайло!
-Собайло, собайло... Відкриває нам хайло! О! Да, а звати його, аж Рябко. Це ми з Дустом так його нарекли. Був такий герой гітарної баланди . Це, як ми з кумом ще парубкували, то дівчатам заспівували, як серунаду . Щоб вони, значитьця, розчулювалися почуттями і зчеплені ноги якнайшвидше розчепляли...
Да, щось уже вдруге відволікся, ото, на спогади. Старий вже, мабуть, я роблюся, що часто так назад дивлюся...
Коротше, що ж інтелігент мав на увазі по Рябку? Ага, ага... Вже чую замислений підрип полушарій, західне об східне... О! Є! Ну, звичайно, треба, щоб мене собайло якось визволило. Кричати по допомогу , всеодно, один хрен, ніхто не почує. Дорога ж-бо, по якій хоч трохи швендяють, аж за кілометр. Треба якось звільнити собацюру і відіслати його на село з рапортом про мене, тут вагонозажатого...
Як йшов у провідники, мама казали, щоб не робив цього, бо наснилося їй, що бути мені у вагоні зажатому. Я, звичайно ж, не послухався неню. Мало того скільки робив провідником, стільки, поки мама були живі, й насміхався з неї. Казав, що ну де ж Ваша вагонозажатість, мамо? Щось немає її, мабуть до тепловоза не причепили?!... А, воно, бач як... Через скільки років збулося... І не відомо, чи вийду я коли звідси на своїх двох? Чи ж, точно двома своїми, але вперед ними? І не спитаєш тепер, вже у цьому році дев`ять, як мами немає... Царство Вам Небесне і простіть мене, мамо, пащекуватого дурня...
Так, але ми ще поборемося. Ану, Рябко, слухай мою команду! Бігом скидай ошийника з цепом і мерщій до кума Дуста! Приводь його сюди, хай визволить мене!
Он дивись сюди, коньп`ютор, як просте совєцьке собайло мене слухається! Не те, що ти, мозгівня з гівня. Ще, он, трохи і скине ошийника. На правому вусі застряг. Ну, давай, Рябіндранате . Ого, слово ж-бо яке. І звідки воно узялося? Це не ти мені його підсунув, гЕВееМе? Бо таке й увісні на сосні не уявиться.
-Жарт!
-А, так тебе на жарти потягло... У такоє грозноє для Ойчізни  врем`я... Дивись мені, до швидкої ветеринарної допомоги значно ближче, ніж ти гадаєш...
Да, суворо і сумно. Не зміг Рябко зняти ошийника... То що ж, погибати мені тута? Он бригадир поїзда, у якому і мій вагон їздив, якось сказав, що без двох речей людина не може жити довго: без водички і без водечки ! А у мене ж ні того, ні другого! Он вже чутно як губи тріскаються, язик пухне і сідало німіє... Чи то ноги вже всихають? Якось дивнувато, до чого ж тут сідало? А, то я по сурйозному ділу визріваю! Куди, куди ж мені піти з оцим? Інтелігент, не мовчи, кажи що робити?
-Рябко!
-Що Рябко? У тебе все Рябко! Що ж він нужник чи що? Оце вперше бачу туалет у ошийнику! Так, для особливо утупльоних, перепитую:
Куди ж?
-Рябко!
-Яка ж, усе-таки, сволота... Підловив мене зануждьонного і знущається, поганець! А може, ні? Кажуть же у селі, що як не хочеш прибирати, треба кунделя позвати!
-Точно!
Але, як же мені, ото, треба фундаментом крізь грати пнутися, щоб ще й до Рябка дістати? Да, без гЕВееМа знову не обійтися.
-І що ж далі, інтелігент?
-Тарілка!
-Та ти що, здурів? У тарілку? Із неї ж порядні люди святий борщ їдять? Хрензістори  згоріли?
-Тарілка з кружечками! Обертається!
-Ага, обертається мабуть для того, щоб ціліше до собацюри долетіло! Дивись, а й справді, ще щось там у інтелігента під кришкою варить! У Миньки мого є така летюча тарілочка для кидання з обертанням...
Довго сказка сказиваєтся, але швидко діло робиться. Якісь міцні цього разу вибульці і на сріблясті печерички схожі. Солітята, діти солітьора, чи що? Не схоже... Так, запуск з обертанням, мить польоту і космодром Рябковськ прийняв м`яку посадку. Дорогих гостей, що прибули із глибин кендюшацького всесвіту, гостинно махаючі з-заду різнокольоровим волохатим прапором та широко відкривши у радісній усмішці голодну пащеку, зустрів сам бобернатор  Рябко... Далі їхні сліди губляться, а летюча миска і досі стоїть поряд з рябковою...
А питоньки, таки, ой, як хочеться... А – ніде і – нізвідки... Спробую – но я якось заснути, вже, он, і за очі бере. Як казав Вініпух, що хто ходить в гості по по утрам... Хоч голівонька до вечора пройшла, не тягнула до ранку і не болить вже ріднесенька... Опа, а  де ж тут свиня узялася?
-Хрю!
-І я тобі теж:
Хрю! О, а он ще штук п`ять.
-Хрю, хрю, хрю, хрю, хрю!
-Та на вам:
Хрю! Хрю! Хрю... хррр-ру..., хр...хр...рру...ууу...
О, ось і ранок. Яке ж сонечко гарне... А я досі тут вагонозажатий. Хоч не прокидайся. Але, все-таки, дуже добре, що прокинувся, бо тут краще ніж там. Ага! Коротше, наснилося, що вирішили мені помститися самі інопланетяни. За те, що я їх зхарчував Рябку. То, виходить, не просто сріблясті печерички вийшли. Виявляється, вони вже досить давно усередині  мене жили, мов паразити. А я все думав, що хто ж то такий цей інтелігент? Вважав, що допився до бєлки наяву, а то, бач, кляті планетяни таким чином керували мною, супостати. Тихцем сиділи, ото, там, горілку мою пили з вен. А я все думаю собі: Чого б – то скільки вже випив, а досі нє в одном глазу? Збирали вони, коротше, відомості про жителів планети Земля у нашому радгоспі. Це ж вони усе про мене знають! Ужасть кошмарський! Почуваю себе голим і у хаті, і знадвору! Цікаво, а чи донесуть вони моїй Свєтці, де я парубоцькі ховаю?
Да, отож, прийшов їм час повертатися до себе додому. Організували вони, як гадали, через інтелігента собі доставку у тарілочку і ще й стартовий поштовх з обертанням. Далі, вийшли назовні і... попали з корабля на бля... Я ж їх не за них прийняв. Подумав, що для такої справи стара побита миска краще підійде. Щоб не жалько після її просто викинути було. Ну, а потім їх голодний Рябко лигонув і всьо. Коротше, тепер сидять вони у ньому і дуже розлючені на мене та виношують плани помсти. А чого б, ото, я сердився? У теплі ж сидять, не надворі.
Уй, насниться ж таке жахіття... А сонечко таки припікає... Питоньки як хочеться... Я ж позавчора з ветеринаром чистий спирт пив. Кабанчика він мені вичистив. Ну і могорич, як годиться. А потім пішли до нього продовжити поминки по кнурячій силі. Казав Троакарович, щоб я той спирт запивав. А я, дурило, йому у відповідь, що бувалі провідники слабкоалкогольні напої не запивають. А що? Я навть совєцьку Шанель №3 можу не запивати. А, от, без закусі, нє, душа не приймає. Навіть сухе винце заїсти мені обов`язково треба. Та краще б запивав вчора я. Зараз не так би спражило...
Може пожувати чогось? Віник, це ж-бо те саме  пшоно, хоч і без насіння. Ні, зараз не буду, ще не готовий я до такої дієти.
Чи скло полизати? Як холодне, то воно вологе... Майже гаряче! Відбій до вечора, і то, якщо роса буде. Хоч звідки їй узятися у таку спеку?
І інтелігент мовчить. Заснув, чи що?
-Егей, вставайте, пасажир! Станція Подушки, скидайте скрині та мішки! Тихо, як вмер. Видно таки заціпило і гЕВееМу. Мабуть на воді працює, коньп`ютор. А водичка сьогодні навряд чи буде.
А що ж він учора казав? Згадав, що треба Рябка на село за допомою відправляти.
-Рябко, комцумір! Ну, давай, знімай цепа, собайляко! Хм, якийсь він дивний, наче і не чує мене. Може вчорашня вечеря йому не досмаку?
-Рябку, ну давай! Знімай ошийника! Та, хоч, кутю-кутю-кутю! Абсолютний нуль! Точно, щось із собацюрою не те. Та, він же задом ходить, мов рак – неборак... Мамо моя, перший раз бачу, щоб хтось на травиці пасся найзаднішим від призначеного для цього місцем...
Оце да, і не пив же... Не те, щоб хмільного, навіть води в рот не брав... Видко це від спраги мене бєлка укрила... Мабуть вже скоро і триндець. Ніхто мене не знаходить. А вже, он, ноги ледь носять, руки носа колупати не йдуть. Слина з рота кудись утекла, язик зсередини по щоках торохтить, а у грудях своя домна гріє... Он вже темніє, тільки не знаю за вікном чи у очах? Яка різниця? Мабуть, пора звітувати перед собою по здобуткам життя...
Що ж, прожив як усі. Школа, ДТСААФ, армія, Свєтка, „...сплошная желєзная дорога...”, Анжелка та Минько, наш радгосп, баштан... Може й краще б жив, якби не пив? Хтозна, глибин того нам нє вєдомо. Може дітки мої краще проживуть за батька? Он Анжелка ж – п`ятьорошниця. Минько, той, конєшно, троюшник, але мопеда свого сам лагодить. У мене проти нього руки тут значно ближче до того місця звідки ноги ростуть...
Жалько Свєтку, нелегко їй зі мною... Хоч і простив я їй тоді офіцера, не вигнав з хати. Може й сам винуватий. Постійно у вагоні, баба ж сама, воно й нагодилося. Льотчик, вертольот без пропелера... Коротше, застукав я їх у койці. Сильно тоді вдарив я його безштанного, аж кітель на ньому у моїх очах замерехтів позолоченими гудзиками. Встаю, а він стоїть. Я знову, як уріжу... Встаю, а він стоїть. Тоді, як замахнусь щосили – торох! Відкриваю очі, а я у райлікарні... Потім, сусіди казали, він ще раз приходив до Свєтки. Але вона його так наладила, що у автобус він весь мордякою у гімнатомах  сідав.
А я, ото, після цього й квасити почав. Провідництво невдовзі кинув, щоб бути частіше вдома біля сімейства... Казав мені наш ветеринар, щоб я менше закладав. Що всеодно роги у спирті не розчиняються, скільки його не залий. А, Дуст – дружаня, радив, щоб простив я їй безоглядно. Тоді і попустить. А я не можу, не відпускає серце...
Тільки самі хороші люди у житті мені зустрічалися... Дуже часто траплялися також  і мудацюги... Всім дякую, мудацюгам прощаю. Простіть і ви всі мені. Попробую і тобі пробачити, Свєтко. Не знаю, може й вдасться це зробити безоглядно. Рости наших діток, виводь у люди. Звиняй, що так вийшло...
Жалько, що в Бога не вірую. Батьки не привчили, а сам Ним ніколи не цікавився. Що ж, ще трохи і сам все побачу...
Мабуть, таки, не брехали, он вже світло якесь звідусіль наближається... А я думав, що колідор буде, ну, через який душі летять...
О, інтелігент озвався. Що тобі треба у такий момент, коньп`юторчику?
-Рябко!
-А що, Рябко? Я ж вже майже ласти відкинув. Лежу і душею жду колідора, а ти мені зі своєю заблошеною собакою у неї нечуйно вперся.
-Жити! Хочеш?
-Тепер не знаю... Невдобно вже якось після сцени прощання.
-Подумки!
-Точно, прощався подумки. Ти знову правий, мозковий міхур. То, що тобі треба?
-Рябко! Дивитися!
Як тяжко вставати. Я зараз такий спритний, мов сонна корова на льоду із акордеоном...
-Що, Рябуню? – питаю. А він мені і каже:
Тобі минулої ночі не сон снився, то все правда.
-А ти мені не брешеш, мов той собака?
-З тобою, Пудень, зовсім не Рябко розмовляє. Придивися, паща у нього, як говорить розкривається?
-Ой, заціплена вона... А чи не з-під хвоста та мова лунає?
-Дурень, це спілкування без звуків та рухів. У вас так тільки одиниці розмовляти можуть.
-А, знаю, це, як його? Тилімпатія ! То тобі, що тилімпате ?
-Бачимо, що вже готовий до розмови. Тепер уважно слухай.
Ти вчора нас крупно підставив. Але ми не злостиві і готові простити і не убивати тебе. Навіть, більше, врятувати з цієї халепи. Якщо, звичайно, ти пристанеш на деякі наші умови.
-А як ви мене рятувати зібралися?
-Рябко звільниться від цепу і приведе із села допомогу.
-А не обдурите?
-Чесне міжпланетне!
-Гаразд, що ж мені треба робити?
-Вибери у вагончику тарілку з малюнком у вигляді кружечків та рисок.
-Вибрав. Оця?
-Вона. Тепер кидай її з обертанням до собаки.
-Стоп – стоп – стоп!
-Що таке цього разу?
-У мене теж є своя маленька умова!
-Та ти геть знахабнів! Чи все-таки вбити тебе за вчорашнє?
-Не вб`єте, бо я вам потрібний. Мабуть гарно вам там у собацюрі живеться? Вийти ж ви, як я розумію, окрім, як одразу  у тарілку не можете.  Потерпіть, будь ласка ще кілька днів. Поки мене знайдуть. А я зараз тут на стіні заповіт напишу, щоб Рябка терміново на глистогонне поставили. Думаєте Дуст передсмертне бажання кума і друга з дитинства не виконає?
-Віримо, виконає. То що ти хочеш?
-Заберіть з собою вашого інтелігента назавжди! Задовбав він мене, поїздний радіовузол.
-Гаразд, ми його вимикаємо. Тепер на протязі доби він без усякої шкоди розчиниться у твоєму тілі. Все?
-Ні, не все. І щоб більше ніколи ні ви, ні ваші братани ні мене, ні моєї сім`ї чи друзів не чіпали!
- А ти нам вже і так не потрібен.
-А інші?
-Ну, добре, будь по – твоєму!
-Отож!
-А зараз кидай з обертанням тарілку!
-Ловіть - но брати по розуму!
Знову багато яскравого світла. Та так, що нічого не бачу... Мабуть обдурили, шахраяки міжпланетні... Що ж, тепер, як кажуть урізаю дуба, але  вже точно...
Що воно за тріск якийсь на тім світі? Ось блимнуло кілька разів, тепер стало світліше. О, а зараз щось по губах вологим шемрає . Може очі відкрити, якщо вони тепер у мене є? Спробую, губи ж є...
Он воно що. То Свєтка мене цілувала. Як сплячого Білого Сніжка, щоб очуняв. Я й очуняв і без чунів. Ото й досі прочумуюсь. Але, усе – таки, вже не вагонозажатий.

Отако воно без води, хлопці. Ледь дуба чолов`яга не врізав. Від тарілок летючих, он,  досі прочумується. А я піду до копанки і ще водички вип`ю. Про всяк випадок.
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)



    














Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.90684509277344 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …