В дитинстві у мене була улюблена казка. "Чорна курка або Підземні мешканці". Це вже багато років потому я дізналася, що її написав для свого небожа, який пізніже стане відомим російським письменником Олексієм Костянтиновичем Толстим, його дядько, Перовський. Друкував він свої літературні твори під псевдонімом А. Погорєльський. Ту казку я читала з особливим душевним трепетом, перечитувала не один раз і кожного разу плакала, ховаючись, щоб цього ніхто не помітив. Люблю її до сих пір. А може то відгукуються щемні спогади дитячих хвилювань, коли я так переймалася всіма тими пригодами хлопчика Альоші й долею головного міністра підземного королівства маленьких жителів? Як би там не було, але прочитана в дитинстві хвилююча розповідь про чорну курку, яка і виявилася тим самим міністром, не раз ставала мені в нагоді і навіть допомогла в одній складній шкільній ситуації.
А трапилося таке. У сьомому класі мав бути урок історії, але вчительці раптом стало зле, їй викликали "Швидку". Урок замінити було ніким, і клас, в якому було сорок дітей, залишився без учителя. Ці жваві й дуже здібні до навчання учні мали одну особливість. З молодших класів приучені до суворої дисципліни, яка будувалася тільки на страху, й тільки на муштрі, реагували вони лише на свого класного керівника, який з ними не церемонився і говорив з позицій сили. Будь-хто інший, який не мав досвіду спілкування з такими вишколеними дітками, був просто ігнорований, часто навіть з відвертою зневагою й презирством. Провести урок в такому класі - нелегка справа. Це було можливо, проте тільки тоді, коли учні або страшенно боялися, або поринали з такою цікавістю в матеріал, що їм і на думку не спадало здіймати гамір.
Долею випадку залишені без учителя, учні шуміли. Через кілька хвилин те, що діялося в класі навіть шумом ніхто б не наважився назвати. То був такий лемент, що завучка аж розхвилювалася - ситуація вимагала негайних і рішучих дій, щоб заспокоїти сорок крикливих, невгамовних і непосидючих крутючок. Вихід в таких випадках бачився один: треба було негайно знайти когось вільного від уроку, щоб кинути його в той вулкан вируючих пристрастей, як на амбразуру дзоту. Завуч запропонувала це кільком вільним від уроків учителям, але вони, зіславшись на вагомі причини та невідкладні справи, категорично відмовилися. Мені, наймолодшій на той час, що опинилася в такий карколомний момент в учительській, вона запропонувала піти на заміну в останню чергу. Всі можливі варіанти вона вичерпала, і її спроби послати когось в галасуючий клас, лопнули, як мильні бульбашки. Відмовитися в мене не вистачило майстерності і я, під співчутливі погляди своїх колег, попрямувала до тих дверей, за якими реготали, щось голосно вигукували, верещали й гупали.
Я зайшла до класу, і, здається, на мене ніхто не звернув ніяковісінької уваги. Коли я стала за стіл, стало трішки тихіше, на мене байдуже подивилися і знову почали займатися хто чим, але все це в неймовірному галасі. І тут мій рот сам собою відкрився і зовсім несподівано для мене сказав:"Я вам хочу розповісти свою улюблену казку". Чому я так сказала, навіть зараз я б не відповіла на це запитання. Якось воно вийшло само собою, мабуть, від абсолютної безвиході й переляку. На якусь мить запанувала мертва тиша, а потім... Сказати, що потім вони засміялися, це майже нічого не сказати. Всі сорок учнів не просто розреготалися. Та яке там розреготалися?! Це був нестримний, шалений, потужний вибух сміху. Нічого іншого мені не залишалося, як почати розповідь. Розказувала я про хлопчика Альошу, який врятував від смерті чорну курку, як потім виявилося, що це не просто курка, а поважний міністр підземного королівства, як він повів Альошу до свого короля, і той сказав, що за величезну послугу, яку хлопчик зробив для його народу, він виконає будь-яке бажання, як король був трішки розчарований, бо Альоша попросив зробити щось таке, щоб не вчивши уроки, він завжди знав усі відповіді. Далі йшлося про те, що король дав розпорядження, і на великій таці внесли маленьке конопляне зернятко. Воно було чарівне, а тому Альоша всіх дивував своїми чудовими знаннями. Та одного разу він відкрив рота, щоб відповісти на запитання вчителя, проте нічого не міг сказати, засунув руку в кишеню, але зернятка там не було.
Я говорила, а в класі ставало все тихіше й тихіше, і скоро запанувала цілковита тиша. Мабуть, моє небайдуже сприйняття сюжету, переживання всіх описаних у казці подій, передалося і всім сорока непосидючкам. Проте я не втрачала пильності і намагалася розтягнути свою розповідь так, щоб мені її вистачило до дзвінка.
Коли я зайшла в учительську, на мене звернули здивовані погляди всі там присутній.
- Ну і ну! Ми тут дивувалися, що ви їм зробили, що вони так слухали. Це неймовірно! Вам так швидко вдалося їх приборкати!
- Не повірите, навіть навшпиньках підходила до дверей класу, щоб почути, що там відбувається, - сказала завучка.
- Все дуже просто, розповідала свою улюблену казку, - відповіла я.
