

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	827
Творів:	12504
Рецензій:	19370

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Новела

Новина (із циклу "Коралі")

© Мар'яна Максим'як, 14-12-2006
- Тсссс, то Зоська йде, - перешіптувались поміж собою старі баби. - Диви, як помарніла, ая, довели дівку... - Боже-Боже... Ісусе солодкий... Зоська йшла вулицею до криниці. Несла в руках порожнє відро. Вітер тріпотів кінцями її картатої хустини, з-під якої вибивались чорні кучерики. Зоська неквапом набрала води і посміхнулась до бабів, що раптом замовкли і лиш крадькома позирали у її бік. Потім взяла відро і її худеньке тільце аж вигнулось від того тягара. Баби мовчали, дивились їй услід і лиш ледь похитували головами. І раптом Зоська, як тоненька тростинка на вітрі, підігнулась і впала. Вода вилилась на її сукенку та ноги, а відро покотилось по дорозі... * * * - Ти виділа вчора Зоську? – тихо спитала молодиця у Йванки, що продавала у церкві свічки. - Та виділа... Вмре вона певно. - Певно. - Жиль, так ми жиль, тої дитини, - мовила Йванка, - то всьо наробив той Святик. Закрутив дівці голову. А воно бідне, німе повірило тому безголовому. - Ая-я... Таки провда, - кивнула молодиця, - на, туво є гріш. На двайнайціть свічок. Поставиш потому. Кажуть, помагає. Зоська лежала в напівтемній кімнаті і слухала своє тіло. Воно, наче гуділо: голова, руки, ноги. Та їй не було страшно. Вона лише час від часу торкалась свого живота і щось плямкотіла губами. Зоська була німа. Чула добре, вміла писати і читати, а говорити – ні. Але то не все так було. Колись у дитинстві вона на санках їхала з горба, а коли доїхала донизу, то побачила вантажівку, що їхала їй просто на зустріч. Зоська так зі страху закричала, що від тоді оніміла. Куди її тільки тато не возив: до лікарів і по бабках-шептухах, але нічого не допомогло. Потім у селі всі звикли, що вона німа, і так вже й було. Зоська любила свого тата. Дуже любила. У неї ніколи не було мами. Її найшли люди під фельдшерським пуктом у селі, а потім віддали одинокому холостяку Петру. Так у Зоськи з’явився тато. Петро полюбив дівчинку, як рідну. Все, що робив і купляв, - все для Зосі. А як вона оніміла, то й поготів. Дув на неї, як на жаринку. Але так і не оженився. * * * - Петю, мусиш піти до Ганьки Чорної. Най ти вилиє на віск. Бо згасне твоя Зоська, як зірка. - То ніц не поможе, - кинув Петро, - я не вірю тим бабам. - Йой! Петю! Та я ти кажу, абис зробив так. То не просто якась болєчка у твої дитини. То пороблене. - Ай, - відмахнувся чоловік, - йдіть ліпше свої болєчки пильнуйте. Моє вам чуже. - Не віриш. Ше ввидиш, шо то. Йой, як ввидиш. * * * Свят їхав в автобусі до міста. Дивився у вікно і думав, як йому жити далі. Навесні закінчив інститут, роботу не шукав, а подався у село до баби. Там тобі і свіже повітря, і вода чиста, ще й баба добре їсти дасть. А тут на тобі! – зустрів ще й дівку там. Гарна вона на вроду. Така, наче квітка. Але біда одна – німа. Але у Свята язик добре підвішаний, то й молов дівчині всяке. А вона лише слухала і посміхалась. Часом брала листок паперу і писала щось йому у відповідь. Спершу Свят то все сприймав, як забавку, але потім щось зойкнуло йому у серці. Він все частіше приходив до Зосьчиної хати, приносив дівчині різні книжки, солодощі. Зоська тішилась і червоніла, коли він їй казав, що вона дуже гарна. А одного разу він прийшов до неї, але не застав вдома нікого. Якась жінка вказала йому у бік ставу, і він пішов туди. Там Зоська прала татові сорочки. Він стояв і дивився на неї: струнка, волосся в дрібні кучерики аж до пояса, а личко, як мальоване. Таких дівчат у місті вже нема. Від тоді Свят геть голову втратив. І Зоська видно теж. Вони втікали на день кудись за село, до лісу чи в сади. Він ніс Зоську на руках, а потім пригортав її до себе, голубив. Цілував лице, шию, потім її груди... А Зоська і не пручалась. Вона тільки ледь всміхалась. Він шепотів їй, що вони разом назавжди, восени він забере її до себе і вони собі поберуться. А потім якось Свят у серпні поїхав до міста. Треба було з квартирою владнати та й роботу якусь придивитися. Зосьці нічого не сказав. Сів зранку в автобус, а по обіді вже був на місці. Пішов до інституту, а по дорозі назад зустрів Надійку – колишню його дівчину. Глянув на неї – і побігло перед очима минуле, і чомусь таке йому солодке, як мед. Надійка сиділа на лавці в парку і плакала. Він розпитав її, що сталось, але дівча мовчало. Свят мовчав теж, аж доки вона не прошепотіла: “Святику, давай все повернемо. Побудь зі мною ще. Я прошу тебе. Я дуже тебе прошу...” Вона взялася цілувати йому руки, і Святові долоні змокріли від її сліз. Він нічого не розумів, але щось стислось в його серці. Відчув, що з дівчиною щось недобре. “Святику, у мене рак. Поживи зі мною хоч півроку. А далі вже й не треба певно буде”. Свят пополотнів і пригорнув Надійку до себе. Від тоді він втратив сон. Від тоді він втратив Зосю. Він тоді він втратив все. * * * - Нинько до мене зраннє у вікно стукала сорока. Мусів аж встати і піти до шибки, - глухо мовив Петро Йванці. - Матко Боска! – жінка обхопила лице руками. – Петю, то недобре. То на якусь новину! То гет недобре! - Ая, шось як скажете. Зосі вже ліпше. Їла зранє. - Я вам шось скажу, але тілько Зосьці не кажіт! - Ну! - Святик поїхов до міста. І більше сі не верне. Казов Марусці жи в нього там дівка є. В жовтні вісілє. - Аби він здох! – просичав Петро. Зоська сиділа біля вікна і плакала. В руках стискала маленький хрестик, подарований Святом. Дивилась на дорогу і тремтіла. В її голові, котра помутніла від божевільної любові, котилась думка, що Свят ніколи більше не прийде. Тиждень тому він прийшов до неї п’яним. Стояв на порозі і мовчав. Зоська сполохано посміхалась йому, а він підійшов і тихо кинув: “Забудь мене, Зосю. Все, що було між нами, то минуло. Я тебе ніколи не любив. В мене є інша”. І тоді Зоська вперше за десять літ німоти видавила з себе: “Мамо...” * * * - Петю, ти куда сі зібров? – спитала його сусідка Варварка. - Таа. Йду по ксьондза. - Ісусе, а шо гірше Зосі? - Та на то йде. - Боже ти мій! Петю, слухай мене старої. До ксьондза йди, але перед тим заверни до Ганьки Чорної. Вона мі вчора казала, жи поможе тобі. - Не хочу до Ганьки. Най Бог ми поможе. - Ну най, най... Але, Петю. То всьо від того з міста! То він ти дитину стратив. - Бог най суде. - На, - тицьнула Варварка йому до рук зілля, - то троха поможе. Бери-бери. Звечора навариш і даш сі трошка напити. Попильнуй, аби вона сама то-то не пила. Але чуєш мене, Петю, тіко дуже-дуже трошка! - Добре, - кивнув чоловік, а як Варварка пішла до хати, кинув зілля за тин. Зоська дивилась на стелю. Вона не відчувала свого тіла. Зоська хтіла вмерти. Але в неї під серцем вже жив маленький клубочок. Ніхто не знав, що у ній зародилося нове життя. Навіть Святику не вспіла сказати. Гладила той клубочок ніжно руками і плакала. Голосно ридала, а потім падала з розпачу на підлогу і дерла нігтями дошки, аж поки з-під нігтів не сочилась кров, а сорочка від сліз ставала мокрою. Найбільше Зоську боліло серце. Так боліло, що хтілось вмерти, а перед тим кричати на весь світ. Вона вийшла надвір і тинялась подвір'ям. Вирила руками біля хати маленьку ямку і закопала туди хрестик. Потім вгляділа під тином якесь зілля. Взяла його та й неквапом пішла до хати... А сороки все крякотіли та крякотіли, і бились у Зосьчині вікна.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0157778263092 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Новина (із циклу "Коралі")

Можна було б розвинути в більший жанр