Вперше про таке слово, таке поняття почула ще у школі – дізналася про космос, Гагаріна, польоти. З того часу до дитячих мрій про польоти додалась і ця – дізнатися, а що це таке, відчути –а що це таке. Десь у класі шостому, як стали вивчати фізику і мудрі формули про земне тяжіння, почула, що невагомість ми відчуваємо навіть під час короткочасного польоту – навіть під час стрибка. Записалася в секцію баскетболу – бо там доводилося багато стрибати за м’ячем... Мало, це не те... Баскетбол сам по собі не сильно приваблював – мабуть, просто успіхів у ньому не досягала особливих, а потаємну мрію він всеодно не виконував.
Калейдоскопом - звичайне життя звичайної людини: інститут, робота, заміжжя, дитина, знову робота, робота, робота.
Стиралися дитячі мрії, блякли їхні барви, наче кольори на старих фотографіях, вигасали бажання.
І ось – зріла жінка (школярі чемно казали на зустрічах – та вона вже стара).
Життя досягло свого піку – а вона й не помітила коли. Життя виставило їй досягнення рядочком заслуг і посад – а їй не вірилося, що це все з нею, це все – її, їй належить. Це ж усе – так, добре, але ж не основне. Основне залишалося недосяжним, як і в дитинстві – хотілося літати_летіти_бути_у_невагомості.
Одного разу – як у казці , де завжди все відбувається тільки одного разу – одного разу вона почула – летить. І не повірила собі, не повірила навіть тому чарівникові, який створив для неї цю казку. А потім – перелякалась, що все зникне, і відчайдушно стала – вірити-вірити-вірити... Було гарно, як у казці, було страшно, як указці, тільки вихована на твердих, як тротуарні бордюри, правилах, вона щоразу боляче вдарялася об них, не знайшовши свого, власного, суто її – бачення, розуміння, сприйняття. Ця правильність випотрошила усе пір’я з її крил, препарувала казку на окремі частинки – і під сліпучим світлом операційної моралі – стали вони жалюгідними, мізерними, нещасними, не вартими навіть доброї згадки чи жалю за ними...
Спустошення – тепер це основна її реалія. Це відчуття точить її вдень і вночі, лише іноді в її сни проривалося казкове сяяння та усмішки чарівника.
Невагомість повернулася до неї іншою – зовсім несподіваною стороною. Вагомість життя – коли тебе притягує ця земля, ці дерева і люди. А невагомість – коли не притягує нічого, коли пісок із-під ніг розлетівся, і ти вже не йдеш по піску, бо що таке пісок, і ти вже не говориш до дерев, бо що таке дерева, бо все минуще, бо люди минають, минає і цей берег, і ця річка, і будинки ці розваляться і щезнуть – і невагома – летиш... у холоді, у самотності, у непотрібності... Летиш крізь сонячні вулиці, возносишся над ними, як кам’яна статуя – статуям байдуже, їх не хвилює ані дощ, ані спека, ані дзвінки трамваїв, ані шепіт закоханих, ані їхні палкі поцілунки, ані лагідний рожевий світанок. Ані сніг мереживний, ані золото осені, ані безумство весни. Отака невагома-важка кам"яна статуя - байдужа і незворушна...
Коли ж ти перетворилася у статую? Коли ж тебе нагнала отака невагомість? Що з тобою не так, жінко? Шукаєш відповіді, плачеш і каєшся – але не відважишся собі сказати, що просто втратила себе – і хто поверне ту втрату?
