Ця калюжа жила на центральній вулиці твого міста. Можливо, ти ще вчора перестрибнув через неї, кваплячись у важливих справах. От тільки вже забув по це.
Бо не сказати, що то - найбільша калюжа в місті. Якщо чесно, там більше слави було, ніж води… так, дрібненька калюжка. Заклопотані перехожі часто-густо переступали через неї і навіть не помічали цього.
Така зневага щиро засмучувала калюжку. Адже потайки вона вважала себе дуже гарною. Найгарнішою калюжею у всьому місті.
І хтозна, чи помилялася? Ніхто й ніколи не влаштовував конкурси краси серед калюж.
Дорослі звикли бридливо кривитися, зобачивши воду під ногами. Малі хлопчаки полюбляють після дощу з галасом розбризкувати калюжі навсібіч або пускати у воді цілі флотилії з паличок та паперу. Їм теж байдуже, чи гарні оті моря-калюжі, аби було де погратися.
Від такої неуваги у деяких калюж псується характер. Вони стають дратівливими й тільки те і роблять, що намагаються забрьохкати усіх навколо. Дехто з таких ображених калюж доходить до того, що доброю волею лізе простісінько під колеса машин. Ще й радіють, що й інші автівки, і перехожі після цього стануть брудними і сердитими.
Хоч, зазвичай, калюжі не у захваті, коли по них ходять, не те, що їздять машини. Навряд чи калюжам від того боляче, але таки неприємно. Але дехто, як хоче допекти усім навколо, не надто зважає, що і йому самому від того стає лише гірше.
Але, на щастя, наша калюжка була не така. Можливо, вона була ледь-ледь хвалькуватою, однак доброю і нікому не бажала лиха. Це добре розуміли зоренята, які майже щоночі вихлюпувалися у ній.
Справа в тому, що дрібні зірочки інколи бувають такими ж неслухняними, як деякі малі хлопчаки. От напучують їх поважні досвідчені зірки: не можна купатися в брудній воді! А вони не завжди слухаються.
Зірки, звісно, не бояться застуди. Бо й справді, хіба хто бачив зорю, яка б страждала від нежитю? Але ж від такого забороненого купання зоренята можуть потьмяніти! А нема нічого гіршого для будь-якої порядної зірки, ніж зблякнути і стати майже непомітною на нічному небі.
Однак буває, що і шибайголовам щастить. От тим зорям, що вирішили скупатися у нашій калюжці, тьмяність не загрожувала. Звісно, там було трохи мілкувато навіть для наймешних з них, однак не брудно і зовсім не страшно.
Може, тому наша калюжка і вважала себе красунею? Бо ж думала, що зірки, яким усе-усе видно згори, не стали б водитися із якоюсь нечепурою. Від такого небесного товариства зовсім легко стати гарною!
А той, хто гарний, не повинен бути злим. Тож наша калюжа завжди дозволяла горобцям і голубам тамувати спрагу її водою. І навіть намагалася не дуже забруднити м’яч, який випадково втрапив у неї.
А ще, зірки розповідали стільки цікавого! От, скажімо, про веселку, яка буває після теплого дощику. Ото справжня краса!
Ну, зірки і самі, певно, ніколи не бачили її. Бо коли на небі зорі, сонечко світить зовсім в іншому місці, далеко-далеко звідси. А отже, і веселки не може бути.
Та зіркам усе-усе про диво-райдугу розповів вітер. А він знає про все на світі. Хоч розповідати не любить, адже для цього доведеться залишатисся на місці, а це для вітру – чи не найбільша кара.
Наша калюжка як почула про таке диво, то відразу вирішила зробити все-все, аби побачити ту веселку, відбити її красу, увібрати якусь дрібку того дива у себе. Отоді вона й справді стане найгарнішою калюжею у всьому великому місті!
А вже потім і зірки, як з’являться до неї на гостину, зможуть побачити ту веселку в її глибині. Ото зрадіють!
Зоренята лише притакували на такі мрії. Дорослі зірки не повірили б, що неслухняна малеча змогла щиро потоваришувати із калюжею. Де ж це бачено, щоб зорі товаришували із якоюсь брудною водою?! Але ж бувають у світі дива.
Тож вони й не хотіли засмучувати приятельку-калюжку.
І жодна з них не сказала товаришці, що наша калюжка лише вважала, що живе вже довго-довго. Насправді калюжі, зазвичай, бувають лише поки стоїть хмурна погода. А потім спрагле сонечко швидко випиває їх – і місто стає сухісіньке, без жодної крапельки дощової води на дорозі і тротуарах.
Де вже тут дочекатися веселки? Не так часто вона навідується у гостину до міста. Веселці ж треба якнайбільше місця, аби виблискувати своїми диво-кольорами. Їй куди зручніше у полі чи на узбережжі…
Наша калюжа дуже-дуже чекала на веселку. Й одного разу, саме після теплого дрібного дощику, що й сонце як слід не зміг приховати і вже точно не збільшив нашу калюжку ні на стілечки… Так от, після такого дощику над містом спалахнула веселка.
Якою ж вона була чудовою! Настільки гарною, що навіть перехожі на мить заримувалися, аби глянути вгору. Що вже казати про нашу калюжу: вона була у захоплені!
І водночас трохи засмучена: лише зараз їй стало зрозуміло, наскільки смішно виглядали її вихваляння. І певно ж, така красуня не захоче відбиватися в якійсь там калюжці? У неї знайдуться справи й більш важливі… Якби калюжі вміли червоні, то вона спаленіла б від сорому.
А тут ще й сонечко, вимите дрібним дощиком, почало так припікати, що наша калюжка відчула щось дивне: ніби вона стає легенькою-легенькою і хоче линути кудись далеко від знайомої вулиці…
Бути хмаринкою виявилося цікаво. Куди цікавіше, ніж малою калюжею. Можна побачити стільки нового, поки вітерець жене її над містом! І до зірок так, що не кажи, ближче.
Тим більше, що калюжка встигла наостанок встигла-таки відбити у своїй невеличкій глибині веселку і тепер аж сяяла від утіхи. А може, то сонячне проміння щедро золотило край малої пухнастої хмарки, що тільки-но з’явилася на небі?
