«Завтра, завтра зустріч у літературному клубі!» - раділа Марія. Вона так хвилювалася, бо прийдеться вперше читати свої вірші перед публікою, бо ще треба встигнути на поїзд, дорога ж бо далека, а ще, там буде він...
Гуртка поетів збиралася у Тернополі, куди чоловік відпустив і свою дорогу літераторку. Степан не цікавився її творчістю, але гордився її даром і дав гроші на друк невеличкої збірочки віршів. Хороший він, чесний, відвертий, роботящий. І сім»я у них хороша, гостинна, дружня. Тільки...
Марія боялася про це думати. Останнім часом на сайті з’явився цікавий автор, серйозний, талановитий. Вона просто закохалася у його вірші, чи, може, в нього? Потім пішли коментарі, відповіді, взаємна симпатія, але нічого більшого. Чому ж тоді вона так схвильована?
Попрощалися із чоловіком. Не любить вона прощань, бо їде всього лише на два дні. Організаційна група замовила кімнати у невеличкому готелі. Заморилася трішки, нічого, за ніч у поїзді відпочине.
Зустір пройшла просто чудово. Знала усіх авторів віртуально і, на диво, вони були такими, якими вона їх уявляла, навіть відразу впізнала, коли зустрічали на станції. Потім усі разом зустрічали нових прибульців. Гарно так, це надихає!
А потім... Потім вони вдвох залишилися у одній кімнаті готелю. Усе вийшло саме собою, випадково навіть. Боже, як незручно, хіба ж так можна? Обоє мають сім’Ї, дітей. А тепер: умостилися із ногами на невеличкому дивані, сидять у різних кінцях, ледве-ледве торкаючись один одного. Ті доторки, мов блискавка, мов електричний струм, як магніт. Усе пронизує, тривожить, збуджує, але, разом із тим, відштовхує. Марія чує, як він стримує своє часте дихання, приховуючи хвилювання. Ну прямо, як ті підлітки! Ось вже рука ніжить її ступню, перебирає пальчики. А вона, немов завмерла, не знає, що робити. Так хочеться відповісти взаємною ласкою, пробує підійняти руку, а вона не слухається, хоче щось сказати, але у горлі так пересохло, що не може вимовити й слова.
«Що ж я роблю? Так не можна... Як не можна? Але ж він тут, поряд! Мій Стьопа хороший, вірний, мій, а цей? Ми ж роз’їдемося і, можливо, більше ніколи не побачимося. Ні, треба встати і вийти із кімнати.» - такі думки крутилися у неї в голові, «за» і «проти» відштовхували одне одного, а вона вже уявляла, як розстібає його сорочку, обіймає його широкі плечі, відчуває його усім тілом, як він цілує її, вона відчуває його силу...
«Тернопіль! Через двадцять хвилин зупинка. Тернопіль!» - кричала у коридорі провідниця. Марія схватилася спітніла, схвильвана, ще хвилинку не розуміла, що коїться. Чи жалкувала вона про те, що то був лише сон, не знала й сама, але одне її цікавило: «Що ж було далі, чи хватило рішучості вийти із кімнати?»
Відразу, як тільки зійшла із потягу, Марія купила навечір квиток додому. «
«От чоловік зрадіє, що вона повернулася раніше» - подумала чомусь із сумом жінка..
