- Твердам у вірі, діточки стаю! Чисту правду нам Біблія доносит, жи Сара в дев’ятдесят літ завагітніла. Я вже й виджу цілком добре, і ходити ліпшем стала, молоді хлопи мені кожну ніч сняться, та й місячні здається відновлюються...
Знов взялася до любимого заняття – приміряти свої сукні - любовно погладжувала натуральні шовки й маркізети, які й по нині не затратили свого блиску, згадувала, коли й де кожна річ була придбана, що дарував перший чоловік, що другий, багато речей зашанованих, які раз чи два мала в ужитку, а були й що жодного разу не вдягала – шкодувала собі, такі ладні... гадала, колись буде особлива нагода... Та казали бабуня: «Відкладаний сир добрий» - свята правда, тої ліпшої нагоди в житті майже ніколи не настає...
Був хлопчиною під вусом, коли вперше почув від Гальшки оповідь про її велику любов – другого чоловіка, (хоча, як згодом зрозумів, «велика любов» була лиш з одного, його боку), Гальшка з певністю вирішила, що можна вже зі мною «райдати», (гарне слово, на жаль вийшло зараз з ужитку, а означало воно – досягти раю), про сокровенне. Де ж іще як не в душевній розмові з близькою людиною засягнеш раю тут на землі?...
- На «Медику» тоді малисмо знамениті «венеційські забави», - зачала свій спогад здалека. Я й по нині дивуюся як в тій невеличкій калабані, яку навіть я переплисти могла, містилися удекоровані гондолі, як та нашвидкуруч настелена дошками підлога могла витримати десятки пар шпарких і звинних молодих ніг. Тої пам’ятної ночі і лучився зі мною карамболь! Уподобалам си одного може й не найфайнішого, але барчистого збуя. Та й ім’я громохке мав – Данило, як наш король... Як взяв м’я то танцю, то так і хотілося муркотіти й крутися, як кішці, що валер’янку занюхала. Закрутилам му голову! Самі знаєте як то є – тринди-ринди з маком борщ... Так у чужому садку біля «Медика» усеньку ніч ми й перебули. Ранком зав’яла та моя анемічна квітка вдоволення, кажу: «Мушу вже йти. Чоловік мій з відрядження повертає» А в нього нараз руки ослабли, на очах танути став, і очі якісь такі нетямкуваті, що я аж злякалась - увереджений на голову чи що? Навіть не зупиняв, як побігла. Потім чулам відголоски – запив Дмитро. Тарганий розпачем валандався від кнайпи до кнайпи, та видати горівка не брала го. Колежанки пророкували: «Він зле закінчить. Йому з очей Личаків світить». Як такий дурний , то туди йому й дорога! Не дуже мені то в голові бо ж – мужня я кобіта.
- Не можу без тебе! Білий світ мі зав’язалась, - плаче хлоп без устиду, якби справді після тієї ночі щось завинулося му в голові... Того й не тямить, що не терплю таких нехарапутних...
- Здурівіс курвелю! Мужня я жінка! - мовлю з якоюсь навіть зловтіхою
- Але ж ти мене любила... Він то називає любов’ю – Заввиділам звинного хлопа, не встоялам - завогнена моя жіночість проявилась, kama rupa – тіло бажань, пустилам приємний пах, хто ж знав, жи до голови си таке возьме... Чистий файталаписко! Увереджений на голову! Та мій амант того здається, не розумів – село! Далеко му до львівських цваняків. Ті б мене на другий день з делікатності й не впізнали, а той...
- Завше любити тя буду! А з очей му лізе ота невиправдана, непоправна ніжність. Тоді дурна й ляпнула.
- Як Бог захоче, то колись нас з’єднає, тепер же навіть не важся до мене підходити!
Що то за каваляр був! Цвіти мені присилав. На кожній імпрезі – де я, там і він, але так як му повілам – здалека. Не підходить, лиш з кутиків вилапує мене очиськами. Дратувало спочатку, потім навіть гордитись стала, що такого вірного аманта маю... За якийсь рік чи два чую - одружився! Зітхнулам з полегкістю – врешті матиму спокій від тої його влізливої мов травневий кліщ любові! Правда ті його очиська й далі за собою часом чула, та вже до того якось звикла, що й в голову перестала брати. Діти у нього пішли, я й цілком заспокоїлась, та й роки, знаєте, яких то чуттів той добрий лікар – час не вилікував... Тут бац – гине мій чоловік – атак серця, й за тиждень - нема хлопа! Ще м жалобу не скинула, причалапав Данило і то так відразу з валізкою.
- Видиш, дочекався й я, - повідає. Хоть і булам вимовна, та тепер заковталам язика. Бо щом казати мала? Пристрасть то такий звір, що його словами не накормиш...
Так і жили ми з ним іще десять літ. Усе було б добре, та біда вся в тому, що Данило й від мене хотів тої любові, а де її візьмеш? З носа ж не висякаєш... Далі став на здоров’ї занепадати. Кашляв бідачина, і страшенно марнів. Відразу, правда, сам перенісся в покоїк під стрихом, де колись лиш старі манелі скидали. Делікатний був – не хтів аби я із сином той його безперестанний кашель чули. Правду мовити, тяжком переносила ту його хворобу – не малам сили дивитись на нього, видати заввидів то, і сам винісся з хати – боявся, аби ті його сухоти на мене не перейшли. Я в тому не дуже перечила, бо вже й сусіди далі порога не йшли – боялись заразу підхопити. Перша жінка його прийняла. Недалека видко кубіта була – не знала що то є сухоти для неї та її дітей...
Кілька добрих літ іще світом нудив. Я не малам сили дивитись на нього, він же не мав сили не дивитись на мене. Приходив, завше з чимось солоденьким, (знав мою слабкість), я хоч і кривилась, не подумайте, щом сі бридила - чеколядки чи цукерки завше запаковані купував, але ж ставав на порозі, якби приростав там, і довго дивився. Чого – питається? Давно вже не діставалам радісного збудження від тих його поглядів, а сусіди таки видять, що туберкульоз із хати не вивітрюється... Може те, що отут говорю не по християнську, може комусь не подобається, але то є життя. А життя то велика єресь. Хтось аби гарно виглядати, бути прикладати до рота сухий хліб. Наші почуття так само черствіють. Пощо лицемірити і носитися з ними мов з писаною торбою?
Після того як «великий музик» Стасік, перебрався з Гальшкіної вілли до помешкання своєї чергової пасії, тета втратила смак до життя. Більше не підкручувала волосся, не збавляла дні у длявому чепурінні.
- Господь мене скарав – все життя хтілам, аби мене хлопи любили. Я ж не любилам нікого... Тепер тільки й полюбилам. Пізналам, що то за біль, коли тебе відкидають... – сказала з невимовною гіркотою.
Зір у неї чогось знову погіршився, і вона немов рак, завше ступала назадгусь, видати гадала, що так для неї безпечніше. Іще більш округлилась, коли заходила в кімнату, одразу ставало тісно. Не дарма казав пан Міськів: «Таку заки обійдеш, цигарку викуриш...
Все більше бачив її лиш у вікні. Сиділа сутінна й сіра. Очі хоч і дивляться, та, мов не живі, оповиті сонною зморою, обличчя ж, якби відійшло у неприсутність, стало якимсь непізнавальним. Довго застановлявся у чім тут річ, аж врешті зрозумів – воно вихолощене від статі. Покинула Гальшку та її велика, всеперемагаюча жіночність. У рухах ані натяку, на ту рафіновану, відверту розбещеність, що перестала вже себе соромитись. Більше не возносилась, не тріумфувала над природою і світом. Весняне кокетування природи, стало їй байдужим. Прекрасні, сонячні ранки, здавалось катують її. В кожному разі відчитував на обличчі тітки мовчазний протест проти світу з реаліями якого змиритись не могла. Мама запросила до тети старенького єпископа з катедри, куди раніше зрідка, але подибувала. Коли той порадив старенькій покаятись, і посповідатись, на обличчі Гальшки вималювалась така твержа, що той одним скоком, навдивовижу сягнистим, невластивим його вікові, покинув її дім.
Останні свої слова сказала таки мені. Подив зіжмакав її чоло, уста ж скрушно промовили.
- Нікому не потрібний час. Чому та смерть така зарара? На мене глянули очі в яких не було дна, а лише стужавіла порожнеча...
Словник рідковживаних слів.
Карамболь – зіткнення
Файталапа – нетямкуватий
Оферма – невправний, (слово «файталапа» як і «оферма» вживались для приниження особи)
Слічньотка – красулечка (пол.)
Кацап – дурень
Цваняк – обізнаний у будь чому
Молодий збуй – хлопець атлетичної будови
«Медик» - відкритий басейн у центральні частині Львова. Функціонує й по нині.
Личаків світить – мається та увазі Личаківське кладовище у Львові.
Вгашений – п’яний
Пруха – веселе проведження часу
Амант – коханець
Зарара – той, що забарився
