Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну і узяла курс на обласну лікарню. Кожного разу як вона неслася вулицями Луганська, усе місто знало – чиєсь життя зараз висить на волосинці. «Швидка» мерців не підбирає.
За два десятка років праці в реаніматології Коновал добре вивчив це неписане правило. То ж, винятку не буде навіть для нього. Та цей прикрий факт навіть тішив лікаря. Ніхто з друзів нічого не запідозрить. Йому достатньо лише спробувати перейти дорогу там, де цього робити не слід. Усе буде звично і буденно: там де перехрещуються дві найголовніші артерії міста десь на годину не більше утвориться невеличкий тромб. Першими біля операційного столу як завше з’являться даїшники, другими – безпорадні колеги. По закінчені усіх необхідних в такому випадку консультацій спеціалістів, причину раптового паралічу міста за дві хвилини ліквідують санітари трупарні. І Луганськ знову оживе, і блискучі авто-еритроцити знов понесуться на всі чотири боки.
На останок він ще раз спитав себе самого: чи варто? Варто! Втрачати вже нічого. Все й так втрачене: батьки пішли, колишня дружина з сином сьомий рік як оселилися у Штатах і дзвінками та вітальними листівками жодного разу не турбували. Робота? Вона, є, та витягувати людей з того світу без колишньої любові до них – мука. А де ж поділася та любов? Розрядилася як старий дефібрилятор, розтряслася на вибоях під час нічних викликів, розчинилася у випитах літрах медичного спирту… То ж, лишалося тільки допити останню пляшку пива.
Допити спокійно, без поспіху, але раптовий дзвінок мобільного миттєво вивив Коновала з режиму «повної бойової». «Не йди, не йди, лишись зі мною» - линуло просто з-за спини, з рідких кущів туї висаджених акурат по периметру при готельного майданчику.
Він машинально протяг руку на звук. На долоні лежала старенька «Nokia». Лібонь, десять разів загублена, двадцять перекрадена й поюзана не менш тих дівчат, що попри примхи нестабільної погоди ловлять клієнтів всього за якийсь кілометр звідси. Лікар так само машинально прийняв виклик.
- Алло! Ви здається щось загубили? – спитав він у невідомого власника. – Вона в мене. Та нажаль повернути вам її не встигну. Кажіть краще де залишити…
- Спасибі, але вертати не обов’язково. – пролунав з динаміку жіночий голос.
«Приємній» - подумки відмітив Коновал а в голос перепитав:
- І чому ж не обов’язково?
- Я знала що вас це зацікавить. Не повірите, готувалася, навіть цілу промову склала. А як дійшло до діла… Розумієте, мобільний мені не потрібен. Найголовніше – людина, котра його знайде.
- Що ж, доволі оригінальний спосіб знайомства.
«Років за тридцять, самотня: ні коханця ні дітей» - так само подумки миттю діагностував реаніматолог.
- Згодна. Божевільна. Та хіба ви самі ніколи не робили дурниць?
- Чому ж, останніх сорок п’ять років цим тільки й займаюся. Що ж до божевільної, не переймайтеся. Кінець серпня – чергове загострення усіх хронічних хвороб. І тілесних, а ще більш душевних. Прошу, не вважайте це хамством. І тут вже усі ми рівні, бо клінічно здорових людей в природі не існує.
- Здається я попала на лікаря. – всміхнулася жінка на тому кінці. – Дивно, але ми з вами майже колеги. Я психолог. Знаю, знаю про що думаєте. Мовляв, мені самій він зараз терміново потрібний. Може й так. Та чи в змозі клоун розсмішити клоуна? Знаєте, коли десять років тому прийшла працювати на «Телефон довіри» відчувала себе мало не земним богом: молодою, всесильною, все знаючою. Здавалося, не існує на світі такої заблуканої душі, котру б я не знайшла, не витягнула з болота, чи не спіймала б на самому краю прірви. Та коли чотири ночі на тиждень з року в рік сидиш та слухаєш, слухаєш, слухаєш чужі сповіді поволі перестаєш відчувати як під цим гнітом чужого болю твоя власна душа, твоє життя бездарно зводиться на пси. І врешті-решт озираєшся, а поряд нікого й нічого - саме горе, але й воно не твоє…
Одним вухом лікар слухав її речитатив, другим ловив голоси надвечірнього міста, з досадою розуміючи: через цю чудернацьку витівку з мобільним принаймні сьогодні в нього нічого не вийде.
- …і вчора сказала собі: «Нехай це і дурість, та вона твій останній шанс знайти людину». Розумієте? Не обов’язково коханця, чи майбутнього чоловіка. Друга, якому можна просто подзвонити, вилити душу… Була б моя воля, нехай би ця трубка лежала лишалася тут назавжди, я б ще й рахунок поповнювала. Усе заради одного – щоб будь-хто, будь коли міг подзвонити батькам, товаришу, сестрі, брату та хоч черговому в міліції і сказати найважливіше для себе! Що ви про це думаєте?
- Думаю, що питатися моєї думки не варто. Бо божевільні вчинки, шановна незнайомка роблять лише заради власної насолоди. А що там скажуть інші – діло десяте. Та боюся, що ваша професія викинула штуку й зараз. З десятка випадкових співбесідників натрапити на потенційного самогубця – це вже карма!
Кілька секунд Коновал слухав її дихання.
- Я все точно зрозуміла? – нарешті вимовила жінка.
- Абсолютно. Це так би мовити, відвертість за відвертість. І судячи з того, що від мого куражу не лишилося й сліду, свою справу ви робите добре.
- Спасибі за комплімент. Але навіщо вам йти з життя? Ви не блефуєте, я на таких речах знаюся. Навіщо?
- Навіщо, навіщо! – ця безглузда розмова вже починала дратувати, до того ж серце раптом збилося з ритму і в нього миттю врізалась перша голочка знайомого болю. – Вирішив, то й вирішив. І які б аргументи насупротив ви мені тут не наводили, все одно не переконаєте.
- Взагалі-то люди ідуть з життя, коли не бачать у ньому й краплини сенсу.
Вона чи то не помічала його нервування, чи то професійно робила вигляд.
- Будемо вважати, що так і є! – погодився Коновал. – І на цій оптимістичній ноті будемо, мабуть, прощатися…
- Стривайте, а вам не страшно?
- Страшно…
- Чула, лікарі смерті не бояться.
- Брехня. Всі бояться смерті. За все життя я бачив тільки одну безстрашну людину. Років п’ять тому був у мене виклик. Одному священику раптом стало зле. Приїхали, бачу – не довеземо людину. Та він певно і сам це знав…
За першої голкою в груди увігнався одразу десяток, та з такою силою, що лікар мало не завив.
- … Знав батюшка. Та бачили б ви скільки в його очах біло спокою і доброти. Поки витаскували ноші, він все питався чи не голодні ми, чи не потомилися… А за десять хвилин не стало панотця…
- Розумію. – не здавалася незнайомка. – Але ж кожному доля кидає соломинку, щоб були сили плисти. Плисти по життю. Я одного разу сама в цьому впевнилася. Відпочивала в Криму, ну й здуру запливла далеко. Треба вертатися, а сил нема. Бачу десь метрів за десять від мене, ближче до берега на хвилях звичайнісінька винна корка бовтається…
Від болю Коновал майже не розбирав її слів.
- …Думаю: « потопати, так потопати! А хоч до корки та доберуся». Пливу, а хвилі її поперед мене до берега все ближче і ближче женуть, а я за нею… Так і допливла. Чуєте?!
Тротуарна плитка раптом сама кинулася йому навстріч. Падаючи, лікар до хрусту в пальцях стиснув стареньку «Nokia».
Ніякого чорного тунелю Коновал не бачив. Зате було сліпуче світло і воно раптом озвалося до нього знайомим радісним голосом.
- Ось, Жаночка, помилуйся на які дива здатен справний дефібрилятор в поєднанні зі смачним матюком!
З сяючого мороку випливла сива лев’яча шевелюра доктора Фішера, більш знаного як Самуїлич.
- Що Андрійку, до Харона у гості намилися. – короткозорі сірі очі дивилися як завше іронічно і приязно. - Я ж попереджав, з твого похорону старий Фішер не матиме жодного задоволення. Лежи тихенько, не розмовляй.
Біла «Тойта» з дзеркальним написом «AMBULANCE» над лобовим склом звернула з Радянської на Оборонну.
«Не йди, не йди, лишись зі мною!». Нещодавно чутий рингтон знов пролунав десь зовсім поруч.
На долоні в Фішера лежала та сама поюзана «Nokia». Той прийняв виклик.
- А-а-а! То це ви баришня, нам колегу підкинули. Цілую ручку від усієї «103» і від себе особисто. Що? Та ваш Коновал ще не одного коня завалить. Та не хвилюйтеся ви, кажу! «Швидка» мерців не підбирає.
