Петро мав їхати у відрядження. Знав би хто, як же йому не хотілося! Цьому було кілька причин. По-перше, встати треба о третій ночі. По-друге, хоч о третій, хоч о другій, а от чи потрапиш на вокзал тоді, коли треба – то ще те запитання. Бо таки правильно каже його друг Степан, це ще як карта ляже. Крім того, якщо проґавиш поїзд, то треба буде мобілізуючи всі свої сили, мчати на автовокзал, щоб сісти на автобус. Ну, а якщо все-таки пощастить, і встигнеш прибігти якраз вчасно, то ще ж пхатися в прохолодному вагоні майже п'ять годин до обласного центру. А потім, коли до кінцевої зупинки залишаться лічені хвилини, враз так захочеться спати, так злипатимуться повіки, що на думку нічого, крім отого із дитячої казки "Що на світі наймиліше?", не прийде. І відповідь очевидна - це ж, звичайно, сон. І все те заради одних єдиних зборів їхньої Спілки! А ще Петро, як людина творча і дуже самовіддана роботі, вважав, що всілякі там збори, засідання, одним словом, посиденьки - то не що інше, як пуста, нічого не варта балаканина, а отже - звичайнісіньке тобі марнування часу.
Поліна його не розуміла. Це ж робота! Працюючи в школі, вона вже виробила в собі звичку, яку можна було б виразити так: "Треба - значить треба." І ніяких там, зовсім ніяких "хочу-не-хочу". Петро довго сидів замислений, курив і, видно, що щось там собі розмірковував. І от він рішуче підвівся, здається, прийняв остаточне рішення:
- Не поїду я, - твердо сказав. - Нічого не станеться як і пропущу разок.
- Тобто, як ?
- Ну чого туди їхати? Кому воно все це потрібно? Це ж скільки часу вб'єш!
- Ні, ти тільки подумай: всі будуть, а ти - ні.
- Ой, страшне діло! Слухать оті пусті балачки? Я за цей час краще зроблю щось.
- Але так же не можна. Кому це з начальства сподобається?
- Знаєш у поїзді холодрига яка? Ще ж не топлять, - не здавався Петро.
- А ти одягни теплого светра. Не маленький, треба розуміти, що вже не літо. Ну що ти як дитина, їй Богу?!
- Так он же Павло і Степан їдуть, розкажуть, що там і як.
- Так, досить! І чого це ти мене втягнув у якусь незрозумілу суперечку? Треба - значить треба.
У Петра був ще один аргумент, знав точно, безпрограшний. Прийшов час ним скористатися.
- Це ж не один день пропаде, - ніби між іншим додав і непомітно зиркнув на Поліну.
- ?
- Після зборів фуршет. Тож треба буде ще день відходити. Два дні - ні за цапову душу! А як не пити, коли всі п'ють? Чого ж тоді там сидіти? - Петро гнівно звів брови: - На других дивитися?
- Гаразд, - після паузи сказала Поліна, - не їдь.
Петро затишно вмостився під ковдрою і швидко почив сном невинного дитяти. Він і так би не поїхав, але коли ще й Поліна сказала, що не треба, то тепер совість його спала, так само як і він, тихо та спокійно.
* * *
Пройшло кілька днів. Був вечір. Петро прийшов з роботи. Глянувши на нього, Поліна відразу ж зрозуміла, що він хоче щось розповісти. Петро повагом зайшов у ванну, довго там вовтузився, потім мив руки, і було чутно, як він, щось пригадавши, весело підхихикує. Нарешті вийшов, сів до столу.
Гарненько попоївши та випивши чаю, Петро зі смаком запалив сигарету і якось загадково глянув на Поліну. Точно, щось має повідати. Поліна не розпитувала. Це зайве. Все одно розкаже. Їй часто спадало на думку, що вона знає Петра краще, ніж він себе сам. От і зараз була впевнена: треба дочекатися тої миті, коли він захоче все викласти. Отже, поспішати не варто. А така мить може наступити як зразу після їди, так і через кілька днів, а то й тижнів. Але що вона таки прийде, у Поліни сумнівів не виникало. Треба було просто почекати і не набридати запитаннями.
Нарешті Петро весело і якось тріумфально повівши очима, сказав:
- Ти як ото гурчала на мене, щоб їхав у відрядження? А того й не знаєш, що якби зробив по твоєму, то додому б не скоро ще повернувся. Увечері чекала б, чекала, а Петі - нема. Що тоді? Га?
- Та кажи вже, - не стрималася Поліна.
- Он Степан з Павлом тільки на другий день прибули, - Петро знову підхихикнув.
- Чому? Щось трапилось?
- Довго не зізнавалися, а сьогодні таки розповіли. А то, ти знаєш, ну як партизани, мовчать і край. Та якісь такі загадкові ходять, ніби страшну таємницю бояться розкрити.
А трапилося таке. Дійсно після зборів, як і годиться, був фуршет. Ну, фуршет не фуршет, а випивки було достатньо. Павло з Степаном дозволяли собі іноді трішки розслабитися. Вважали, що кому-кому, а творчим людям це конче необхідно. Їм здавалося, що потім, коли розсіюється отой туман у голові й перед очима, вони ніби новонароджені - знову являються світу з чистими незаплямованими думками і ясним свіжим поглядом на все довкола. А той ясний погляд для митців, це… О! Він багато чого вартий. А ще як відчув нестримне гарячкове нетерпіння в душі, злет та палку наснагу, хапай мерщій до рук пензля, заздалегідь заґрунтоване саме для такої миті полот но і... Все б добре, якби тільки не довга дорога додому. Це ж не місцевим, що можуть дозволити собі насолоджуватися життям сповна.
Посидівши в гарній творчій компанії, вирішили, що вже досить. Треба ж контролювати ситуацію. Почали збиратися. Трішки захмелілі, дуже розчулені, по-товариськи довго тиснули руки, комусь щось бажали, знову ручкалися і нарешті розпрощалися остаточно. В останню хвилину друзі дали ще пляшку горілки, шкода стало цих двох. А завтра, чи коли там, хай потішаться, та й Петру привіт не тільки на словах буде. Захворів він чи що?
На вокзал Павло і Степан прибули якраз вчасно. Зайшли у вагон, сіли. Поїзд здригнувся, чмихнув і повільно рушив. Дорога була неблизька. Поговоривши про те, про се, позалицявшись до симпатичних молодичок, які зійшли десь на другій зупинці, Павло і Степан засумували. Мовчки дивилися у вікно. Сутеніло дуже швидко. Було прохолодно і якось тоскно.
- Ану, давай зігріємось трішки, - сказав Степан, - бо щось холодно ніби.
Павло охоче пристав на таку слушну пропозицію: "А давай по одній, бо і справді якось воно... "
Витягли пляшку, яку дали друзі, відкрили.
Випили, ніби трішки, а ти ба, затишніше стало. Пляшка була відкрита і так ото визивно стояла на столику перед самими очима, що потроху, потроху та й спорожніла.
На вузловій станції поїзд мав стояти аж двадцять п'ять хвилин. Уже не змовляючись, вийшли ніби викурити по сигареті, та ноги самі собою повели в буфет. Не довго думаючи, купили пляшку горілки. Ну, так, просто, щоб компенсувати оту, випиту. А то негарно вийшло, ніби якісь там випивохи, а не інтелігентні люди. Купили ще щось і перекусити - до їхньої зупинки було близько півтори години їзди.
Як спорожніла друга пляшка, вони й не помітили. Почало хилити в сон. Дорога довга, тож можна й покуняти. Нарешті поїзд зупинився - приїхали.
Павло з Степаном вийшли на перон. Перед цим ще дуже приязно і довго прощалися з провідницею. Степан не один раз, як справжній джентльмен, цілував їй руку. Його м'яка доглянута борода приємно лоскотала її шкіру, і вона, весело сміючись, запрошувала їх і надалі користуватися послугами Укрзалізниці - не часто доводиться зустрічати таких, хоча й підпилих, але все одно галантних мужчин.
Ну, а потім почалося. Вони стояли на пероні й оторопіло дивилися перед собою. Не могли нічого зрозуміти. Що ж таке? Вокзал як вокзал, проте, от щось у ньому ніби не те. Над входом у приміщення висів якийсь портрет. Придивилися - зображення чоловіка. Їм здалося, Олександра Сергійовича Пушкіна. Звідки йому тут узятися? І чому саме Пушкіна? Коли виїжджали о четвертій ранку, його точно не бачили. Постояли, поміркували. Думалося нелегко, ще не проясніло в свідомості, та й голови здавалися якісь заважкі. От, не треба було дрімати. Додому вирішили іти пішки, дуже пізно, автобуси вже не ходили. Та й провітритися не завадить, щоб жінки не дуже гримали. Пройшовши трішки, знову збентежено зупинилися. Все було незнайоме, ніби потрапили в інший світ. Вирішили взяти таксі. Коли після довгих перемовин з таксистом, куди їх везти, зрозуміли, де вони є, зовсім втратили дар мови. Це була кінцева зупинка, своє місто вони давно вже проїхали. Робити було нічого, як діждатися, коли поїзд піде у зворотному напрямку. На даний момент вони були в сусідній області. Настрій зіпсувався, але нічого не поробиш, доведеться почекати до другої ночі і сісти в той самий поїзд, але вже в напрямку до Ч. Зайшли в приміщення вокзалу, і хоча й злипалися повіки, але заснути вони собі не дозволили. Витримали стійко, як і подобає вольовим мужчинам.
Підійшов поїзд. Павло і Степан зайшли, сіли. Вагон знайомо здригнувся, щось чмихнуло, грюкнуло, і вони поїхали. Застукали колеса. Відчувши прохолоду, Павло і Степан підсунулися один до одного, щоб якось зігрітися, затишно вмостилися. Нічого, всяке трапляється, але тепер нарешті будуть вдома. Від цієї думки затепліло на душі. І так якось стало спокійно-спокійно, ніби їх торкнулася, а потім ніжно оповила легенька, зовсім невагома й така ласкава хмаринка.
Коли поїзд зупинився, і Павло з Степаном вийшли на перон, вони пополотніли, бо з жахом зрозуміли, що знову проїхали своє місто. Воно залишилося позаду. І опинилися вони на тій самій вузловій станції, де й купили ту, хай їй грець, злощасну пляшку горілки. Треба було знову чекати, поки поїзд доїде до Ч. і повернеться назад. Купили в касі квитки, сіли на лавочку, відвернувшись один від одного. Розмовляти не хотілося. Похнюпившись, сиділи мовчки, аж поки підійшов їхній поїзд. Дуже пильнували, щоб не сісти у вагон, де так довго прощалися з провідницею на кінцевій зупинці.
Коли нарешті прибули в своє місто, були дуже щасливі. Уже не гніваючись, розчулено подивилися один на одного. І тут в голову Степана прийшла дуже мудра думка. Він її відразу ж і озвучив:
- А ти знаєш, треба було ото зателефонувати жінкам, хай би зустріли нас вчора на вокзалі. Ночували б дома.
Трішки згодом, уже не соромлячись, розповіли друзям про свої нічні мандри, виклали все як на духу. Ті від душі реготали, вони теж. Про одне не наважилися розповісти, бо і до сих пір не можуть зрозуміти, що ж воно ото було з тим портретом. І чому саме Пушкін? Як він там опинився? Розповіли одному Петру. А ще зізналися, що коли вони сідали в поїзд і озирнулися, він їм якось дуже лукаво підморгнув. Чи їм все оте тільки здалося? А, може, то був якийсь знак?
Петро радів, що не поїхав. Відчував же, що змарнує час. Поліна теж була щаслива. Крім довгих нічних зборів та проводів, ще й нерви добряче попсувалися б. Виходить, Петро таки мав рацію, коли вирішив не їхати у відрядження.
