| © Василь Триндюк, 13-12-2006
|
-От ти, Сашко, вибач, звичайно, але так напористо колупаючи носа можна і... постраждалим стати!
-Отакої, вже, Дядьвась, і козопулів поганяти не даєте?
-Та, хоч на дерть, ти, їх там постав, мені що? Тільки тайну цю не розкривай усій бригаді за обідом, бо апетиту твої буріння зовсім не не додають, а навпаки, стає дуже помітно, що фізія твоя, хоч би одну цеглиночку, та просить. І тут вже не до їжі. Така кричучо моляча пика поряд і купа цегли недалечко клично маячить...
-Та я більш не буду. А, Ви, й битися одразу.
-А, що я мушу робити, коли ти тільки цю мову... по самі помідори і засвоюєш. Знаєш, але у чомусь ти, усе-таки, правий. Негарно, воно, одразу копняком впливати. Навіть, от, негуманно, чи що, якось? Ти ж, якби, людина, а не звєроящер, який небудь, великолепний ? А, чи задумувався, Сашуню, що ж може бути, якщо так напористо колупати?
-Ви тирки дасте.
-Та, що ти заторочив, тирки та тирки. Окрім копняка що?
-Козопулів поганяю, ...у носі... роз-вид-нить-ся.
-Тю, який же стрімкий ти у роздумах, оленяр у чумі поруч з тобою справжній академік... То, може шкоди якої собі можеш завдати, так завзято колупаючи?
-Га?
-Що ж балакати довго з тобою? Тільки час переводити. Кажу відкритим текстом:
Пальця зломиш!
-Та, що, Ви, Дядьвась... Жартуєте, звичайно... Жартуєте.
-Серйозно я, Сашко, як ніколи. Обіцяв таткові твоєму виховувати тебе на бригаді поки він у тій Португалії заробляє і слово своє держу. Слухай, ото, і мотай на вус, а як ще немає вусів, то як кажуть у армії: мотай на вуха, а виростуть вуса - потім перемотаєш. От сумніваєшся, що пальця у носі зломити можна, а я тобі розповім таку історію з життя, що сам побачиш: вухогорлоніс – це не... носогорловух... горловухоноський, який – небудь.
Багатий тваринний світ на селі, але, всеж, тарганів по хатах немає. Щось їм тут не підходить. Погоди мабуть несприятливі чи соломокізякоглинну штукатурку ніжна міська тарганяча душа не приймає. І тому, коли вони, усеж, з`являються у наших краях, це є наче зимовий снігопад у обласному центрі: слуги народні метушаться і гарячково намагаються згадати, як і чим цей щорічний дарунок Матінки - Природи розгрібати...
Приїжджала, якось до діда Івана Коренюка онука з міста. Це та, що на кухаря у коледжі виварюється. Погостювала та й поїхала, а старим на згадку залишила з десяток відбірних, мов палець, лискучих, як чоботи у царя Миколи ІІ. У журналі, ото, пам`ятаєш, показував статтю? Не те, щоб привезла вона їх спеціально. Самі таргани у общазі цілком таємно проникли у сумку і вусатими „зайцями” доїхали на село та глибоко вночі розбіглися по дідовій хаті.
Тільки–но онука з сумкою солоного ляща для підняття „успєваємості” вислизнула за ворота, а тут кум дідів заходить. Сидір Кепський, отой миршавий, із пляшчиною, як звичайно... За них з дідом Коренюком ще казали, що вони, мов Тарапунька зі Штепселем. І каже Кепський:
Здрастє, здрастє, кундубастє.
А Коренюк йому:
І тобі, в курінь пролазьте...
-А я могорич приніс.
А баба Таська Коренючка суворо запитує:
Це ж за що така напасть?
-Твій Ванько мені, якось був життя урятував.
-Та невже? Нажерлого набік повернув, щоб не захлинувся?
-Тасько, не чіпляйся до кума, я його таки урятував був раз... від гангрени, - це вже Коренюк їй.
-То ти, доктор, Ванько, реанявматолог ? От не знала.
-Який з мене доктор? Як акацію, -поли у коровнику стелити-, з ним пиляли, то присів на перекур він. Та нещасливо, на гілочку глядиції. Якби не я, могла б бути і гангрена.
-І муха б забила, - дід Сидір з кивками додає.
-Прийшлося витягти їх усі бремерами і залити криволіном , що у мене від овець лишився. Тільки – но залив я, заткнув пляшечку, дивлюся, а кум вже, мов той хрущ на соломині, у спущених штанях навколо дерева не торкаючись землі носиться, тільки балєти мигтять і сорочка по споду лопотить. Я й питаю:
Ти ото чого?
А він мені:
Чого налив не тільки на дірки від колючок? Аж до самих колін… дотекло!
–Для прохвілактики, - кажу, мене так ветеринар навчив, щоб муха не била. Насилу спинився він, сичить увесь та всеодно говорить:
Не знаю, що краще криволін чи скіпідар,… але хоч ганрени не буде!
-І муха не зобидить, - кажу.
-Так все було, куме?
-Авжеж!
-Тасько, чула, тепер нам зуби не заговорюй, на стіл бігом подавай, тут випадок особливий, питання життя і смерті.
-П`янюги, ви, п`янюги...
Та й пішла у хату накривати стіл. Поставила там, що було тоді. Ну, і карасів з лящами смажених. І пішла сопучи на поле кавунці сапати. Посідали діди та й почали давати мухи за чудесне спасіння, хоч і Кепського, та всеодно теж раба Божого, Сидора від мухи та гангрени і за усіляке інше. Закусили добре. Ще випили, ще закусили. І ще та ще... І тостів вистачало. Було б що випити, а тост, як завжди знайдеться... Потім зморилися, усе ж вік поважний. Задрімали, неквапом у затінку, кожен під своєю лавою. Потім прокинулись, сил набравшись, і продовжили мєропріятіє. А баба в поле - усе поле та й поле. А, діди, самі, вже й захованець Коренюка допивають, смажені лящі кінчаються...
За кого тільки не пили... І за родичів, і за воєнних, і за партєйних, розлили вже й останнє. І тут Кепський каже:
Знаєш, куме, щось у мене у вусі бігає і, мов у чоботях, тупотить.
-У твоїх вухах тільки у чоботях й брезентовці і пересуватися, бо чагарі там щільні розвів. Вовки у тебе там ще не виють?
-О, вже стало і стоїть. Ну, поки воно там заспокоїлося, останнє давай вип`ємо за Батька Махна, бо читав я, що той по-справжньому за селян був.
-Бандюга і зарізяка він був. А пишуть про нього хороше такі самі жуки - пероїди. Та мені всеодно, пий хоч за Гітлера, а я за Брежнєва хильну, бо сам жив при ньому і ніколи мені так добре не жилося.
-Ну, то будьмо, кожен за свого!
-Будьмо, кожен за свого!
Випили діди, потяглися за рештками ляща, відправили шматки до ротів і дружно запрацювали рештками зубів.
Як полізуть раптом у Кепського очі надвір, мов у рака на стеблинках зробилися, а сльози прозорими струменями прямо аж на стіл цібенять. І з рота з хрипом повітря виходить... Жах. Показує він руками діду Івану, щоб той його по горбу торохнув. Коренюк і торохнув, та не помогло. Кепський тільки через стіл перелетів і головою вниз застряг догори дригом між столом та лавою. І хрипить далі...
Дід Іван до нього, ще раз хотів торохнути, та потрібне місце лава заступає. Вдарю хоч по непотрібному, всеж у нас в країні через нього якось та й робиться, - подумав і врізав по ньому щосили... І помогло! Кепський як хекне! А з рота у нього тарган з рибною кісткою наперевіс, мов солдат зі зброєю, як виплигне... і мерщій вихилясами до кушетки тікати. Та не розгубився дід Коренюк і з п`ятої спроби, таки, припечатав його до підлоги старим балєтом. А, як закінчив мокру справу, то озирнувся і побачив, що до діда Кепського вже повернулося життя і повіками очей прокліпує у геть заліпившій їх закусі шлях до світла буття. Отак от і врятував життя кумові ще раз.
Це було те, що видно простим неозброєним, але обов`язково не підбитим, оком усякого невігласа. А, от, щодо думок нашіх сільських спеціалістів стосовно цієї пригоди, то вони, як завжди розділилися.
З боку традиційної медицини висловився наш ветеринар, Троакарович. Ну, той, що, тещі своїй від здуття живота пропонував пробити бік троакаром, щоб гази випустити, мов тій корові. Так він потім пояснював, що тарган заповз Кепському у вухо, коли той спав під лавою. А, оскільки вухо, горло і ніс між собою сполучені, то почав, клятий тягати з горла до себе у вухо сто грам та рибку, якою Кепський закушував. Тягав, тягав, а востаннє не впорався, бо шматок ляща був з хвоста і тому дуже костистий і міцно встрягнув діду Сидору у горлянку. Та й встигла вже і сп`яніти спритна комаха на той час. Відпускати ж здобич жадібний тарганяка не збирався. І, якби не другий удар в непотрібне місце, але у потрібному напрямку і не при повністю наповнених шлунку та кишечнику, то забув би Кепський, як дихати, аж назавжди.
А нетрадиційну медицину, у цій наукові суперечці представляв наш сільський йог, знахар і віщун, Кунделіні . Який повагом прорік, що другий удар старого Коренюка попав точно у тамтешню чвакру і вивільнив, аж ціле цунамі кепської енергії. Ця енергія, тут же стрімко поперла по хребту вниз до ширшого виходу і дорогою по горлянці всмерть перелякала таргана, що саме закушував рибкою на кістці. Далі ж, по слідах втікаючого, але із саморуйнівної жадібності не полишившого кістки тарганяки, вона вийшла зовні через, якраз саме тоді, широко відкритий рот. І, якщо б він був закритий, то енергія так просто би не заспокоїлася, а, щоб прорватися на волю, обрала б протилежний напрямок і з величезною напругою вийшла б через менший вихід, вщент зруйнувавши його. Тобто, порвала б на німецький хрест. І, хоч, теж би щось звідти винесла, але то вже був би зовсім не тарган. І вмер би тоді Сидір Кепський, а тарганяка був би живий і ситий, хоч і дуже випивший...
А ти, Сашко, за якийсь нещасний перелом пальця у носі сумніваєшся. Бач які тут можуть бути дііілааа! Слухайся, ото, дядька Василя, я ж тобі, синку, одного тільки добра бажаю...
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
