| © Василь Триндюк, 13-12-2006
|
Он у Японії є традиція зустрічати схід чи захід сонця. Сідають, ото, самураї та самурайчики…
-Та не сараї та сарайчики, Хведька. Самурай, то такий японський лицар. Вони не те, що ти, лушпайка, ото, -як твоя жінка каже-, а ли-ца-рі. Це тобі не на Паску у сараї удвох з бригадировим цапом самженятиною розговлятися. У них там свої суворі правила та традиції. Кодекс Честі, навіть, є. Правда не європейський… Азіатський... Жінок, наприклад, по ньому, звичайно, як і, взагалі всіх людей, поважають, але, якщо б`ють, то лупешуть по повній програмі. Без, так би мовити, пом`якшень на тонке кехвірноє созданіє. І зовсім не цураються використовувати жіноче бойове спорядження. Ну, там, пазури, зуби, довгі, мов до Київа, язики та коси нижче пояса, качалки для тіста і всіляке інше…
Отож, сідають ті самураї на власні п`яти де небудь на височенній кручі. Ну, це, щоб світило з`якнайдалі видно було, та на белебині , щоб вітрець обдував і перегріті не тільки сонечком стріхи прохолоджав. Підставляють плесковаті мордалізації під проміння сонця, вранішнього чи, там, вечірнього. І сидять, мов, ті, коти, мружачись, такі задоволені, наче їм олії вчасно закапали. І, звичайно ж, ростуть у цей час духовно.
-От, наприклад, ти, Хведька, ростеш духовно? Чи, як?
-Чияк!
-Отож-бо й воно, що саме, як чияк. Ти, не забувай, що чияк – чияку, хрєн в чобітку! Ну, та, що з тебе взяти. Овоч ти нам дуже відомий, як біля пожежного стенду проходиш, морда зникає, один картуз над тулубом пливе. І це б питається чого?
-Бо із „красним знамєнєм цвєта одного”!
Радує те, що не всі беруть з тебе приклад. Є у нас такі, що не осоромлять, хоч би, й перед Японією. Звичайно українські самураї не такі, як у них там, але, у дечому, наші іхніх, таки добре, пересамураюють. От слухайте...
Як був я студентом... Давно було, але було... Вірите, навіть якось почав по стадіону бігати щоранку... на оранку. Шуткую. Яка у місті оранка? Хіба, що як замість поля коханка, а за плуг і трактор - молодий механізатор. Але яка ж то оранка? То - перепиханка... Отож і я бігав. У неї батьки рано-рано на роботу відчалювали. Ну, а ми, до пар непогано встигали. Бо звечора старі не допускали. Берегли доччину честь. Вважали, що вона ще єсть! О! Щось знову на вірші поперло... Да, і, ото, вибігаю я раз з квартири насвітанку, а будинок останній у мікрорайоні на кручі стоїть. А там... Такий краєвид, мамо моя, очей не вистачає...
А сонечко встає... Рожеве і золотаве проміння тягнеться поскрізь... Легкий туманець пасмами потроху зникає... Пташки так ніжно і проникливо співають, аж серце послухати зупиняється... Так гарно, що, прямо, рай через дорогу... Як кажуть: мертві каються... Аж тут, рип, двері під`їзду... Сусід виходить з собацюрою під пахвою. Наскільки прекрасний ранок - настільки мерзенне собайло. Саме мікрокаліберне, руде та лисувате, тулуб пукатий, наче роздута до непристойності клізьма, а з боків звисають та теліпаються коротенькі, мов у кота, що у мультфільмі є сусідом папугатора Кеші, ніжки. Шия гладка та драглиста, аж півголови у ній тоне. І, тільки чорночервона, хай не ображаються зовсім всі негри, бо, мов у деяких з них, пащека зіяє та ще й носопирка нафтовою булькою нахабно стирчать.
Мабуть, вбити, падлюку, несе, - подумав я. Везунчик. Таки піймав потвору, заспаною взяв. Якраз такими ранками я б їх і мочив. Вірите, штук семеро штанів, мені такі, мінікрокодили порвали. Вхватить за ногу, а саме ж слабке, як з Бухенвальду, але прудке, мов наскіпідарене, рване штанину буквою „Ге” і тікать до матінки під поділ. А та вже набирає повітря у воло і... Як одна мене вкрила, коли я, таки, вгадав носаком одне після прориву холоші... Я сам не білий лебідь, але таких матюків ні до, ні після чувати не доводилося. Тільки і спромігся сказати:
Бабцю, ви так мене вразили своєю красномовністю, що, я, вибачте, аж стю..., - і пішов собі штани зашивати...
А сусід, тим часом, обома руками піднімає потвору догори... Ой, як чудесно, - думаю. Зараз він її з висоти та об асфальт, як погане жабисько, при-пе-ча-та-є! Ото виляск піде..., дзвін, блін, поминальний... А чудовисько на сусідових руках все вище і вище піднімається угору, ще трохи і... різка зміна напрямку руху на протилежний з прискоренням та незначним гальмуванням об повітря і невдалим приземленням на тверде покриття! І, всьо! Капут, тобто, гіп-гіп, ура!
Дивися, застигло, у найвищій точці... На радостях руки зсудомило сусідові, чи що? О, таки пішло – пішло - пішло донизу ідолище, ура! І стало, якраз напрот сусідової фотокарточки на профспілковий... Що таке? Бабціні пиріжечки, катрусин кінозал... Далі бачу, як ввісні... Сусід, замріяно всміхаючись, узяв і поцілував собайло у саму його пагану мордяку! А воно у відповідь своїм двокольоровим язицярою лизнуло його у щоку і радісно закалатало у повітрі хвостом!
Я так і сів, де стояв, аж запищав по асфальту кедами, ноги простягаючі. Оце да! А той, обережно так, наче воно зі скла, поставив заціловане собайло на тверду землю і каже мені:
-Здорово, Ваську!
-І, Вам, того ж, Івановичу!
-Ти все бачив?
-А що, не повинен був? Що ж це з Вами, на старості літ, замість старперства тварперство укрило?
-Та, розумієш, сам нічого не пойму, не оговтався ще...
І продовжив далі.
-Не мирилися ми усе життя з собацюркою цією. Тещина вона улюблениця, Малишкою кличуть. Така жартівниця, така жартівниця... Особливо, як ми з тещею погарикаємся. Як гир, так і жарт. А яка винахідниця. Колись повигризала мені за ніч на всіх штанах матні, тільки спортивні не зачепила. У них на роботу у КБ і пішов. А там, начальник каже:
А, що то, Ви, Миколай Івановичу, мало того що до кульману стали у спортивних штанях, так ще й жіночі одягли? Я б і не второпав, що мадамське, але ж, вибачте, хазяйством собі допомагаєте рейсфедером по кальці водити...
Отака жартушка. Таки, аж усі мої штани погризла, а жінка тихцем свої підклала. Я одразу хотів Малишку, навіть, забити, але теща сказала, що тільки через її труп. А я їй відповів, що ми за ценой нє постоїм. Але, тут, жінка вступилася за свою маму словами:
Будь розумнішим, Колю, не забирай у старої хворої матусі її останню відраду.
Хвора, - кажу: Довбнею не доб`єш! Ізбу на скаку остановіт, гарячую лошадь ковтньот, – та й замовк...
Так ми якось і жили, але останнього разу, собацюрка розізлила мене не на жарт. Просинаюсь вночі, а ми зі Стефою спимо у різних кімнатах, від чогось теплого, що тече мені у вухо, а звідти щокою по вусу униз. Не відкриваючі очей куштую вуса. Тепле та солоненьке, мов огірковий розсіл. Який, вибач, нахрен, нагрітий розсіл глупої ночі у ліжку? Не міняючі пози відкриваю очі і у місячному сяйві бачу: стоїть на присунутій впритул до ліжка тумбочці, жартушка - Малишка і глибоко зосереджено дзюрить мені у вухо. Я підскочив з ковдрою майже до стелі і ще у повітрі почав матюкатися, а вона у відповідь гарчить, ображається, значить, що не дав закінчити важливий процес. Але потім, ще до мого приземлення, видно, таки, тваринним інстинктом відчула небезпеку, і прожогом чкурнула у тещину кімнату. Я, таки, з посадкою у ліжко втрапив... Аж тут забігає жінка.
-Що, сталося, Колю? - питає.
–Нічого, приснився кошмар, аж чай у ліжко з тумбочки розлив. Вирішив я промовчати і помститися тишком-нишком. Дві неділі задобрював смачненьким і чатував, щоб, коли всі сплять дала себе у двір винести. Віриш, забити, яко пса хотів, об асфальт з усього маху прикласти.
-Так звідки ж цілунки, Ваша Мстивість?
-Ну, годі, з дурними жартами. Розумієш, ранок на мене цей якось уплинув, так стало на душі світло та добре, аж відчув я Любов до усього живого. Миттєво випарувалися всі образи до Малишки.
-Так – так – так... Звісно ж... Еге... Ну, що ж, Івановичу, хочете наприкінець пораду?
-Давай!
-Тещу на світанку на руках вгору краще не задирайте, раптом ранок не вплине?
-Та ти, Васько, невиправний, як я подивлюсь... Ну, бувай, пащекун. Піду Малишечку нагодую, мабуть вже зголодніла бідолашна тваринка від пережитого.
От такі справи. Ціле мерзенне собайло поцілував на світанку наш самурай - конструктор... І далеко – далеко переплюнув тих японців, вважаю. Нізащо їхній лицар цього не зробив би. Хоч губами би теж приклався, але із зовсім іншою метою. І не такою, як у Івановича благородною...
Ідять вони їх там з чимось своїм. По корейському рецепту. Ну, як ми своїх свиней, але з корейською морквою.
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
