Був липень. Був вечір. І бармен літнього кафе, що навпроти ресторану «Кришталевий», саме мудрував над розв'язанням теореми під назвою “Як дожити до зарплати», коли в його володіннях з’явилися перші клієнти. Молода чорнява жінка і кремезний чолов’яга середнього віку пройшли до затишної альтанки. Офіціантка Женя миттю схопила меню.
Пара з вибором не барилася. Вже через п’ять хвилин дівчина повернулася до них з бокалом коньяку і склянкою соку. Поставила і зникла. Але не назавжди і недалеко. Підслухати чужі розмови було її улюбленою і, на жаль, єдиною доступною тут розвагою. Тож мишкою прослизнувши до сусідньої, добре замаскованої хмелем порожньої альтанки, Женя нашорошила свої цікаві вушка.
- Ти перейшла на джус, - зауважив чоловік.
Крізь листя дівчина добре бачила, як у відповідь жінка красномовно погладила животик.
- А ти, любий, якщо хочеш, лакай свою гидоту!
І через кілька секунд не менш красномовно вимовила:
- Ну?
- Що ну? – здивувався він.
Судячи зі спантеличеної міни кавалера, це «ну» зненацька вивело його з астралу.
Шпигунський досвід підказував Жені, що за сусіднім столиком зараз почнеться шикарна сварка.
- Він ще питає! – пішла у наступ чорнявка. – Послухай, Дубовий, після двох років сварок з твоєю колишньою, після кролячого сексу по закутках ми з тобою нарешті разом. Ра-зом! Розумієш?! Разом просинаємося, вечеряємо. Нарешті я чекаю від тебе дитину! А ти… ти…
- Я тебе не розумію. Що сталося?
- В тому-то і справа, що нічого. Я хочу на море, до дядька! А ми сторчимо тут вже другий день. Згодна, твоєї Трьохрубльовки було не оминути. Треба ж мені познайомитися з майбутньою свекрухою.
- Не Трьохрубльовки, Троьохізбенки, – поправив він.
- Трьохрубльовки!!! – топнула ніжкою вона. – Скільки ми ще будемо сидіти в цьому місті!
- Квитки в нас на четвер. Сьогодні вівторок. От і підрахуй. Доба з невеличким хвостиком. Маленьким, мов у поросяти, якого ти чесала за вухом!
Жінка пирснула сміхом.
- Дубовий! Ти нестерпний! Все робиш, як тобі заманеться. Добре, підкоряюся і обіцяю не грати на нервах. Пробач. Але мені нудно. Тож давай терміново починай розважати свою капризну дівчинку! Мовчиш… Повторюю, ти нестерпний!
Клієнтка озирнулася довкола.
- Непогана кафешка. Зелено, затишно…
- Це зараз. Коли років двадцять тому я закопував тут гранату, нічого цього не було.
- Гранату?! – стрепенулася чорнявка. – Дубовий, гранату?! От тільки не кажи, що мені почулося.
Чолов’яга крекнув.
- Пізно, любий, пізно! Проговорився! А ну, розказуй усе як на духу. Ну… - заскиглила вона. - Розкажи, будь ласка!
- Добре! – нарешті вимовив він після добрячого ковтка коньяку. - Тільки слухай і не перебивай. За кілька кварталів звідси стоїть будинок колишнього ПТУ (зараз якісь бізнес-центр), и колись я вчився там на водія. Цікава була пора, весела…
- На водія! – не втрималася його подруга – Та ти… Ой, пробач. Мовчу, мовчу…
- От і добре! Весела була пора. Уяви собі п'ятнадцять молодих дурних шибайголів, яким воєнкомат, перед тим як запроторити до Землі Франца Йосипа чи до Кушки, надав шанс вирватися з навколишніх сіл. Подалі від батьків, корів і буряків. І хоча усім через півроку світило «Прощання слов’янки», про це намагалися не думати. Головне, що можна було палити, не ховаючись по кущах, вільно пити пиво і мацати розкутих, ласих до любощів міських дівчат. Єдине, що добряче псувало настрій – необхідність підкорятися тутешнім майстрам та вихователям. Хоча, яка там покора! Нас так і називали «сільська банда». І ця банда не боялася нікого… крім Кепа.
- Хто такий?
- Наш воєнрук. Був тоді такий предмет «Початкова військова підготовка». От цю науку і вбивав у наші голови Кеп. Звісно, у нього було ім’я, але ніхто його не знав і навіть не намагався дізнатися. На заняттях вистачало «товаришу капітан», а позаочі – Кеп. Незвичайний був чоловічок. Метр з капелюхом, лисий, з черевцем, говорив тихо. Таких начебто і боятися не слід. Проте саме він мав над нами незрозумілу владу. І користувався цим на всі сто. Ганяв за розстебнутий ґудзик, за нечищені туфлі, за незданий на перевірку конспект. І все розказував, розказував нам про армію. Був у нього і улюблений вислів: «А як на війні опинишся...» Одного разу Сашко Ковальов не витримав: «Яка там війна! Тут війська з Афгану вже виводять! З ким воювати?»
- І той розгнівався…
- Не перебивай. А Кеп подивився на нього, помовчав і каже: «З Афгану нас вигнали, та війн, хлопці, на ваш вік вистачить». Ніхто йому не повірив. Як би ж ми знали, що пройде час і двох з нашої групи забере Чечня, а третій завербується до французького Іноземного легіону, щоб зникнути десь в африканських джунглях. Не знали, не вірили, а тихо ненавиділи Кепа, чекаючи слушної нагоди помститися йому за все. І помстилися. Жорстоко, підло, з вигадкою, як вміють мститися лише дурні підлітки.
Ідею бойового хрещення подав Льоха. Прізвища вже не згадаю. Він же і приніс на заняття муляж кумулятивної гранати. Де роздобув, не казав. Але від справжньої цю штуку було не відрізнити. Помста припала на 23 лютого. А як же - День Радянської армії!
В клас Кеп ввійшов блискучий, мов нова копійка. При повному параді та усіх військових регаліях. Привітав нас зі святом і, як завше, завів стару пластинку. І тут сталося!
Граната покотилася класом і завмерла біля дошки. Уяви собі, навіть у нас, кретинів, тоді все похололо всередині.
А Кеп крикнув: «Живіть, хлопці!»…І впав на ту штуку…
Чолов’яга за столиком замовк, щоб за один ковток вилити у себе рештки коньяку.
- Отак, Світланко! «Живіть, хлопці!»… «Живіть!»… От і живемо… Замість гранати вибухнув Льоха. Той від сміху мало на стіну не ліз. Усі інші мовчали.
- А Кеп?
- Знаєш, краще б він повбивав нас на місці. Не вбив. Просто піднявся і, не дивлячись ні на кого, тихо вийшов з класу. Ніхто не кинувся за ним, ніхто не благав простити… До дзвінка на перерву сиділи і не пари з вуст. Чекали, що зараз увірветься розлючений директор і всіх гамузом попруть з ПТУ до рідних батьків, корів і буряків. Але нічого не сталося. Ввечері з’ясувалося, що Кепа прямо з викладацької забрала «швидка». Його повернення ми не застали - через два місяці всі вже тягнули солдатську лямку.
- Стривай, якщо усе зробив отой ваш Льоха, то до чого тут ти з гранатою? – не зрозуміла чорнявка.
- Треба ж було комусь першому заметати сліди нашого злочину. Гранату я підібрав і того ж дня закопав десь тут, в цьому скверику. Ти зараз спитаєш, чи шукав я потім нашого Кепа? Ні, Світланко, бо й зараз не наважився б глянути йому в вічі. Боюся! А ще, люба, мені й через двадцять років не дає спокою одна думка, а що як та кумулятивна зараза була справжньою?!
