Як зазвичай, в свинячий голос волів би додати кілька думок на тему, про тему і взагалі.
Жили собі гаківці непогано: сало їли, на салі спали, салом вкривалися, аж тут конкурс.
Щось писати, ба, навіть, про одвічну годувальницю українського народу, коли попереду Новий рік, кінець Старого, річні звіти, семінари, півторатижневі відрядження, подарунки, проблеми з квитками і таке інше, немає жодної снаги. Внаслідок таких несприятливих умов одразу після проголошення конкурсу більша половина гаківців захворіла епідемічним паротитом або свинкою, а інші заходилися грати у свинки або тягати у відчаї з місця на місце важкі металічні свинки.
Залишилися найвитриваліші, котрі й пішли свинею на штурм бастіонів конкурсу. Аби конкурс, а писати буде кому. Свині, тільки рило просунути, а там і вся пролізе.
Отже тема, як тема. Беремо дряпалку і дряпаємо (олівець і пишемо, клавіатуру і друкуємо).
Пишемо, а десь із глибини душі спливає острах. Бо ж до теми долучалися і класики (цитувати не будемо), і філософи: «Казав Сенека: стій свиня далеко», і богослови: «Загордилася свиня, що об попів пліт чухалася», і кулінари: «Зі свинячим писком у пшеничне тісто» і метеорологи: «Величається, як свиня в дощ» і, навіть, втілення Бога на землі. Ні з ким із них, жоден з нас свиней не пас. Аж тут така можливість долучитися до того, у чому розбираємося, як свиня у перці.
Проте всюди свині честь однакова, хоч вона тотем, хоч один з образів гоголівської літератури, хоч тема конкурсу, ахоч просто майбутній шматок сала. А з іншого боку свиня в наритниках – то вже кінь, хоч шерсть і не така.
От і пишемо, щоб не сказали, що свиням хвости крутили. Можливо, щось із написаного стане шедевром. Свиня б також літала, та неба не бачить.
Хоча не факт, бо ж таки свиня небо бачить.
Як смалять.
