- Десь у тебе, Юрасю, вже добре кишки марша грають? Подумати тільки - дванадцять годин гри. Як таке можна витримати?! – турботливою куркою квокче Алекс.
- Дванадцять годин? - про що він взагалі говорить? Не дуже тямив. Як добре було за карточним столом. Знову занурився в транс. Увійшов у свою Сферу, ту Сферу якої тобі, Алексе, ніколи не пізнати... Гра, вона як пісня, як улюблений шлягер. Її чар огортає повністю, і хочеться лиш одного – плисти, плисти, жити в ній, нею жити. За це відчуття не шкода було віддати десять тисяч! Та й взагалі усе... Алекс, не телепат, моїх думок прочитати, не міг, то ж вів своєї.
- Знайшов тут реставрацію, де подають прекрасні голубчики у виноградному листі, ще й підливу із білих грибів. Ковзнув по ньому відсутнім поглядом. Дуже далеке було мені те, про що пасталакає. Потрібне мені теє їдло, як завтра вмирати... На сцені мого нинішнього життя дядько був навіть не на другому плані, так, епізодичний актор дійства, яке усі тут називають «Велика гра». Хіба можна зараз думати про їжу? Лиш уявив собі запашну, паруючу страву й дрижаки пробігли по тілу. Уже в Трускавці ніколи й нічого не їв в час гри, не важить – два чи три дні вона тривала. Дратує навіть думка, що можу іще щось робити окрім гри. Навіщо взагалі роблять оті перерви? Зупиняють гру? Кому це потрібно? Хіба ж не гравцям! Не ЦИМ гравцям. Блюзнірство, кощунство якесь… Це з певністю для публіки, для загалу, аби ті так і не в'їхали, чим насправді є гра… Уже в Трускавці мене страшенно дратували навіть короткі перерви в час процесу. Якби зупинене життя, чи фільм в найцікавішому місці… Думка про те, що маєш займатись іще чимось окрім гри – пекельна, нестерпна!
- Мені б в готель, і… міцної кави, - видушую із себе.
- Послав Бог опікуна на мою голову! – ні, навіть не дратуюсь, відмахуюсь від
недоречних слів, радше відрухово, як від дзищання комара. Як важливо мати поряд людину, як тебе розуміє, от як Арнольд… Напарник… Лишень зараз усвідомив, наскільки краще почувався б, коли б той був поряд. Забував про прикрість яку мені сподіяв – (фах такий у людини. Що тут поробиш?..), не вистачало його підтримки, слова.
Коли вже в готелі прямував у в свою кімнату, Алекс щось стривожено й запально мені проповідував. На щастя, уже не чув - навчився в час гри не сприймати оточуючого. Умію відключитись й за межами зеленого столу… Врешті двері кімнати відгородили мене від Алекса, від всього цього нерозумного світу з його примітивними уявленнями, раз і назавше усталеними правилами. Прекрасна мить! Велика гра! Час зупинився. Зупинилось усе. Саме життя з його примітивним, ідіотським виміром.
У Лас-Вегасі усе в точності до навпаки – ранок не бадьорить, не обіцяє, не збуджує. Люди, що повертаються після ігорних баталій на обличчя дня зиркають тривожно, повні вад і слабостей, якби відчувають на собі тягар його мовчазного несхвалення. Мозок мій, уже вкотре прокручує ігорні комбінації, вириває рухи, фізіономії гравців. Треба дати собі спокій. Як перед екзаменом – забути про предмет. Мозок може викинути свого коника – забудеш усе, що знав. Цілком не просто згаяти години до початку гри...
Недооцінив я Алекса. Нині він повністю реабілітувався – завів мене у свята святих - «Poker Hall of Fame» - залу покерної слави в готелі «Binion’s Horseshoe», де зайняли своє місце кращі із кращих, ті, хто навічно увійшли в історію покеру. Бути тут мрія кожного, хто почав свою велику гру. Прізвище у списку - всесвітнє визнання майстерності!
Усі події висвітлені в експонатах і світлинах цього унікального музею говорять про неї, про Велику гру. Колись, справді, ігри були великими. Такими чинили їх легендарні постаті гравців, як от поєдинок між Дандалоссом (легендарним «Ніком «Греком»), і Джонні Моссом, який тривав п’ять місяців! Від тієї події стало на вуха не лише західне узбережжя США, але й уся країна! Подивитись на «бій титанів» приїздили навіть з Європи. Сорок безсмертних! Важко сказати хто серед них кращий – Джоні Мосс – легенда покеру – який розпочав велику гру ще у двадцятих, був триразовим переможцем «Великої гри», володарем восьми браслетів WSOP, який свій останній турнір виграв на вісімдесят першому році життя, чи Дьюї Томко, покерна кар’єра якого почалась в шістнадцять. Виходець з убогої сім’ї, грав аби фінансувати свою освіту, ще й працював вихователем дитячого садочка... Нині ж сума зароблених ним призових перевершує п’ять мільйонів доларів. Або ж легендарний китаєць Джоні Чан – володар десяти золотих браслетів, «містер непробивний» названий так за свою стійкість до найменших навіть потуг блефу з боку супротивників. За майстерне володіння емоціями отримав прізвисько «Велика китайська стіна». Ці люди, їхні історії, шлях до покерного Парнасу надихають – змогли вони, зможу й я! Справжній укол адреналіну перед грою! Нині вдячний Алексу – ні пари з вуст про сніданок, чи якихось там завваг стосовно мого вигляду, натомість.
- Певно того й не знаєш, що нині гратимеш за одним столом із оцим, вказав на світлину одного з «безсмертних», дуже симпатичного дядечка. Це – Генрі. Під світлиною напис: «За покерний стіл сів встановити телекамеру, та так з-за нього і не встав...» До Генрі в Алекса особлива симпатія, адже той «технар», як і Алекс, саме завдяки йому, завдяки тому, що придумав вмонтувати в столи для покеру міні камери, з’явився онлайновий покер, й почався справжній картярський бум. На диво симпатичне обличчя, що аж пломеніє життєрадісністю. От вже б ніколи не вгадав у ньому гравця! Алекс, десь за спиною, продовжує коментар.
- Чудовий винахідник, на його рахунку добра сотня винаходів. Блискучий розум. Не розумію, як можна було похоронити такий талант за карточним столом!
- Ти й не зрозумієш ніколи! – хочеться кинути йому у відповідь, бо ніколи не втямиш, що воно таке - ГРА! Не дано! Звісно ж, не кажу нічого – вдячний дядечку за вранішню екскурсію. Допомогла мені десь у цю мить відчути себе отим вибраним, «безсмертним»!
Прогноз Алекса не справдився – я все ще не граю за одним столом з Генрі. Від того все видається якимось прісним – вимушений піст, в час, коли очікував свята...
***
За столом нас залишилось троє. Сказати, що у мене кепська карта – не сказати нічого - нерозкритий стріт-дро. Це не «слабка», це – «безнадійна» рука. Що ж надій на виграш немає. Не поспішай умирати! – підбадьорюю себе. Іще не час. Надії немає коли ось зараз відкриють карти, і виявиться, що у мене дупель пусто. Спробую блефонути – впевнено роблю ставку, дуже впевнено, аби десь не виліз мій страх коли ось зараз на мою ставку проголосять «кол». Блискавицею проноситься думка: «Міг би зберегтись зігравши «чек»! Але «чек» в даній ситуації рівнозначний відмові виграти пот. Молодець Юрку! Не можна було чинити інакше - підбадьорюю себе. Немає поганих карт. Усі карти перемагають і всі карти програють! Карти не мають жодного значення! Я граю не з картами, а з гравцями, - тверджу собі. Той внутрішній монолог мені необхідний, аби пережити секунди, коли хтось із супротивників міг мовити: «кол». Мовчанка. З’їли мій блеф, ще й облизались! - радіє серце, воно єдине, бо на обличчі застигла незворушність, якби нічогіськи вартого уваги не відбувається. Спокійнісінько забираю пот...
- Не важливо яка карта, єдине, що важливо – хто залишається з грішми! – виразно чую цю фразу, кинуту із за бар’єру для глядачів. Головне - бачу хто її сказав. Отакої! Це ж сам Генрі розмовляє з якимось росіянином ще й щиро посміхається в мій бік.
Далі карта стає до мене милостивою. На руках у мене червовий король та дама. Чийого б серця не зогріла така карта?.. До того ж, відкрився флоп: трефовий валет, червові шістка й четвірка. Позосталі гравці проголошують «кол». Це мене не дуже хвилює - врешті решт будь яка із дев’яти червових карт в колоді добудують мені виграшний «флеш». Підвищення ставки, (рейз), на позір видається простою річчю, я б навіть сказав – банальною, сповістити усім, що у мене виграшна комбінація... Тут супротивники або ж скинуть карти, або ж «в сліпу» заплатять великий блейнд, аби залишитись в грі. Але ж за столом акули, які можуть подумати, що атакую їх нічого не маючи в руках. Зрештою, мені байдуже – блефую, та це вже зовсім інший блеф. Він не вимагає гри на відкритих нервах. Це блеф переможця, який попросту очікує виходу потрібних карт...
- Слідкував за твоєю грою, юначе, - мовить незлою російською Генрі, який цвіте до мене очима. Він швидше закінчив гру за своїм столом, і вже віддавна спостерігає гру за балюстрадою вболівальників. Я аж пломенію від щастя – не знаю вже – виграш тому причина, чи увага «безсмертного»?
– Нині ти не блефував, а я б сказав провів блискучий блеф! Годі второпати, де в країні, в якій карточна гра заборонена, беруться такі вправні гравці?
- Не так вже й добре я грав, коли ви помітили блеф, - зауважую скромно. О – хо – хо хо! – сміється гучно, від усього серця. Раптом стає серйозним.
- Коли б був за одним столом з тобою, можливо б і не помітив, збоку ж воно завше видніше... Еге ж, у нього була нагода придивитись до мене з боку. Мені таке щастя уже не світить.
- Можемо виправити ситуацію, - видно завважив таки хмаринку на моєму чолі, фіксує мозок, - Зіграємо собі удвох. Хіба ж іще десь так пізнаєш людину, як за грою? Пограти зі своїм потенційним суперником напередодні гри - про таке можна лише мріяти...
