В пасажирському купе було спекотно і на диво нудно. Навпроти мене сидів молодий темноволосий хлопець, здається, мій ровесник, і трохи старший за нас чоловік. Він мав дещо потрьопаний, хоча і досить елегантний вигляд, а риси його обличчя здалися мені надто суворими.
Першу половину дороги панувала тиша. Розмовляти нам було ні про що. Чоловік повернувся до вікна, а хлопець грався своїм мобільним. У мене були з собою карти. Коли я їх дістав і запропонував зіграти, то хлопець, якого звали Вадимом, відразу погодився. Інший чоловік тактично відмовився від моєї пропозиції і так само уважно продовжував дивитися у вікно. Лише згодом я помітив, що очі у нього зачинені.
Не пам’ятаю, кому першому спало на думку грати на гроші. Але це здалося мені непоганою ідеєю. Чому б не пограти, якщо маєш в цьому деякі здібності? Я не вважав себе у грі професіоналом, але грати мені подобалось і я справді дещо вмів.
Ми двічі зіграли в покер і двічі я виграв. Сума була невеличка, але цього було досить, щоб потішити моє самолюбство.
На наступній зупинці Вадим вийшов і нас в купе лишилося тільки двоє. Через кілька хвилин мій сусід поворухнувся і розплющив очі.
- Може, зіграємо? – знову запропонував я, помітивши, що він дивиться на карти.
- Ні.
- Не любите таких ігор? – я спробував завести розмову.
- Ти не підходиш для серйозної гри, - спокійно пояснив він.
- Чому?
- Бо тобі дуже подобається це заняття, - він уважно і дещо оцінююче глянув на мене. – Це правда?
- Можливо, - нехотя погодився я. – Але хіба це погано?
- Дуже.
Нічого не відповідаючи, я взяв зі столу карти і зібрався заховати їх до кишені.
- Зажди! – сказав він. – Можливо, і справді зіграємо.
- Добре, - я з недовірою глянув на цього дивного типа.
- До речі, мене звуть Геннадій.
- Приємно познайомитись. А я Женя.
- Тільки мені потрібен сміливий гравець. Ти сміливий?
- Звісно.
- От і добре. Бо щодо мене, то я вже нічого не боюсь.
- Гратимемо на гроші, чи просто так?
- На гроші, - усміхнувся він. – А як же інакше?
- В що гратимемо?
- Сам обирай. Мені байдуже. Я знаю півсотні різних ігор.
Я поставив на кон те, що виграв у Вадима. Ставка Геннадія була трохи більшою.
Його слова про те, що він знає багато ігор мене трохи зачепили. Спершу мені здавалося, що він вихваляється і дуже хотілося поставити цього самовдоволеного типа на місце, обігравши його, але коли він тасував і роздавав карти, я помітив руку справжнього майстра.
- Часто граєш? – запитав він, роблячи перший хід.
Я кивнув. Від його пильного погляду всередині все перевернулося. Починаючи цю гру, я вже відчував, що програю.
Інтуїція мене не підвела. Не скажу, що Геннадій був шулером. Принаймні, я нічого такого за ним не помітив. Він не виймав тузи з рукавів, але було ясно видно, що з картами цей пан давно на «ти».
Коли завершилась гра, він запропонував зіграти ще раз. Зізнаюся, у мене була спокуса відігратися, але я вирішив не ризикувати рештками своєї стипендії.
- Хвалю, - сказав мені Геннадій. – Не кожен вміє вчасно сказати «ні». Головне – не позбутися цією якості.
- Згоден.
- Я можу повернути тобі твої гроші, - раптом промовив він. – Але тільки за однієї умови.
- Якої? – запитав я, хоча це мене мало цікавило. З власного досвіду вже встиг засвоїти, що безкоштовний сир буває лише в мишоловці.
- Пообіцяй мені, що покинеш грати в карти.
- Але ж я не якийсь там схиблений на азарті чувак, - трохи ображено відповів я. – Я граю лише інколи. Для душі.
- З цього все і починається. Так почалось і у мене.
- А що потім?
- А потім це мене підкорило, - він гірко посміхнувся. – Перед тобою жертва азартних ігор, - кілька секунд Геннадій мовчав. – Я кажу тобі все це тільки тому, що ти здався мені хорошим хлопцем. Не хочу, щоб ти пішов моїм шляхом. За свій вік я вже встиг пройти сім кіл пекла. І все це через те, що в моїй голові колись зламалася кнопка під назвою «Стоп», - він повернулася обличчям до вікна. – Я навіть не помітив, коли мене затягло. Ще в студентські роки я гарно грав в карти і пишався своїми успіхами. Інколи я проводив час за гральними автоматами і часто лишався в плюсі. Я вигравав і це розпалювало в мені азарт. Але тепер я розумію, що тоді ще міг зупинитись. Та я не хотів. У мене була гарна робота і любляча дружина з сином. Я мав все, чого можна тільки бажати, але все ж продовжував грати. Грав, але тепер гра не приносила мені нічого крім розчарування. Удача від мене відвернулася, але я вирішив, що от-от відіграюся. Тоді мене вже було не зупинити. Я став рабом своєї залежності і мої кволі спроби вирватися ні до чого не приводили. Скільки разів я переконував себе в тому, що це вже останній раз, але продовжував в тому ж дусі. Я програвав всі зароблені мною гроші. Я програвав гроші дружини. Навіть гроші на дитину в той час не здавалися мені священними. З дому почали зникати цінні речі, я позичав гроші у друзів, а інколи навіть і крав, але удача і далі поверталася до мене переважно задом. Дружина довго за мене боролася, але моя залежність виявилась сильнішою за її любов. В кінці кінців я лишився сам. Через ці папірці, - він презирливо глянув на карти, - я втратив все.
Від його розповіді у мене поза шкірою пішов мороз.
- Ви вже подолали цю проблему? – запитав я, хоча відповідь вже здавалася мені очевидною.
- Я над цим працюю, - засміявся він.
- Все ще можна повернути, - промовив я.
- Ні. Тепер головне в цій історії – зробити правильні висновки.
Геннадій підсунув гроші, які я щойно програв, назад до мене. Але його рука і далі на них лежала.
- Гра – дивна і непередбачувана річ. Можливо, кілька разів ти і виграєш, але в кінці-кінців можеш втратити набагато більше. Повір мені, - він перевів погляд на мене. – То що, ти зупинишся?
- Зупинюсь, - рішуче відповів я. – А ви, ви зупинитесь?
Геннадій махнув рукою.
- Та зупинюсь я, зупинюсь! Обіцяю.
В примітивній забігайлівці від цигаркового диму майже нічого не було видно. За одним із столиків сиділо двоє лисуватих чоловіків з трьохденною щетиною на обличчях. Вони грали в карти. Перед ними на столі стояли дві відчинені пляшки пива і повна окурків попільничка.
До столу наблизився ще один невисокий чоловік. Через густий цигарковий дим компанія не відразу змогла розпізнати його обличчя.
- О, Генка! Привіт! – крикнув один із них.
- Привіт!
- Приєднуйся. Зіграєш з нами? – запитав інший.
- Добре, - після деяких вагань відповів він. А потім, підсовуючи свого стільця до столу, додав. – Але це в останній раз.
