- Ти ніколи не їси квитків? – з неприхованим здивуванням запитала в мене Жанка.
Ми десять хвилин тому впхалися в міський автобус, плекаючи надію, що до нас за дві зупинки не дійде кондукторка. Метушливо вдивлялися поверх голів інших пасажирів. Тобто, я поверх, а Жанка в шпарини між людськими тілами, бо мій зріст дозволяв робити дещо, чого Жанці не вдавалось навіть ставши на височезні підбори, ну, такі, як зараз ультрамодно, з платформа…
- Будемо платити, чи кавалєрів видивлятимемось. – почулось ззаду нас і хтось міцно натиснув пухким животом мені під сідниці, а Жанці десь на поперек.
Навіть не повертаючи голови можна було здогадатись хто з нами говорить. І чого у цю професію йдуть такі габаритні тітки, що й до порожнього салону пролазять зі складнощами? Найвірогідніше задля втрамбовування пасажирської маси. Жанка дала дві пожовані гривні, вислухала коротку й лаконічну лекцію про ймовірне місце перебування купюри й отримала разом з двома квиточками стусана ліктем в бік. Інший копняк дістався мені, так як женщіна-танк вирішила прокласти шлях вглиб автобуса саме поміж нас. Жанка зазвичай відгризається на такі прояви проф-етикету, але цього разу вона вп’ялась очима в клаптики паперу, котрі щойно отримала. Її губи ворушились, очі закочувались – вона рахувала. В цьому я була впевнена, бо вчилась із нею на одному курсі в інституті. І хоч заклад був торговельний рахувати Жанка ні біса не вміла. Зазвичай використовувала телефон, в якому був калькулятор. Коли траплялись невеликі цифри, можна сказати коли перед нею ставали надлегкі математичні задачі, як то дві гривні додати до десяти, Жанка вела себе точнісінько як от тепер. За кілька хвилин вона віддала один квиток мені, а інший кинула до писка й довгенько покомилявши в роті проковтнула, задоволено посміхаючись. Я лише знизала плечима. Навіть не встигла будь-що подумати про поведінку подруги, як та здивовано ляпнула:
- Ти ніколи не їси квитків?
- Квитків? – дурнувато перепитала я. – Це дієта якась? – знала бо про схильність Жанки до різного штибу виснаження власного організму.
- Зюзя, ти на якому світі живеш? – Жанка завжди називає мене Зюзею. Мені це не подобається, бо я Зоя, та й з моїм зростом Зюзя – радше насмішка. Але Зюзя то Зюзя, що з тією Жанкою поробиш. – Подивись на свій квиток. – підіпхала мою руку з затисненим у ній шматочком тонкого паперу до моїх очей. – Рахуй! – наказала й відразу пояснила. – Додавай ось ці цифри.
- Тридцять пять! – не довго думаючи випалила я (що тут рахувати три та девять та п’ять, ще шість чотири й вісім загалом тридцять п’ять)
- Що!? – тицьнула свого носа до мого квитка Жанка. – Та не так! Оці три і оці три. – вона потягла мене на вихід, бо ж ми доїхали до потрібної зупинки.
Дорогою на роботу Жанка розтлумачила, що усі тямущі люди, котрі хочуть бути щасливими, зазвичай дивляться на цифри, написані на квитках. Якщо сума перших трьох та трьох наступних збігається – відразу загадуй бажання й ковтай проїзний документ.
- Дикість якась! – сміялась я й дивилась на Жанку як на істоту, що стоїть на щабель нижче на еволюційній драбині…Ні, щаблів на два!
Жанка, що й казати, жінка не надто щаслива. Отож, і шукає собі замінників щастя будь-де. Немає у неї ні чоловіка, ні дітей, ні кого-небудь із ким можна було б посидіти у затишному кафе, чи на м’якій канапі коли за вікном іде осінній дощ. Немає з ким піти до кінотеатру й подивитись ліричну стрічку про кохання, поклавши кому-небудь голову на плече. Хоча їй вже тридцять два і шанси знайти бодай когось з кожним роком тануть. Вона вже була наважилась народити дитину без чоловіка, мовляв гори все синім полум’ям.
Але…і того, хто б без перегляду ліричних кінострічок та сидіння на зручній канапі зміг би щось зробити з Жанкою, на горизонті не намалювалось. Жанка ревла вечорами, повертаючись з роботи, аж їй у батареї вистукували розвідними ключами чи дідько його знає чим, сусіди. Жанка відповідала їм, гамселячи пультом від телевізора по трубам, що йшли у стелю та підлогу до щасливих сімейних сусідів…
Ми дружимо з Жанкою, але я їй нічим не можу допомогти. Бо у мене те саме, з єдиною відмінністю. Якщо Жанку можна назвати мініатюрною, тобто такою, яких суто теоретично мали б любити чоловіки, то я – кінь стаєнний. Більше нічого не скажу, та ну його!
І от дурна Жанка зжерла шматок паперу, плекаючи надію, що їй неймовірно пощастить у цей день.
Попри мій скептицизм подрузі пощастило. Жанка йшла того вечора додому – до неї причепився якийсь чоловік напідпитку. Жанка з ним швиденько переспала прямо в під’їзді. Це, звичайно, зовсім не те щастя на яке вона сподівалась. Та я й не думаю, що вона загадувала саме таке бажання, але яким було і її і моє здивування, коли за три тижні після інциденту Жанка прибігла до мене на роботу з тестом на вагітність у руці.
- Є! Бляха-муха, Зюзя! Є, щоб я здохла. – вона витанцьовувала бозна який танець та вимахувала у мене перед носом паличкою.
- Це усе квиток? – запитала з надією я.
- Який квиток, Зюзя, це тест. – Жанка зовсім забула про квиток, про щасливі цифри, але я усе пам’ятала.
Цілісінький місяць потому я курсувала міським транспортом, навіть там, де зазвичай ходила до цього пішки. Я жила в трамваях, тролейбусах, автобусах. Не оминала й маршрутки – де на подив таксистів та пасажирів вимагала квиток. Водій відмотував серпантин та пхав незадоволено мені в долоню, аби відчепилась. Та щасливого не траплялось, бо в маршрутних квитках було по п’ять цифр. Облом.
Взимку підняли ціну на проїзд та замінили маленькі квиточки з тонкого паперу на більші й твердіші. Й у перший же день нововведення я отримала його…Такого щастя я не відчувала давно! Я не відчувала такого щастя ніколи! Він був вдвічі щасливішим, бо мав самі лише трійки. 333 333.
Я затисла квиток й почала думати що його загадати, бо ж бажань набралось ой-ой. І черевички потрібно…Не просто туфлі, а сорок другого розміру, а таких в наших магазинах немає, скажу я вам. А коли наважишся запитати, тендітні продавчині, ледь стримуючи посмішки оцінюють з ніг до голови й голосно кажуть: «Вам треба в магазин Богатир». Сама ти богатир, вобла сушена!
- Ні, чобітки – це дрібно. Треба щось глобальне. – вголос розмірковувала, чимчикуючи площею. В мене шалено калаталось серце – жахливо не хотілось розмінюватись на дрібниці. Раптом я спинилась мов укопана. – Забажаю кохання. – мовила пошепки. Озирнулась чи не бачить хтось, чи не чує, що я наважилась побажати. Кохання! Я! Тридцяти п’яти річна штаба метр вісімдесят з сорок другим розміром ноги. Я видихнула, струсонула головою, щоби трохи прийти до тями…й голосно випалила:
- Хочу кохання! – й проковтнула квиток.
Я так хвилювалась, що глитнула його навіть не спробувавши пожувати хоч трішки. Клапоть паперу став поперек горла і я почала задихатись. Висолопивши язика, кашляла, гамселячи себе однією долонею в груди а іншою по спині. Коли я знесилено присіла й вірогідно колір обличчя змінився на сірий, пересічні городяни почали звертати на мене увагу. Вони оточили мене й виголошували припущення.
- Може в неї астма? – я, стоячи на колінах, метеляла головою на знак незгоди.
- Туберкульоз. – скрикнув хтось і люди відскочили на два кроки.
- Ні-і-і-і! – прохрипіла я й ще більше зайшлась в кашлі. Клятий талон приліпився слиною до горлянки й нізащо не хотів вискакувати назовні.
- Вона сказала, що хоче кохання й кинула щось до рота! – втрутилась дівчинка-підліток.
У натовпі загуло: «Нещасне кохання», «Покинув», «Отруїлась». На останньому слові мене підхопили під пахви та поволокли до найближчої поліклініки.
- Розкрийте рота! – басом наказав лікар, тримаючи в руках довжелезний пінцет. – Це що таке у вас?
Він витяг квиток, котрий вже трохи розмок та втратив свій природній вигляд.
- А – щасливий талон? – запитав без тіні іронії й подивився проникливо на мене.
Я зашарілась, знітилась і почала щось белькотати, що не маю уявлення що це за папірець. Відкрила, кажу, рота, щоб позіхнути, а його вітром задуло всередину.
Більше я квитків не їм…А от з лікарем почала зустрічатись. Він виявився нежонатим, бездітним і таким, що любить високих жінок.
