Нині стало не модним писати про природу. Хтозна чому. Якось навіть незручно за себе: я неактуальний. Хоча... Нині бути немодним також модно. Це називається андерграундом і протиставляється мейнстрімові. Отже, зараз, коли я немейнстрімовий і тримаю руку на пульсі, можу почуватися спокійно.
Тепер, коли все окей я йду посеред чиїхось соковито зелених дачних ділянок. Життєрадісні кольори милують око. Я п'ю ананасовий сік сонця та яблучний сік з картонного пакета й насолоджуюся душевним спокоєм.
Поруч зі мною іде кіт. Кілька хвилин тому я погодував його і тепер він чапає разом зі мною. Кіт вчинив по-людськи: він виявив вдячність і тепер лащиться до мене. Можливо, він вчинив навіть краще, ніж по-людськи: він виявив вдячність. А може, він просто хоче ще ковбаси й тому лащиться. Тоді він точно вчинив, як справжнісінька людина.
Стежка веде нас через чужі ділянки. Аромат смородинового листя приємно лоскоче ніздрі. Простуємо собі й раптом бачимо посеред стежки купу різноманітного гілляччя. Напевне, дуже-дуже імпровізований шлагбаум. Щоби не крали вишні. Я прибираю гілляччя з дороги наша подорож продовжується. Дарма що терпкий смак зірваних вишень змушує зморищитсь, ягоди все одно смачні. "Наївно ставити перешкоди, які так легко прибрати" - думаю я, оглядаючись на гілляччя.
Ми все йдемо собі. Поруч з нами колишуться теплі трави. Нас обіймає гарячий вітер. Все таки вишня краща за черешню. Своєю терпкістю... напевне.
Зупиняємось на берегу озера, що виблискує на сонці, ніби купа дорогоцінного каміння. Дістаю ковбаси й даю її котові. Він нюхає й відвертається. Останнім часом кіт став погано їсти. Це мене хвилює навіть більше, аніж причина, якою він керувався, ідучи за мною.
Я чухаю його нагріту сонцем шерсть і дивлюсь на водяну гладь.
Нині модно ламати систему. Всі, хто не опинився зверху в системі, прагнуть її зламати, щоби опинитися зверху. Але невже щастя в цьому? Невже щастя не в тому, щоби просто отак от бути?
