Вони ніколи не сварилися. Дивно, адже одружені вже 60 років! Cидять собі вечорами, мовчать, кожен думає про своє, а, точніше, думають по-своєму про старість.
Джулія і Сільвіо знали один одного завжди.
«Я була найстаршою в сім’ї, - розповідає Джулія, - після занять у школі, із семи років, бігала на роботу збирати полуниці, щоб допомогти батькам прогодувати ще двох сестричок та братика. Сільвіо теж працював у теплицях, а потім, як закінчувався сезон полуниць, починалися салати, квасоля, різні овочі. Робота на городі чергувалася із роботою в саду на персиках, яблуках, хурмі, ківі. Так із ранньої весни і до зими. У період, коли не було роботи у господаря, ткали сукно, щоб було у що одягатися та чим застелити ліжко. Мої батьки мали свою хату, хоч стареньку, невеличку, але свою.
Сільвіо жив із сім’єю у будинку власників землі, на якій вони працювали. Pодина була великою: батьки, тітка - стара діва, дід із бабою, сестра, брат, а у сорок першому ще один братик народився. Трудилися усі, поки носили ноги, поки мали силу.
Я любила працювати, бо там був він, такий маленький тихенький хлопчик, який усього на декілька років старший за мене. Сільвіо завжди допомагав носити корзини із овочами, усе робив мовчки і посміхався, а я сумувала за його посмішкою, коли поверталася із роботи додому.
Після закінчення п’ятого класу початкової школи, вчитель радив продовжувати навчання у місті в середній школі. Та куди там! Не могли батьки мене вчити, бо молодші діти теж їсти хотіли. Тому я не дуже й сумувала, коли повернулася працювати поряд із ним. Сільвіо дуже зрадів, а відмову від подальшого навчання перенесла лише із невеличким жалем за нездійсненною мрією стати вчителько.
Пам’ятаю, найперше пальто мені викроїли із солдатської ковдри, що знайшли під час війни, після того, як американці покинули свою військову базу. Тоді воно здавалося таким гарним! Із залишків мама пошила торбу, бо господар дозволяв збирати відходи від овочів, які ми вдома із радістю чистили і їли. Ренцо, мій брат, завжди був голодним. Він працював учнем у механіка, тому приходив із роботи брудним та змореним. Казав мені: «Добре тобі, на роботі хоч яблучко якесь з’їси, а я до вечора ще й крихітки не мав у роті».
Під час війни я ледве не втратила свого коханого, насправді ми тоді ще не зустрічалися, але усі нас вважали майбутніми чоловіком та дружиною, бо завжди працювали поряд і зовсім ніколи не сперечалися, а лише допомагали один одному...
Сонячна неділя весняного дня, але ні в одній хаті не було спокою: велися бої за визволення території. Із однієї сторони бомбардують німці, а з іншої – американці. Серед місцевого населення тяжко було зрозуміти, хто ваший, а хто наший, але усі разом ховалися під мостами від гарматних вибухів. Селяни не могли залишити садибу, бо мали господарсто. Як його покинути? Розкрадуть!
Одна бомба, до цього часу так і не зрозуміли чия, влучила у подвір’я, де сиділи і грілися на сонечку дід, батько, та Сільвіо. Думали, що ніхто не залишиться живим: батько помер відразу, дід через місяць, лише Сільвіо вдалося врятувати. На підводі його відправили до військового шпиталю, бо розірвало бік так, що прийшлося забинтувати хворого і тримати, щоб не випали усі нутрощі. Із того часу він так і залишився трішки перехилений на один бік, а великий шрам нагадував про поранення. Про цей страшний день ще й досі залишилася пам"ять у вигляді старого дерева із викривленим стовбуром .
Я не помічала тієї фізичної вади, а бачила лише його доброту, щирість, силу.
Коли ми із Сільвіо одружилися, то відразу, після обіду, пішли на роботу в поле. Мабуть така вже наша доля – народитися, щоб працювати.
Свекруха прийняла мене із радістю і любила, як доньку. Потім я їй теж віддячила за хороше ставлення, бо прийшлося доглядати спочатку бабусю, потім свекруху, тітку, а ще, дружину середнього брата, яка вмерла від раку і залишила сиротою дванадцятирічну доньку.
Сільвіо не вмів говорити гарних слів, не вмів приділяти уваги, ніколи не вітав із святами, не дарував подарунків, але він був завжди поруч, жодного разу нічим не образив, не підвищив голосу, ми працювали зранку до ночі, тому ніколи було витрачати час сварки. Ми завжди прислухалися один до одного, із ним було надійно і затишно.
Одного ранку, коли першому синові виповнилося 12 років, чоловік проснувся від мого несамовитого крику: різкий біль у спині не давав дихати, я не могла поворухнути ногами. Лікар сказав, що треба терміново оперувати спинну грижу і заспокоїв, що такі операції проходять успішно, лише одна із сорока може мати якісь важкі наслідки. Тією сороковою була я...
Спина боліла завжди, а от коли була вагітною малодшим сином, почувала себе дуже добре.»
Кривий і горбата прожили дружною сім’єю, народили ще одного хлопця і завжди працювали, не відчуваючи втоми і болю, бо треба було виплачувати борги.
Ще у кінці п’ятдесятих, коли на землевласників наклали великі податки, їм стало не рентабельно здавати землю в оренду, тому й почали продавати сільськогосподарські наділи разом із будовами, які були на них. Так Джулія і Сільвіо взяли великий кредит під заставу у банку і працювали із самого ранку до пізньої ночі, без вихідних і свят, щоб розрахуватися із позикою, щоб почуватися вільними, а потім уже жити «для себе».
Будинок розділили між собою два одружених брата: Сільвіо і Діно, які піднімали на ноги ще й молодших сестру Ліну і брата Вікторіо, а коли їх одружили, залишилися господарювати разом.
Тяжко було ростити дітей і платити кредит, але ж треба якось жити, тому брати побудували спільне сільськогосподарське підприємство – свинарник. Зранку поралися біля свиней, потім у полі, потім знову до тварин, а вже самі їли, коли час мали. У них було таке правило: спочатку нагодувати усю живність, а тоді уже самим сідати до столу.
Місто, біля якого вони жили, почало розростатися, тому вкладати гроші у механізацію підприємства брати не вважали за потрібне: хто знає, а якщо з часом заборонять тримати двісті голів свиней на приміській території, для чого ж інвестувати, якщо не впевнений у майбутньому цього зачину? Тому й возили гній у тачечці, носили їжу мішками на плечах.
Пройшли роки, розрахувалися з боргами, одружили дітей, відреставрували дім. Здавалося б живи і радій. Та все не так. Вони не вміли більше жити для себе, не звикли, а вміли лише працювати. Дітей виховували особистим прикладом: були чесними, відвертими, вірними.
«Усе, що маю, то вже забагато, бо колись не було зовсім нічого» - казав Сільвіо.
