Ми йдемо собі вдвох. Самі протилежності. Він високий, я низький. Я мовчу і слухаю, він балакає і навряд чи слухатиме в разі, якщо мені закортить щось розказати. Він обурений, я щасливий. У мене є Сартр! Я вже почав його читати на економіці. Прийду додому і продовжу. Мене переповнює радість, світить сонце, подуває приємний вітерець, моїй радості не має меж.
Як він грузить, мені вже набридло розгрібати його лайно. Навіщо він мені все це розказує? Невже нема кому його більше втішити? Напевне, нема. Пригадую свою "струнку солодку згубу", котра оповідала якось раз про іншого мого друга. Той спілкувався з моїм нинішнім співбесідником, бо "вони самотні такі, їм більше нема с ким спілкуватися". А вона? Сартр (як представник екзистенціалізму!) стверджує, що вона також самотня. Всі люди самотні: від свого народження і до кінця. Ах, вона також самотня! Я ледве помітно посміхаюсь. Який же геній цей Сартр!
Мій співрозмовник затихає. Здається, увесь жар з нього вже вийшов. Тепер хай послухає мене трохи. Дістаю з рюкзака зошит і з непідробною гордістю за плід своєї інтелектуальної праці показую карикатуру на однокласницю.
- Але це не товстолобик. - Скептично зауважує він.
- Ну... як вийшло... але головне все-таки задумка.
- Так... задумка кльова... але це не товстолобик...
Не розуміє мене. І я його навряд. Навіщо його слухаю? Хіба в мене нема більше кого слухати? ... дійсно нема. Невже я також самотній? На зупинку підходить моя подруга. Ми намагаємось зав'язати розмову. Я показую їй карикатуру. Вона посміхається
- Прикольно...
Настає тиша. Ми стоїмо втрьох... самі... Це навіть страшніше, аніж якби ми просто стояли самі. Сонце засліплює своїм промінням, колючий вітер жбурляє в нас жмені піску й ми раз по раз змушені повертатися до нього спиною. Я думаю про те, як писатиму самостійну з економіки, адже згаяв увесь урок на книгу, котру міг прочитати й вдома.
