Врешті їдемо у Лас-Вегас! Почуваюсь наче вдарений блискавицею. Не можу зафіксувати своїх думок – так швидко вони міняються. Що це? Невже боги Олімпу подарували мені дивовижну мить натхнення? Бо що іще? Передчуття зустрічі з коханою не дарувало б стільки радості, як зустріч зі столицею картярської гри! Здається, іще вчора недосяжною вершиною здавався мені карточний стіл у Трускавці. Тут же, за якихось кілька годин побачу столи, за якими грали уславлені гравці світу, діткну їх! Гратиму з ними! Як тільки серце може втриматись у грудях?!
Прикро – їду не зі Северином, як того хотів, а з його батьком – Алексом, який, як мені пояснив, «має більшу потребу в реляксі». Того насправді ніколи не зрозумію – як можна розслабитись, зняти психічну напругу, граючи в карти? Тому, десь у глибині душі, вважаю його несповна розуму... Напевне, річ у тім, що живемо ми в різних світах... В осерді українства -- «Українському селі», що було тихою гаванню для багатьох моїх одноплемінників, почувся зайдою. Не визнали вони мене, й не лише Мар’яна, а й навіть стіни і меблі реставрації споглядали на мене з осудом і докором. За що? – волає моя зболена й зранена душа. Ні перед ким не согрішив. Нікому нічого кепського не вчинив... Мо’, й справді, печать картяра випалена у мене на чолі, коли навіть кобіта, що вперше зіткнулась зі мною, зуміла її розгледіти. Навіть тут, в країні, де гра в карти де-юре реабілітована, насправді гравець -- persona non grata. Однієї лише підозри в тому, що належу до племені гравців, вистачило їй, аби випалити: «Навіть писку з твоїх уст про якусь там любов не бажаю чути!» Прикро, та не буду із того роздмухувати світову трагедію! Чому так вперто заперечував свою належність до сонму гравців?.. Дивна річ – казав мені про це один євангельський вірянин: «В душі я протестант – вірю лиш Богу єдиному і Його святому Євангелію. А от визнати це перед усім світом чогось не наважуюсь...». «Можливо, тому, що насправді це іще не зовсім твоя позиція?», – запитав його тоді. Якось знітився, з чого я зробив висновок, що потрапив у «десятку». Мо’, й зі мною достоту те саме? Чому ж інакше боюсь визнати перед усіма: «Так, я картяр! Професійний гравець у покер!» Нічого, повернусь, поговоримо... Можете скільки завгодно відстоювати своє дуте святенництво. Знаю, коли виграю турнір, а це щонайменше мільйон доларів – по-іншому заспіваєте...
Лас-Вегас – застиглий вибух в пустелі Невади... Дурить реклама! Жахливі будинки з червоної цегли, настільки жахливі, що здаються прекрасними (однак лише через те, що чимось нагадують львівські родури...), та поки жодного «вибуху», потрясіння.
Готель «Стратосфера». Назва не дивує – Лас-Вегас передовсім намагається вразити – не лише назвою, а й наповненням, аби тебе «перло» від побаченого. Ekspresio! – от його перше й головне завдання! Та через якихось декілька хвилин я справді вражений -- цінами: номер у фешенебельному готелі -- всього 75 доларів за добу!.. Це ж у провінційному містечку дорожче... Криза у них, чи що?.. А іще був здивований, що ані по дорозі, ані в самому готелі не зустріли жодної повії – проституція тут під найстрогішою забороною! Цілий великий район пустелі Мохаве вільний від проституції! Не скажу, що це мене втішило, не мораліст я, та й взагалі, жриці любові для людини, яка приїхала з країни, в якій «секса нет!», -- справжня атракція. А все ж для Вегаса, який усі вважають розсадником пороку і зла – позитив...
Оглядини Вегаса – ритуал, адже він і збудований на показ!
По сусідству з нашим готелем велетенський скляний хмародряп, а за ним іще один, на даху якого пречудовий арабський палац із баштами, галереями і позолоченими стовпами. Виглядає трохи недоладно, та коли ці «надбудови над базисом» іще сприймаються, то намагання розмістити тут свій маленький Париж з Ейфелевою вежею на додачу, і свою Венецію, і навіть Нью Йорк чомусь мене не вражає, а викликає посмішку. Хіба у Вегасі не знають, що таке «перебір»? Кожен, хто бодай трохи вважає себе естетом, скаже: «несмак!». Поволейки починаю втрачати повагу до «західних стандартів», про які вже почали говорити в Україні...
Побіля готелю «Острів Скарбів» разів зо п’ять на день маємо можливість переглянути феєричний морський бій, що його ведуть два кораблі. Спочатку матроси обох суден добірно лаються, опісля зчиняють оглушливу стрілянину, і у фіналі один з кораблів дуже натурально горить. Матроси в паніці покидають його, рятуючись у воді. Другий раз поспіль переглядаю цю виставу – не тому, що цікаво, – мушу відволіктись від думок і ляків, пов’язаних з майбутнім чемпіонатом. Втомлений видовищем, все ж переходжу в «Палац Цісаря» (не можу звикнути, що все це готелі, у мене це слово асоціюється передовсім з ночівлею, із закритим простором, куди вхід оберігають швейцари), де переглядаю феєрію -- «Створення світу». Вражає кількість найрізноманітнішої піротехніки. Світ твориться під численні вибухи, кольорове полум’я, відтворюючи версію «великого вибуху», що не пасує побожній Америці...
Не спостерігши дикого захоплення на моєму обличчі, Алекс тягне мене далі й далі...В «Ескалібуре» показують середньовічний турнір -- гарцюють гарячі коні, лицарі в залізних обладунках ламають довжелезні списи, падають, зрошуючи землю «кров’ю». Усе дуже видовищно і натуралістично. Дивитись наступний турнір уже не хочеться, навчений «морським боєм», знаю вже, що акторам буде ліньки імпровізувати й наступний «турнір», як і «морський бій», буде копією попереднього.....
Алекс дивується з моїх критичних завваг і з того, що Лас-Вегас не будить захоплення. Мої закиди стосовно його «чудес» сприймає болісно, ніби йдеться про його власне обійстя... Здається, зрозумів, де тут пес схоронений: Лас-Вегас -- місце мрії не так мандрівного туриста, як передовсім типового американця, який понад усе поважає успішних людей, а хіба ж успіх приходить до тих, хто не грає? Американець не любить слабких і бідних, тут, принаймні на позір, усі багаті. Усе втопає в якійсь казковій феєричній невиправданій розкоші, а іще легковажній безтурботності.
Природа тут теж залежна від людини, вчиться у неї, поривається до злудних ліцитацій (злудних, бо тут, як, скажімо, в деяких містах Ізраїлю, усе, що зеленіє, штучно виплекане на бозна-звідки привезеній землі), але квітує пишно, інсценізує вдалі розпродажі, галасливі і людні аукціони, упоюється диким азартом, розкидається жестом марнотратника, цвиндрить своє багатство, не згірше від людей, щоб, тверезіючи спостерегти, що все це марнота, яка не виводить із замкнутого кола приреченої на себе досконалості, й не може заспокоїти болісний надмір. Нічого дивного, що ця нетерпляча, ця безпорадна краса мусила врешті-решт удзеркалитися в небо, розгорітися загравою над нашим горизонтом, виродитися в ці атмосферні штукарства, в ці аранжементи хмар, величезні і фантастичні, які можливі хіба лиш в Лас-Вегасі.
Алекс виразно засмучений. Мені б покаятись, визнати йому, що годі чекати від мене об’єктивної оцінки. Хочу бодай чимось принизити цю столицю ГРИ, аби самому бути вищим бодай на сантиметр... Насправді лякає мене вона -- почуваюсь гравцем дворової футбольної команди, що нараз потрапив на поле вищої ліги. Навіть не уявляю, як я -- та раптом всядусь за зелений стіл разом із професіоналами, знаменитостями, учасниками багатьох турнірів... Нині знову, як колись у Трускавці, відчув сором, ніби збирався шулерувати. Я чужий, чужий тут! Не важко горду поставу тримати перед Алексом, бути холодним, семирозумним критиком... Яким буду перед фахівцями, тими, які, добре знаю, читатимуть кожну мою емоцію, задум навіть... Гоню цю думку! Вмирати треба в час смерті. Нині дозволю собі бути досвідченим туристом, якого важко будь-чим здивувати...
Головне -- пережити цю ніч. Згаяти її допоміг вислів В. Швебеля, який згадав дуже доречно: «Те, що надихає велику людину, бентежить малу». Мій занепалий дух може піднести лише свідомість, що я і є тією людиною...
***
Заставу внесено! От я й позбувся усіх своїх грошей. В одну мить! Така висока плата за шанс. Той єдиний шанс, який сам тільки-но викупив у долі.
Пірнув у велетенську залу. Віднаходжу сьомий стіл. Цифра вибита посередині зеленого сукна. У великій залі навіть важко порахувати, скільки їх всього, тих столів. То тут, то там когось вітають оплесками – це картярські знаменитості, чемпіони, переможці минулих турнірів. Зараз важко навіть й уявити, що в кінці турніру гра відбуватиметься лиш за одним столом, де сидітимуть двоє... Жодного прихильного погляду. Про бодай якусь сторонню підтримку й мови немає. Ти конкурент! У всіх одна лише мрія – швидше тебе спекатися... Атмосфера ворожості й неприхильності душить. Спекатись її годі, навіть попри те, що мало не у кожного щільна завіса із привітної усмішки. Антураж. Видушити із себе якусь подобу приязні мені не під силу. Не можу навіть зосередитись, аби бодай трохи придивитись до гравців. До всього іншого, у мене іще одна проблема – мовний бар’єр. Хоча мова карт, карточні терміни однакові у всьому світі, та й професійні гравці нарід небалакучий, під час гри намагаються уникати розмов, все ж це не єзуїтські реколекції, де заборонене будь-яке спілкування, й на кожне звернене до тебе слово твердити: «I don’t speak Englich», ловити здивовані погляди, а й презирливі усмішки не дуже приємно... Почала посмикуватись ліва рука – ознака шаленого хвилювання. Піднебіння гірке й сухе, як це буває перед бійкою, коли не впевнений в своїх силах. Мушу заволодіти собою, інакше нічого й за стіл сідати. Арнольд допоміг мені освоїти науку повного відсторонення від усього, що діється довкола. Роблю неймовірне зусилля! От уже справді -- кожній людині є за що подякувати...
- - Чек, чек, пас! – пропускаю гру, мушу придивитись до людей. Це, напевне, найгірше в турнірах – несила вивчити манери гравців, не можна вмоститись десь в затишному куточку й бодай годину поспостерігати за тими, хто грає... Все має відбутись тут і зараз! Погляди, які зрідка кидають на мене партнери по грі, втішають. Вони вже поставили мені діагноз: «слабак»! Я у виграшній ситуації – ніхто не очікує від мене хорошої гри. Це вже козир -- мій головний на сьогодні! Насправді, нервуюсь не я один – помічаю промахи, викликані гарячковими, непродуманими рішеннями. Двоє гравців за нашим столом вилітають. У цьому колі назбирався солідний банк. Здається, варто ризикнути. На руках у мене дві вісімки. Іще двічі відстукую «чек», банк у міжчасі зростає до сорока тисяч. Тут вперше по-серйозному вступаю в гру. Черевань в кінці столу виголошує: «ва-банк!» Викладає двох королів. На флопі ще одна вісімка. У мене уже трійка! Черевань вилітає – на мене починають зиркати зацікавлено... Чую шепіт: «Прекрасна рука...». Я й сам знаю -- розправитися з супротивником слабкими картами в хорошій комбінації – ознака високого класу.
-- Ти чудово зіграв, Юрку! Тепер не дай їм опам’ятатись -- підіймай ставку! – шепоче в перерві Алекс.
