Не хотіла вона його. Пускати не хотіла – незатишно тут, і вітер, і сльози, й Стара. Хоча Стара йому що – Стара їй жить не дає: сама не жила, короста, й доньці… Куди його пускать!? У цю грязь, у цю неміч? У це ніщо? Бо це таки ніщо довкруж неї – п'яні Гошчині дружбаки, що лізуть, тріснута плита, дров нема… Просила: дров нарубай, то він – у рило… Куди пускать? Стара запухла, каже: давлєніє… На горлянку тобі давлєніє, короста! – аби не пила… Дружбаки… а сам? Де? Як попросила тоді дров… Не хотіла… І правильно, й зірвати пробувала: баняка свинячого кружки хати хіба не тягала? На аборт грошей нема – Стару питала: ти як витруювала? "Тебе витруїш…" Короста… Тріска коли взнала – реготала півдня, а тоді патисони солоні з дому перла: їж! Та перш материнку раяла пити – зірвеш. Не зірвала. В окропі купала – зірвеш. Ні…
Спершу нічого, а далі обпиналася, та в халати, що старій колись дарували на правлінні… Сміхота – Стара була передовою дояркою! Квітчасті халати всі, барвисті. Живота зав'язувала, халата зверху… Та скинься ж ти, дурне – куди пнешся, не знаєш тут як! Тут батечко півкибля браги лигне – та в обору! Тут Стара за ним – та в хлів! Та бита, бо він же ж, перш, ніж у обору… А ти ходи од обори порожньої до хліва (порожнього), та реви. Тут Гошко сьогодні є, а завтра нема – на заробітки поїхав у Київ… Еге, заробіток з нього… в Кодиму він поїхав, до дружбака, наче вона не зна… Якби не Стара, то ще держала б, а так… Стара й батечка на Барвінки спровадила, вона кого хоч спровадить…
"Скинься, щезни, випади ради Бога, не призводь!" – просила й до амбулаторії не йшла, й не казала нікому, й халати, що старій на восьме березня колись дарували, міняла. На прала, бо як Гошка не було, то не прала вона.
Не скидалося. Не слухало. Вчепилося в неї кліщем, у нутро її, в кишки її вчепилося й сотало, як теля (Гошко гицель!), і мліла, й проклинала його… Себе, бо воно було часткою її і, що далі, то більшою часткою її воно робилося і, що далі, то дужче вона його (себе) зненавиджувала. Зробило її негарною: повипиналися вилиці, вкрилося плямами лице, носяра стримів, як оцупалок. Стара дивилася телевізора й нудила коли вона вкотре міняла заяложеного халата.
Затялася: по моєму буде! Старі воно не тре, а Трісці скаже, що неживе. "Нехай, вилізеш – задушу! І тобі буде ліпш і мені! Бо ти не знаєш, дурне, як тут! Бо не дам тобі, дурне, ради! Бо Тріска (треба ж – Патрісія!) не одчепиться з пляшкою. Бо Гошко з Кодими може й не приїхати, певно, що не приїде – хто б це їхав сюди розумний із Кодими…" Отак носила його в собі й воювалася з ним і ненавиділа.
В тій пляшці, що принесла була Тріска, осталося. Заховала – цілої для Старої багато – згорить. А як різонуло в крижах – дала й зачинилася в себе.
Не кричати було годі – кусала грілку й вила, як бовдур, хоча могла й кричати – Стара хропла перед телевізором і не чула. Але затялася: кричати – ні, плакати – ні, жаліти – ні. А раптом закричить, то й пожаліє, а не можна… Води відійшли перед самим родивом, з грілки летіло клоччя; мацала голівку, що виходила, боялася, що зомліє…
Закричало воно. Але Стара хропла, єдина програма її телевізора тріщала й показувала сніг. Воно повзало між ногами. Чекала, поки вийде місце. Їх з'єднувала пуповина…
– То як тобі? Холодно, ге? Це батечко твій дров не нарубав і плита тріснута… Нічого – тобі недовго, тобі пощастило, вважай. Скіль ти там захопиш, раз – і на Барвінки, це кладовище в нас так... А мені ще до Барвінків… Хоча чого… можна б і разом… навіть гарно було б – мама й дитя… Ні – Стара на мені… теж мама й дитя, хм… Не пускає мене короста – гріх…
Воно швидко холонуло й торкалося ніг неприємним слизом. Біль відступав хвилями. Звелася на лікті – плутаючись у пуповині, дитя совало іграшковими ручками по долівці, велика голова безпорадно качалася… Дістала. Наготовленим ножем перерізала пуповину, повернулася набік…
– Цить! Зараз подушку візьму й…
Воно на неї дивилося. Відвернулася, тяглася до подушки, що запхнула ногою в куток, але знала, що воно на неї дивиться…
– Не дивись! Не дивися, нещастя, на мене! Не дивися, думаєш – це легко? Думаєш – отак собі задушив і все? Само б спробувало! А куди я тебе? А куди я з тобою… Я п'яниця в тебе, чуєш? – тому й Гошко втік… І холодно в нас – навіть дров нема, просила його… і плита тріснута, й баба твоя…
Кричала, ревла й знала, що це вже все… що нічого… Взяла його, притулила холодне та ковзке до себе й полізла карачки в ту кімнату, гублячи кров та послід. Розштурхала Стару:
– Вставай! Плиту топи, воду грій, коросто, скільки ти мене мучитимеш!
