Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46236
Рецензій: 90343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Кілька карт із Таро буденності (10)

© Тала Владмирова, 27-04-2011
Аркан 21 «Світ» («Корона магів»)
Чому янголи не їздять у маршрутках?
Та тому, що проходи між сидіннями там затісні навіть для людей. Де вже янголам, з їх оперенням, назирці слідувати за господарем у суспільному транспорті?! Так і крила зім’яти недовго!
Янгол із зім’ятими крилами – жалюгідне видовище! Де вже тут охороняти людей? Самого б скаліченого крилатика хтось захистив от усіх небезпек сучасного міста!
Ні, янголи в маршрутках не їздять. А де нема янголів – нема чого й дивуватися загальній злості, образам, а то й аваріям…
Не даремно ж Єва, ще зовсім крихітною, щоразу закатувала істерику, варто лише її матінці було підійти до транспортної зупинки. А вже як мама пробувала увійти до маршрутного таксі… Дівча не зупиняло навіть знання: у такі моменти мама не дуже її любить. Рідні називали таку поведінку: «Знову Єва капризує!». А як раптом опинявся хтось із знайомих, то поспіхом додавали: «Але ж вона завжди швиденько засипає і не перебирає за столом».
Шкода, що мамця так нічого і не зрозуміла. Ніколи. Навіть тоді, коли одного разу вирішила, на покару, пройти із вередулею кілька зупинок пішки. Автобус же, на який вони так і не сіли, втрапив в аварію за кілька кварталів. Тоді мати плакала. Певно, від радості. Чи від жалю за тими, кому поталанило менше. І все повторювала: як же їм пощастило!
Та невже не зрозуміло: Євин янгол був тоді зовсім малюком, не більшим за свою господарку?! І вже точно не зміг би вберегти не лише автобус, але й їх самих усередині душного салону. Його б там просто заштовхали злі тітки з не підйомними потертими сумками і дядьки, які хмуро відвертаються від усього світу до тьмяних від бруду вікон.
Тепер Єва – доросла. Зовсім доросла. І на маршрутках катається щодня. І, зрозуміло ж, не боїться ні крихти.
Чого боятися, коли її янгол-охоронець завжди поруч – в її сумочці. Кажете. Дівоча сумочка – дивне місце для янгола? Але чим гірше за будь-яке інше? От лише уявіть собі крилатого бідолаху, який - спітнівши, важко дихаючи  у міському натовпі - робить усе, аби не відстати від підопічного, будь-що триматися від нього, згідно традиції, за правим плечем за крок позаду! Уявили? А ви кажете, сумочка…
Ну, якщо зовсім чесно, то Єві й зараз не до вподоби розкатуватися у міському транспорті. Але ж вона не розважається, а виконує важливу роботу! З тої миті, коли вона збагнула, що їй трапився особливий янгол. Ладний захистити не лише її, але й усіх довкола. Тільки ж йому варто допомагати йому у цьому хоч інколи. Бо ще надірветься. А якщо він – її охоронець, то й Єва має відповідати за нього. Хіба ні?
Ось наприклад…
- Дівчино, обережніше! Розкрийте очі! Примостила торбину ледь мені не на голову! От молодь…
Євина сумочка благополучно минула голову скандалістки сантиметрах у двадцяти – чимала відстань, як за мірками маршрутки. Але вже надто жінці кортить хлюпнути хоч в когось застарілою злістю, вкритою, мов скоринкою гною, відразливою плівкою образи на весь світ і самотністю.
Єва вибачливо посміхнулася і протиснулася далі. Для неї краще промовчати. Жінка і так знайде, кому зіпсувати настрій. За скандалом навіть проґавить свою зупинку.
Похопиться вже біля обласної лікарні, із грацією слона протиснеться назовні… І, вже зробивши кілька кроків, раптом відчує, що давній нарив злості усередині раптом луснув. Захлинаючись гарячою хвилею болю, повільно опустить на брудний запльований асфальт: «От люди… здихати будеш – ніхто й не гляне… усі переступлять – і далі підуть…»
Та над нею вже схиляється чиєсь стурбоване облич: «Жіночко, Вам погано?!»
Дурне питання.
«Жіночко, тримайтеся, зараз лікар буде, зараз…»
Головне, що комусь не все одно, що палата реанімації – за два кроки… що донька, яка не дзвонила матері вже два місяці, почувши новину, витягне домашні заощадження – чорт із нею, із новенькою пральною машиною! – рвоне через усе місто до хворої… Потім лікар казатиме колезі, що сталося ледь не диво: ще б кілька хвилин, якби хворій стало зле хоч за кілька кварталів від лікарні, то б… Пощастило бідасі, одним словом.
А власний янгол тої жінки, сильно потертий  і збляклий у безупинній міській круговерті… ні, він тоді не встигав, хай і поспішав з усих сил.
Інша маршрутка.
Єва ледь відхилилася назад – аби не притискатися до сидіння і не заважати молоденькій матусі з малюком на колінах. Хлопчик скиглить, він не хоче дивитися у вікно ні на гарні машинки, ні на о-он того пухнастого песика. І до своєї ровесниці, що мирно посапує на матусиних руках через прохід від рюмси, хлопчак байдужий. Малюкові задушливо, та ще й ґудзик якийсь на одязі застібнутий надто туго.
Ось-ось його мати не втримається. Підвищить голос, накаже змовкнути. У відповідь – гучний рев. За мить до нього із готовністю приєднається розбуджена сусідка. Хтось із роздратованих пасажирів не втримається і ляпне: «Понароджували, а виховати не можуть…»
Одним словом, початок звичайної у своїй потворності сварки в маршрутці.
Однак світлі очі малюка майже випадково зустрічаються із уважними карими очами Єви. Секунду він напружено думає – і раптом демонструє у широкій усмішці усі свої чотири зуба. Маршруткою, невідь-звідки взявшись, майнула хвиля свіжого повітря, несучи із собою не застуду, а приємну прохолоду. Капосний ґудзик  на малюкові у цю мить розстібнувся. Малюк радісно розсміявся.
На сусідньому сидінні раптом прокинулася мала, витягла шийку, намагаючись розгледіти веселого ровесника. Єва ледь відступила, аби дівча краще могло розгледіти усе потрібне. Мами дітей теж привітно всміхнулися одна одній, задоволені поведінкою малюків. От цікаво, якщо їм сказати, що оця зустріч їх малюків – перша у довгій низці таких самих, випадкових? А справа завершиться походом у загс років отак через двадцять… ні, через двадцять один рік... А трохи по тому близнята отак само беззубо всміхатимуться своїм гордим бабусям, які ніяк не визначать, на кого малі схожі більше – на татка чи на маму… Ні, покрутять пальцем біля скроні…
Єва задоволена: день минув не марно. Адже й у неї бувають такі, майже порожні дні, коли щастить лише непомітно увірвати на самому початку дрібну сварку чи розвіяти чиюсь крихітну образу.
От учора один хлопець після роботи скочив у перший-ліпший автобус. Не глянувши навіть на номери. Не до того було, після крутої розмови із шефом. Ще здивувався мимохідь, що замість шансону якусь приємну танцювальну музику водій крутить. Потім згадав: саме така лунала на дні народження у приятеля. Тоді він ще танцював із симпатичною дівчиною. Номер побілки випросив, а потім закрутився, робота, хотів вчасно здати звіт… усе одно не встиг, йолоп! А дівчина симпатична… номер – ще у пам’яті мобілки… А раптом ще не пізно? Хлопець зіскочив на першій же зупинці і чесно набрав отой номер, не надто і сподіваючись…
Якщо здуматися, то теж нічого так: любов не любов, а на дві самотності в цьому місті вчора поменшало. Та сьогодні результат вагоміший. Шкода, що Єва втомилася. І, що значно гірше, втомився й він – її янгол. Дівчина покрадьки, немов соромлячись, кінчиками пальців гладить саморобний пластиковий брелок - крихітного усміхненого янгола. Чого лише не знайдеться у жіночій торбинці! Та й кому що до того?!
Але її янгол по-справжньому втомився. Інакше б ніколи на очі Єві не трапилося оголошення, яке б могло її сильно засмутити: «Євангеліна Андріївна Л… Пішла з дому і не повернулася. На вигляд 16 років… страждає на амнезію. Можливі прояви неадекватної поведінки. Особлива прикмета: полюбляє зодягатися у речі із зображенням янгола чи носити при собі дрібнички з таким же зображенням… Будь ласка, усі, хто знає щось, за винагороду…»
Посірілий від недавнього дощу папір, рядки літер розмиті, немов від плачу. Чомусь читати їх боляче. Настільки, що важко дихати. Можливо, тому, що ніхто інший не звертає увагу на оголошення. Навіть обіцянка нагороди не пробивається крізь байдужість перехожих?
«Євангеліна… Схоже на моє ім’я, лише трохи задовге, незграбне якесь… Якщо зустріну її в місті, спробую заговорити з бідолахою, допомогти… Це ж жахливо –нічого не пам’ятати. Не знати - хто ти, що маєш  робити… Родичі хвилюються… Мої теж хвилювалися за мене… так сильно, що я не витримала – забралася із дому, хай і люблю їх…»
Єва й сама не помітила, як опинилася в черговій маршрутці. Така замислена, що й забула заплатити водію за проїзд. А він ковзнув по ній поглядом, немов дівчина – прозора, й ніяк не відреагував. З нею уже таке було. Якось незручно перед іншими пасажирами. Та нічого. Замість брудних стертих папірців-грошей вона розрахується дрібкою талану: не будуть до водія даїшники чіплятися аж цілий місяць. А співробітники хлопця лише у потилиці скребтимуть: звідкіля у новачка отакий фарт?
Єва обережно, почуваючи себе навіть не невидимцею, а зробленою із прозорого крихкого скла, дісталася порожнього крісла в кінці салону. За звичкою хотіла засунути руку до торбинки –переконатися, що з її янголом усе гаразд. І раптом засоромилася. Так. Ніби це – надто по-дитинячому, тягати із собою іграшку. Хай навіть вона – лише маскування для дива.
Янголу, знаєте, як образливо, слухати такі думки?! Та вони – не люди, вміють вибачати своїх підопічних, а особливо – друзів. От він і вирішив зробити Єві сюрприз – останній на сьогодні. Врешті, невже охоронцю не все одно, яким його бачать люди? Головне, не щезати, навіть якщо у тебе перестали вірити, бути поруч, встигнути, якщо що, допомогти…
  У найдальшому кутку вечірньої маршрутки примостилася худенька непомітна дівчинка-підліток. Її спортивну куртку прикрашало стилізоване зображення крил. На губах «спортсменки» час від часу з’являлася щаслива посмішка. Можливо, тому, що з її потертої джинсової торбинки постійно вистромляло цікавий носик крихітне кошеня.
Жіноча торбинка – не найкраще місце для кота, навіть малого. А називати кошеня, ледь чутно, пошепки, Янголом – теж незвично, можна сказати, геть дивно.
Однак, врешті-решт, кому що до того? Тим більше, що нечисленні пасажири маршрутного таксі були в на диво гарному гуморі. Жодної сварки, навіть мобільним телефоном. В маршрутці панувала якась затишна мовчанка. А воно мчалося напівпорожніми вулицями міста,  увесь час встигаючи потрапити якраз на зелене світло світлофорів.
***
Двадцять перший Аркан колоди Таро  - «Світ» чи «Корона магів». На ньому зображена жіноча фігура, що лине у зоряному просторі. На обличчі її – радість і наснага. У руках – два жезли, за однією традицією – символи мудрості й любові, за іншою – знак любові і бажання чи спроможність захистити (зважте, любов – не до партнера, а до всього світу, є вирішальною рисою для усіх тлумачень).
Ви перемогли щось, що тягло вас до землі, заважаючи лету – страх бути не схожим на інших, байдужість, розпач. Можна полегшено зітхнути: довгий період вагань – позаду, ще недавно ви побоялися б зробити крок убік з ледь помітної стежини, аби не загубити своє місце у житті. Зараз перед вами – безліч шляхів та стежок. Обирайте будь-яку!
Якщо взагалі потрібна стежка тому, хто може летіти. У чому секрет здатності до польоту? На чому, замість трьох китів, тримається світ? Що ж увінчує справжніх магів?
Уважно перечитайте перший абзац цього витлумачення Аркану. Й успіху вам!




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Чи потрібна стежка, тому, хто летить?...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 28-04-2011

Тепле,

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Наталка Ліщинська, 27-04-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2936661243439 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …