Вона була дивною, химерною, надзвичайною. Зеник мабуть ніколи в житті не бачив нічого подібного, хіба, може, у нічних жахіттях, які не залишили свого відбитку на дорозі пам’яті, або на картинах Ієроніма Босха. Та й химерний світ творінь останнього теж певно викликав у нього менше відчуття моторошності, ніж це полотнище.
Але він частенько не міг відірвати від картини погляду. Вона заворожувала якоюсь первісною магією, хвилі якої проникали у його душу. Схожі почуття він переживав, коли дивився на палаюче вогнище, або ж на біг прудкого джерельця. Так можна глядіти до старості, або ж до Армагеддону.
Вдалині розпрямили свої могутні плечі карпатські гори, припорошені на маківках сивиною торішнього снігу та зодягнені у віковічні хвойні шати. З-за широких плечей несміливо виглядало сонце, мабуть Хорс ще не встиг прокинутися від нічного сну, а хмари боязко тулилися докупи, лякаючись вічності та сили камінних велетів. Гірський ручай, здавалося, немов чхав на своїх міцних сусідів, і вертко мчав поміж них, звиваючись аки вуж у пошуках шляху, до лише йому відомого фінішу. І видно, що він впевнений у своїх силах. Добре знає, що камінь не в змозі зупинити біг води.
А за ним галявина, на якій танцюють білі постаті. Їх фігури досить розмиті, але можна виокремити деталі гуцульського строю і обриси облич, що зайшлись у німому співі, або ж крику. Але їм дечого бракувало. Як і рябчику, що певно спостерігав за їх танком. Причому, як він це робив – Зеник не знав. Справа в тому, що в нього не були намальовані очі. Так-так, жодного натяку, як і в тих примар, що сліпо застигли у танку неподалік.
