«Подорожуючи між колискою
та гробом,
Я засіваю пройдені дороги
Моїх кроків слідами –
Свідки,
Які розкажуть
Прийдешнім поколінням
Все про мене
Та мою земну подорож»
(С. Ткачук)
Якби 24 липня 2005 року несподівано і передчасно він не покинув цей світ, то 13 січня цього року святкував би своє 75-річчя.
Степан Ткачук для мене був і залишиться назавжди однією з найдорожчих людей, яких я зустрів коли-небудь. Він був моїм другим «рідним» батьком, старшим братом, опікуном, як сам признається в передмові до моєї збірки поезій «Симфонія шовкових трав»: «Я, мовляв, поета Михайла Трайсти – хрещений батько та залишився назавжди його вірним покровителем і побратимом по перу.»
Степан Ткачук появився в моєму житті, «як грім з ясного неба», і докорінно змінив напрямок його течії. Він не просто направив мене на літературний шлях, а повів за руку, допоміг морально і матеріально. Степан Ткачук дав мені безцінний шанс стати українським письменником. І все це без того, щоб я просив в нього допомоги, без того, щоб він знав мене особисто, як про це писатиме пізніше: «Я нічого про нього не знав, хоч не раз ми зустрічались і мабуть, таки розмовляли про всяку всячину. Врешті-решт, Михайло Трайста вислав на адресу «Нашого голосу» свої поезії без жодного слова про себе. Я їх прочитав уважно, дещо посолив, поперчив, помедянив і дав їм зелене світло до друку. І віттоді поезії Михайла Трайсти друкуються на сторінках «Нашого голосу».
Степан Ткачук, як я здогадуюсь і про що свідчить його лист, чув, що я на прохання Юрія Боти, весною 1999 року, записував людей до СУР-у. А щодо поезії, якщо по-справедливості, то їх Павло Романюк «лизнув своїм поетичним хвостом» (як про це догадався Микола Корсюк) і разом з кількома малюнками вислав до редакції «Нашого Голосу». Внаслідок цього 22 квітня 1999 року, я отримав від голови СУР-у Степана Ткачука листа, в якому він і хвалить, і дякує, і запрошує до Бухаресту:
«Дорогий Михайле!
Честь і хвала Тобі, що записав у наш союз понад сто осіб. Ти зробив велику справу! (...) Я прибуду на Мараморощину (і до Рони) у першій половині травня. Ти записуй далі наших людей у члени СУР-у. Я перед всіма вами розкажу все, що вам треба негайно знати. І «уп’ємо чарку сивухи, хоч я вже давно не займаюсь цим «таким інтелектуальним» спортом... З вами вип’ю!
Повідомляю Тебе, що під друком являється нове число Нашого Голосу. Там маєш низку поезій. Не пишеш нічого, чи одержав уже надрукований Наш Голос, на сторінках якого появилися твої поезії та рисунки. Ми вислали на адресу школи, бібліотеки, а в майбутті висилатимемо й на твоє ім’я.
Висилай нові поезії й нові рисунки. Може, й прозу... Висилай все на моє ім’я, щоб попадало до моїх рук.
Що роблять наші живі класики, Небиляк і Романюк? Мабуть, вони більше чаркують, ніж на папері гадкують... Обидва – талановиті, але великі ленюхи...
Якщо маєш можливість, прийди до Бухареста. Я тобі заплачу дорогу. Тільки повідоми день-два наперед, щоб я був у СУР-і. (...)
Ти одружений? Маєш дітей? Де працюєш в школі?
Ти подай мені свій домашній телефон, щоб я тобі дзвонив. Це тому, щоб ти не платив...
Ще раз тобі дякую за любов твою до нашого союзу і до українства. Привітай від мене усіх членів, яких ти записав у наш союз, а коли я прийду до Рони, то я особисто їх привітаю й вислухаю їхні бажання, думки, поради, навіть і критичні зауваження. Ми мусимо слухати людей, бо інакше не буде ніякого спілкування. Нам треба свідомих та чесних українців і тому мусимо уважно й шляхетно поводитися з ними.
Якщо пишеш поезії й румунською мовою, то, будь ласка, висилай їх. Я надрукую.
У нас, в Бухаресті, поки що нічого нового. Все крутиться-вертиться по старому. Краще б сказати – каруселить...
Бажаю від самої душі тобі, твоїй родині, усім членам СУР-у тільки щастя, добра і дубового здоров’я.
Нак все добре і всього найкращого.
З братерською любов’ю твій назавжди
Степан Ткачук».
З Ткачуком ми зустрілись і познакомились, трохи пізніше, в селі Бистрому, гостюючи в поета гумориста Дмитра Коренюка, а до Бухаресту я прийшов аж восени, звідки повернувся штатним кореспондентом публікацій СУР-у. Від того часу, і до дня коли мій покровитель відійшов у вічність, ми багато разів зустрічались, він запрошував мене до себе додому, чи в ресторан, коли бував на Мараморощині, любив мене мабуть через те, що я «весь час тесав жарти», як говорив про мене, телефонував мені чи не що вечора. Частенько сварив мене, бо правду кажучи, було за що! Але через кілька хвилин передзвонював і допитувався, як то мені вдалось зробити ту чи іншу дурницю, сміявся щиро, а на кінець нібито з похвалою вигукував: «Ну Михайле, ти козак!»
Ось таким був і залишиться в моїй пам’яті мій «хрещений батько», покровитель і побратим по перу – Степан Ткачук, який писав сам про себе: «Протягом свого буремного життя я пережив усяке та неоднаке, піднімався на найвищі вершини і вільно падав у найглибші прірви, був велетнем і карликом, кимось і ніким, але повсякчас був і залишусь до скону поетом. Яким поетом – про це скажуть часи і людська пам’ять, бо вони мурують творцям пам’ятники, чи кидають їх на поталу забуття...»
Я впевнений, що час і людська пам’ять збудують Степанові Ткачуку пам’ятник, як і всім іншім справжнім творцям, всіх часів. А Степан Ткачук був одним з них!
