Лукій, коли вмирав, то телефонував перш зятеві: "Корову бери – й не думай! Зараз молочне в ціні, а вона молода – ще викупиться тобі, побач!" Лукій сину не телефонував зразу – воно непутяще, корову йому не даси – занапастить, а мотоцикла, то й так візьме, бо в зятя Жигулі, то мотоцикл наче синові. Але мотоцикл що – стоїть собі, а корова… І Ганні не лишиш – у Ганни шпори – куди їй самій з коровою! Вдвох були, то Лукій тягнув, а як сама… Гуси хай – тих на попас вигнав, на берег. А зять беручкий, там і Оксана не ледача, то вже вони корову… Й молоко дитині… не діждав, ех – онучки, а хотів Лукій. Що ж воно одне – й не дитина, то ждав онучки, та бач… до роботи беручкі, а до дітей ні. Самих із Лукієм троє – він з Миколою, братом, та Мотя – менша. Миколі Лукій лопату оддасть. Жалко – й зятеві була б, а не вийде – обіцяв. Ще випивав коли – до болячки, випили з Миколою, той і скажи: "Гарна в тебе лопата. Зараз таких не роблять – зараз із редьки, а в тебе…" Лукій знав – йому цю лопату на ракетному заводі по знайомству зробили. Зносу нема. То й телепнув: "Ось умру – собі забереш!" Хто ж думав…
Хай. Микола ж наглядатиме, то… Дах, правда, Лукій поправив, із зятем, бо син непутящий – ще впаде, гляди. То дах постоїть, років із шість, – гадав Лукій, а може й сім постоїть. А таки ж чоловічих рук треба – на сина яка надія, а в зятя тепер корова буде – коли йому… Е-е, хто не держав корови, той не знає, що воно за морока: і накоси, й жоми випиши, і ветенара приведи, й подій… Та Микола й циркулярку може забрать, як ходитиме. Що – Ганна гусей погнала, а він… Хай бере – брат, але ж там одна лопата чого… В зятя є, Лукій би й циркулярку зятеві, та в того є своя – куди Лукієвій старій! Син занапастить… Добре, хай бере вже Микола. Брат, що ж…
Мотю не забув. Хіба б він Мотю забув – меншу їхню – е-е! Моті Лукій телефонував: "Шафу забереш. Ту, що в прихожі. Ти не Ганну слухай, ти брата слухай: коли вмру, то ж ганчір'я стане менше вполовину – нащо Ганні? А в тебе дурдом – велике й мале – бери!" Мотя плакала чогось… Певно – сестру Бог не обидив – троє дівчат, але безталанні ж; і що воно за біда – порозходилися зі своїми, та всю дрібноту до матері. Хай буде їм шафа – нащо Ганні…
Ех, жить трудно, а вмирать… Там же ж куди квапитися – живи собі… а тут усе зразу. Добре, що труну зробив загодя – зять поміг. Лаявся, а помагав – беручкий. Дошка суха – ще з тії сосни, що на повітку. Лукій той матер'ял на горищі сушив. Хіба зараз роблять? – із сирого, тре руки таким одбивать! А в Лукія труна легенька, як шухлядка, й нести легко буде. Хай Плішня дякує – йому ж нести. Міг би й скинути на полегшу. Лукій загодя копачів найняв, а що – бігатимуть тоді… Тоді й другої мороки буде в них – поховати чоловіка, не курча дохле закопать, тут мороки! А в Ганни шпори – куди їй бігать… Плішня дорого бере, зате непитущі, надійні хлопці, бо Гончаренко й забуть може, забув же, коли ховали Оверчиху… Вже бабу виносить, а їх нема…
Ганні важко буде – син непутящий, у зятя корова, за Миколою хіба… Ні, хай бере Микола циркулярку – нащо вона Ганні, шпори в неї… Із батюшкою не домовився – оце погано, оце не владнав. Що за піп, що їздить у футбола грати в район? За санстанцію. Це що, боговгодне діло хіба? Ні, Лукій і сам було, молодшим… але ж піп… Оверчиху як ховали – тих виносить нема, Гончаренкових, а в батюшки півфінал… жах… Загодя хотів Лукій, щоб на гру не попасти, щоб у церкву занесли, а я… Лукій то в Бога не вірив – Ганна більш… а однаково, треба, щоб по людському…
Умреш, а попа нема, на футболі – церква замкнута. Машини нема, копачі п'яні… Як тут… Хоч не вмирай, та збоку стій, та дивись, бо хто ж… Хотів вінків купить, несли щоб за машиною, зо шість хоча б. Ганна не дала: "Тоді й за мною заразом понесуть!" – голосила. На горище хотів, та плівочкою накрить од пилюки. Дурна баба… Ні, Лукій за Ганну… що ти… А молода коли була… а як зійшлися… Ох і гарною Ганна тоді була, чорнокоса була… А як любилися вони…
Ні. Не хотів Лукій про те згадувати, нащо? Почнеш, а сльози наче з корови. Треба нагадать, щоб од дверей Оксана до корови підходила, не од ясел. Вона, коли од ясел – б'ється, корова… Не хотів, бо сльози, Лукій. Він то нічо, йому що – однаково, а Ганна побачить, та собі… ревуть удвох… Як вони жабрій пішли тоді збирать у діброву… в Ганни баба знахаркою… Цілувалися… а там усе чебрецем… і вона чебрецем, Ганна. Баба ждала-ждала, а вони… Нащо… В неї гіпертонія ще… не треба… в Ганни… Лукієві то вже таке…
