Початок
І таки справді. Капітан. Капітан однозначно! Жодна жива душа, здавалося, вже в тому не засумнівалася б, коли Ватаманюк-старший з’явився в школі. По-перше, вдягенений він був по повній морській формі:
широкополий чорний морський кашкет з шитим золотом «крабом» і лискучим козирком,
золоті погони з трьома широкими капітанськими личками,
синій морфлотівський кітель з накладними кишенями і золотими ґудзиками з якорями,
ромбик випускника Мурманського вищого інженерного морського училища 1958 року випуску з пароплавом і прапором на фоні полярного сяйва,
ще якийсь срібний значок, побільше «ромбика», з якорем, якорним ланцюгом і якимось хитрим моряцьким приладом на іншій нагрудній кишені,
чорні моряцькі штани-кльоші випрасувані до такого стану, що стрілками брюк можна вже прокладати курс на карті замість лінійки,
білосніжна накрохмалена сорочка, чорна краватка з трьома китами один під одним на тлі земної кулі,
защіпка до краватки у формі підводного човна тощо.
Для тих, хто міг би засумніватися, чи відповідає форма змісту, капітан Ватаманюк носив сиву шотладську борідку, яка обрамлювала його червоне, обвітрене усіма морськими вітрами, лице, старомодне синє порохове татуювання чайки на лівій руці, капітанську люльку в кишені кітеля, дванадцятикратний бінокль на ремінці на шиї і дерев’яний корабельний штурвал під пахвою. Схоже було на те, що він припаркував свій корабель десь неподалік від школи, і, як бувалий автомобіліст про всяк випадок висмикує автомагнітолу, зняв штурвал і дістав з бардачка бінокль. Плавали, знаємо ми цих школярів.
- Де тут, Блін Клінтон, кабінет навігації, тобто географії? - спитав він у шкільного охоронця низьким хрипким голосом. Таким, начебто до цього він цілий тиждень вигукував: «На абордаж!»
- Третій поверх! – дисципліновано відрапортував охоронець і навіщось скочив зі стільця і став по стійці струнко, зустрівшись поглядом з капітаном.
- Вільно, - скомандував той і подався до сходів.
Надраєні до дзеркального блиску капітанові черевики скрипіли так, наче він був одноногий і пересувався на дерев’яному костурі. Ноги на шкільний паркет від ставив широко, одразу на всю підошву, не похитнеш. Тож ішов, розхитуючися з боку на бік, як качур, – балансував, наче канатоходець на дроті над ареною. Поки капітан отак розвальцем йшов до кабінету географії, Денискові навіть стало здаватися, що то вже у самій школі почалася хитавиця, і вазони-фікуси зараз попадають з підвіконь на підлогу.
Капітан. Справжній. Дениско перехопив переможний погляд Ватаманюка, який вже стояв поряд з уніформованим батьком попід кабінетом географії в очікуванні на кінець уроку. Зараз пролунає дзвоник, усі однокласники посунуть в коридор, і вже ні в кого не залишиться жодних сумнівів, що Сергійко Ватаманюк – моряцького роду. Практично не було вже їх і в Дениска Мамута. Хіба що от... Наче в засідці цей ватаманюковий «справжній капітан» сидів і чекав, поки його викличуть до Марії Іванівни. До кінця уроку впорався. Дениско маму ще й видзвонити не встиг. На репетиції з тенором вона зазвичай вимикає телефон. Ватаманюк-старший у півголоса про щось розпитував сина, за моряцьким звичаєм згадував незлим тихим словом Біла Клінтона, а потім рвучко обернувся до похнюпленого Дениска, підмигнув йому й голосно промовив до обох хлопців:
- Відставити рожеві шмарклі, кадети. Ну побилися два гарячих парубки, буває. До мене на практику іноді пришлють курсантів, одних з херсонського училища, інших з одеського -піврейсу стосунки в кадетській палубі з’ясовують. Зате потім – кращі друзі. Правильно я кажу, Сергію?
- Правильно, - зітхнув Сергійко й косо зиркнув на Дениска.
- Тримайте ніс за вітром, а хвіст пістолетом. Розберемося з вашою вчителькою. Як, кажете, її звуть? Софія Михайлівна? А, так, правильно - Марія Іванівна. Софія Михайлівна – то Ротару.
Аж тут і дзвоник на перерву.
- Чекайте під кабінетом. Та дивіться, знову не побийтеся, - віддав наказ справжній капітан Ватаманюк, перш ніж йти на абордаж кабінету географії. І поправив бінокль на ремінці.
Ні Дениско Мамут, а тим паче новенький Сергійко Ватаманюк, та що там, жоден учень їхньої школи до виспукних класів включно, жодна колєжанка-вчителька фізики чи укрліт, і навіть вчитель фізри Юрій Костянтинович, не бачили географиню Марію Іванівну такою піднесеною і щасливою, як в той момент, коли вона вже проводжала до порога справжнього капітана, що заглянув до неї на вогник і просидів в кабінеті географії усю велику перерву аж до дзвоника на наступний урок. Не жінка, а одна суцільна посмішка з ямочками на щоках. Не догана від директора школи, а відзнака на урочистій лінійці з врученням похвальної грамоти. Не гроза усіх шибеників і хуліганів, що не шанують географію, а англійська королева Єлизавета, що зустрічає на набережній Темзи пірата і навколосвітнього мандрівника сера Френсіса Дрейка після битви з Непереможною Армадою. От що значить, зустріла споріднену душу, яка теж більш за все на світі шанує географію! Тобто навігацію. Але погодьтеся, що це майже одне і те ж.
Потім виявилося, що капітан ще й подарував кабінету географії свій штурвал. В якості навчального приладдя. І крити Денискові було нічим. Повна і беззастережна перемога Сергія Ватаманюка, як у випадку з тією вже згадуваною Армадою іспанських кораблів, в яких непереможною виявилася лише назва. Денискова мама могла б хіба що подарувати ноти з арією варязького гостя. А це, що не кажи, геть не те.
- Миколо Христофоровичу, а може все ж таки погодитеся виступити перед школярами? Як людина героїчної професії? – розчулено питала географиня в капітана.
- І радий би, Софі... тобто Маріє Іванівно, але – справи. Оце поставив пароплав у ремонт. Ходова ні к бісу, гальма розходилися - треба підтягнути. Якось наступним разом, добре? – віднікувався і червонів капітан.
І все це – на очах у зацікавленої публіки. Тобто, на очах майже всіх Денискових однокласників, які й думати забули йти на наступний урок, і чекали під дверима географії на другу появу капітана усю велику перерву. І Свєтка Заблоцька теж. І скажіть ще, що то був не Ватаманюковий тріумф. Тріумф однозначно!
Втім, щось все ж таки заважало Денискові змиритися і визнати ватаманюкову перемогу. Щось йому муляло. Якісь дрібнички, сформулювати які він не зміг би навіть для самого себе, не те що інших переконати. Мабуть, передивився вчора серіалу про улюбленого інспектора поліції Коломбо.
Тож після уроків він не поспішав додому, як не хотілося йому пошвидше закинути портфель, переодягтися й чкурнути ганяти м’яча з хлопцями. Зачекає футбол. І хоча Ватаманюковий тріумф означав для нього ще й власну амністію, бо про те, що викликала до школи ще й Денискову матір, Марія Іванівна геть забула, він навмисне приперся на додаткові заняття з географії і чесно зубрив тему про оті великі географічні відкриття, Христофора Колумба, Васко да Гаму й Фернана Магелана, й робив вигляд, що йому світ клином зійшовся, аби Марія Іванівна виправила йому оту одиницю в журналі саме сьогодні. Аби лише в той журнал ненароком зазирнути. Все сходилося. Тобто не сходилося, але він саме не це очікував. Сергійкові ініціали в журналі були С.Б. Який же тоді батько - Іван Христофорович? Безтурботний Ватаманюк С.Б. саме пришпандьорив до стіни кабінета подарункового штурвала й задоволено оглядав свою працю, переможно споглядаючи краєм ока на Дениска. Ну-ну, подивимося, який ти С.Б. І це по-перше...
А по-друге, Дениско пішов навзирці за геть розслабленим славетною перемогою Ватаманюком, ховаючись за деревами на бульварі, кіосками та стовпами. І, як виявилося, недарма. Бо Ватаманюк після школи пішов аж ніяк не додому. Жив він якраз неподалік від Дениска, в сусідньому будинку. І Дениско те знав. А пішов чомусь на вулицю Героїв Челюскінців. Їв дорогою морозиво, задивлявся на вітрини магазинів, пустував, і врешті Дениско його майже втратив, бо Ватаманюк підступно проскочив світлофор на переході в останню мить, а рух на Челюскінців був напружений, Дениско ледь під тролейбус не втрапив. І коли він все ж перебіг вулицю, дочекавшись зеленого світла, Ватаманюка вже і слід прохолов. Дениско в розпачі роззирався навколо, намагаючись зорієнтуватися, куди саме чкурнув невловимий Ватаманюк, коли замість втраченого переслідуваного наштовхнувся поглядом на щось таке, що одним порухом складало докупи усі пазли з цієї головоломки.
Ліворуч від пішоходного переходу він побачив ресторан «Бригантина» з круглими «корабельними» ілюмінаторами замість добропорядних суходільних вікон. З мідним судновим дзвоном на шворці над входом, з чорними лакованими якорями й ланцюгами довкола палісадників, з кольоровими прапорами й манільськими канатами довкола масивних дубових дверей. Але головним було не це, а те, хто саме стояв біля тих дверей!
«Капітан» Ватаманюк власною персоною! Він був поважний, як англійський лорд Адміралтейства, порухами руки у білій рукавичці він керував автомобілями на парковці, як міг би керувати цілими флотами. Але він був – всього лише ресторанним швейцаром!
Геть маскарадним капітаном, що зустрічає відвідувачів на вході й подає пальто на виході! Отакої! Отака тобі Греція!
Ошелешений Дениско ще навіть не придумав, що робитиме з цим своїм відкриттям далі, коли з-позаду почулося спокійне й трохи насмішкувате:
- Ну і що тепер? Здаси вчительці?
Ватаманюк! І як він непоміченим підкрався? Хоча, якраз не дивно.
- Ще чого? Я в приватні детективи ні до кого не наймався! – заперечив Дениско. – А він того – дійсно твій батько?
- Та ні. Просто знайомий. Дядько Коля. Мати перед відрядженням домовилася, щоб мене годували в «Бригантині» обідами. Ще й гроші наперед сплатила. А батько колись казав, що уявленням кінорежисерів та романтичних дамочок про капітанів найкраще б відповідав якраз швейцар з ресторану «Бригантина», а зовсім не справжній моряк. Оце я й перевіряв, чи достатньо наша Марія Іванівна романтична. В рейсі батько, до кінця травня в рейсі. А мати у відрядження до Києва саме поїхала. А тут таке...
Хлопці перезирнулися й розреготалися.
- Мир? – спитав Сергійко Ватаманюк.
- Мир! – простягнув руку Дениско Мамут.
- Тільки ж дивися – нікому!
- Нікому! – пообіцяв Дениско. – Ой не можу, гальма на пароплаві йому підтягнути треба!
Гм. Ги. Га-га. Ха-ха-ха!
Отак і виникла у двох хлопців, Дениска Мамута та Сергійка Ватаманюка перша, але не остання, страшна таємниця, про яку нікому, ніколи, ані пари з вуст... Шкода, що протрималася вона лише до перших батьківських зборів, на які завітав справжній батько-Ватаманюк. А сталося це якраз у кінці травня, вже перед канікулами.
Що та як там було довго розповідати не будемо, галасу було багато, втім і реготу теж. Принаймні, батько-Ватаманюк двічі чи й тричі вибачався перед Марією Іванівною, коли не міг стримати сміху:
- А я ще думаю, куди це мій штурвал з хати подівся? Та який спражній, Маріє Іванівно? Нехай в кабінеті вже і залишається. Від щирого, як то кажуть, серця. Сувенірний. З Канарських островів. З автографом капітана Кусто. А от бінокль – справжній. Був.
- І ти оце знав про все і мовчав? – не стримувалася вже Денискова мама. – А якби той аферист дядько Коля не тільки бінокля в дитини видурив? Хоча й бінокль, я думаю, - страшенно коштовна річ. Треба писати заяву в міліцію!
- Бінколь – гонорар «акторові». Це святе, - не погоджувався справжній батько-Ватаманюк, Борис Павлович ( Ватаманюк Сергій Б. – тепер сходилося!).
- Так і казав? «Грекині в дублери нашим дівчатам не годяться»? Схвалюю! – сміявся справжній капітан Ватаманюк, слухаючи подробиці синової придибашки далі, бо виявилося, що ні в яку Грецію він Сергійка, звичайно ж, на пароплаві не катав. Тільки до Херсона, бо в Херсоні – митниця й прикордонники.
- Що? Так і казав? «Перший після Бога»? Ну що ж тепер робити? – розводив руками батько-Ватаманюк. – Доведеться брати в рейс. Ну може й не на Грецію. Може й на Італію пошлють. Це вже як диспетчер скомандує.
І тут батько-Ватаманюк запропонував таке, що Денискові аж в грудях похололо – тільки б мама погодилася!
- А давайте, - сказав батько-Ватаманюк, Борис Павлович. – Давайте, я і вашого Дениска на судно візьму. Щоб не нудьгували хлопці поодинці. Раз вже мені все одно документи оформляти, то на одного, чи на двох башибузуків – вже без різниці.
І мама Дениска, концертмейстер, Ольга Миколаївна, подивилася спочатку на сина-Дениска, потім на його друга-Сергійка, а потім на Ватаманюка Бориса Павловича, капітана, і сказала:
- А давайте! Мені здається, йому іноді бракує чоловічого товариства. Самі жінки довкруг.
- Ну, хлопці, готуйтеся. Наступним рейсом, одразу після закінчення навчального року! – підсумував батько-Ватаманюк.
- І щоб рік - без жодної трійки!
От що значить – капітан! Сказав – як відрізав. І всім залишається лише брати під козирьок і гукати «Єсть!». А на вигляд і не подумаєш – дядечко собі й дядечко, ні тобі бороди, ні папуги на плечі. Хіба що засмага не по сезону.
Ось так Дениско Мамут і потрапив на море. На справжній корабель. За компанію з другом- Сергійком Ватаманюком. Втім корабель виявився зовсім не кораблем. Але про це вже в іншій історії.
