Передмістя... Територія, що зовні нагадує сільську, в якомусь закутку Полтавщини. Промовисті садиби, пишні садки, притулені до хат. Розмаїття багатокутних шматків городу. А ще заквітчані димарі та ворота, довгі теплиці й доглянуті колодязі з крижаною водою. Досить одного погляду, щоб мати уявлення про достаток, захоплення і вдачу господарів.
Але це ж передмістя. Тут поєднуються люмпенське заробітчанство на підприємствах, з його п’яненьким пофігізмом, і хворобливо-хаплива ринкова націленість. Якийсь брутально заправлений вінегрет у мізках і непередбачувана поведінка. Рудиментарні залишки сільських звичаїв дідів і бабусів уже ледь проступають серед засилля войовничої комерції.
Цьогорічна рання весна добре погосподарювала Гаїниним обійстям. Уже збігли каламутним потічком до ставка залишки снігу в саду. Той, вигрітий сонцем, наповнився особливим ароматом, притаманним старим деревам. На південному схилі встигла просохнути рілля, поцяткована торішнім листям. Набубнявілося гілля верби. Зацокотів бусол на гнізді, влаштованому на електричному стовпі. Пристрасно заламував шию і кликав, кликав. Від отого звучання Гаїна зупинилася серед подвір’я, прислухалася, жадібно вдихнула весняне повітря.
– Чого розцокотався? Рано ще. Ич який нетерплячий! Через тиждень прилетять...
Кожної весни надходив отой особливий день, коли активна 40-літня Гаїна перетворювалася на гіперактивну. В ній ніби вмикався-загорався додатковий форсажний двигун. Та такий невгамовний, що чоловікові з великими потугами вдавалося заглушити його десь під зиму.
Ось і тепер у кімнату влетів надзвуковий форсажний. Розведені вбік руки, рум’янець на щоках і брови, що дісталися найвищої відмітки.
– Музичку слухаєш! Кліпики... Вставай уже з дивану. Треба закладати яйця в інкубатор. У курнику лишень одна сумна квочка, та й та не знає, чого хоче. А лелека он уже на гнізді цокотить... Ще кума телефонувала. Поїдь. Каже, що морозильник “б’ється”. Не доторкнешся. А там – півбика лежить. Треба підсобити.
Останні слова швидко підняли й поставили на ноги приймака Сергія.
Наступного ранку, коли тільки починало сіріти за вікном, Гаїна відбула на стихійний ринок до Південного вокзалу. Завантажилася стравами, приготованими за особливим рецептом. Квашені золотаві помідори з дубової діжки, кавуни, засолені в такій само діжці, і рідкісний продукт – мариновані дикі груші. П’ять місяців вони дозрівали разом із журавлиною та чорницею у наглухо закритому молочному бідоні. Набиралися вибухової потенційної енергії. І коли відкривалася кришка і туди шугало повітря – маринад бурхливо пінився і набирав докінченого смаку, що проникав до самих нутрощів. До кожної клітини. Кілька ковтків такого напою виводили зі ступору навіть при найглибшому похміллі. У чоловіків не тільки ясніла голова, зупинялися дрижаки, а ще починали функціонувати шлунок, гіпофіз і наднирники. Інсула в мізках змушувала блаженно посміхатися, а у тулубі щось радісно-млосно ворушилося зміючкою.
За годину стояння біля залізничної колії у Гаїни груші та кавуни розкупили. Вдоволена жінка швидко запакувала помідори і рушила... на роботу – на завод. “Повезу, віддам побратимам вакуумщикам. Ото буде радості! А то, сердешні, занюхають рукавом чи пліснявим сухарем загризають” – подумала.
Оцьому, нині “здихаючому” підприємству вона віддала більше 20 літ життя. Найкращі, наймолодші роки. Заводський невблаганний конвеєр зв’язав багатьох жінок. Він зробив їх бойовими подругами чи посестрами. Щирими та відвертими. Кожна ділилася найдрібнішими деталями особисто пережитого: як закохувалися, виходили заміж, лаялися зі свекрухами, народжували, ставили дітей на ноги, воювали з пиятикою чоловіків, скакали в гречку, розлучалися, знову закохувалися, ростили внуків і так далі. Цей Сестринський Орден допомагав. Утіхою і відрадою. Він не допускав фальші, брехні, лукавства.
Тут варто додати кілька уривків отих розмов. Зазвичай вони відбувалися обідньої перерви у заводській їдальні...
П е р ш а. Оце недавно мій полюбовник явився ранком. Ну мені на другу зміну, а дочка в школі. Дивлюся. Такий тихий, умлілий і лагідний. Я кажу: “Ти знову зі своєю дружиною спав! Ти ж знаєш, що мені це не подобається. Вертайся. Нічого не дам і чарки не получиш...”
Д р у г а. Дівчата! Вчора таке почула! З телевізії про телегонію. Ну це про те, що перший самець паскудить наші хромосоми. Гени тобто. Якщо наша дівка переспить із негром, то через роки, уже в нормальному шлюбі, у неї народжуватимуться чорненькі. А якщо нашу українську кобилицю злучити з жеребцем зебри, то потім будуть вилазити смугастенькі...
У с і п р и с у т н і (у раптовій мертвій тиші) задумалися, напружено пригадували того першого... І тут голосно зазвучало від опасистої Надії з п’ятого комбайну: “А мій узяв мене незайманою! Ну і що? Так усе переламав. Так перепаскудив! Далі нікуди...”
Т р е т я. А мої хлопаки-розбишаки постійно б’ються між собою. Аж до крові. Приходжу з роботи і дивлюся – у кого пика роздерта. Значить іншому пора нігті на руках стригти...
Ч е т в е р т а (жалісливо). Коли то вже передихну? Нема спасу. Сину та дочці все життя помагаю. Внуків фактично сама виростила...
П’ я т а (у відповідь контральтом). А чого ти скімлиш? Діти в тебе нормальні, не наркомани. Морду не б’ють. Внуки пенсію не відбирають. Радій...
Ш о с т а. А отой наш налагоджувальник. Бравий майор з відкачки. Колишній пілот “Бекфайра”. Долітався, скажу вам. Такий скромняга, поважний був. Дружина, двоє діточок... А Люба грудаста, з четвертої лінії, підстрелила. Ужалила. Стінгерами своїми завалила. Такі голубки... Знялися й забігли аж у сонячну Молдавію. Кажуть там у далеких родичів... Вигрівають пуза на горбочках. Хі-хі... У лозах виноградних...
П’ я т а (до Гаїни контральтом). Ти оце встигла змотатися на вокзал, щоб якусь копійчину вторгувати. А що твій благовірний робить?
Г а ї н а. Сидить дома, яйця перевертає.
Н а д я (з п’ятого комбайну). Ото і мій такий. Цілий вечір диван і телевізор. Лежить та з боку на бік крутиться...
Г а ї н а. Та ні! То яйця в нашому інкубаторі треба кожні дві години перевертати...
Учасниці наведених розмов, Посестри Ордену, продовжували ходити на роботу попри невиплату зарплати і придуркуватість, невігластво нових керманичів. Так, ніби за інерцією плив цей корабель. Розбомблений... Без стернового. Та й без палуби теж.
Сергій казав дружині:
– Ну скільки можна? Дайте заводу спокійно померти. Він уже “заплющився” від отих торгашів на чорних джипах. А ви своєю енергією та ентузізізмом тільки продовжуєте судоми й агонію. Пуповина давно пересохла. Обрізай і тікай звідти.
Руки Гаїни, що вправно і якось весело товкли, жмакали та закручували на столі велику кулю здобного тіста, зупинилися.
– Звісно доведеться тікати. Якби ще було куди. Тільки ми підемо дружньою компанією. Знаєш, а мені хочеться зустрічатися з подругами... Звикли, поріднилися ми. Це як наркотик... А чому тебе потягло на якісь дивні образи? “Пуповина”. “Заплющився”. Скажи краще, коли кумі холодильник злагодиш?
– Завтра, серденько.
...Сергій поспішав до куми. Із розділовим трансформатором у руках, великою сумкою електромонтера на плечі. За дві години треба встигнути і поставити діагноз морозильнику, і бажано вилікувати, і хлебеснути кілька чарок фірмової наливки, і погомоніти з привітною жіночкою, і повернутися додому. У центрі міста зіткнувся з сусідом, що живе через ставок.
– Куди це ти так летиш? – реп’яхом пристав той.
– Там... У куми потенціал на корпусі з’явився... Треба швидко знять.
– Великий? – запитав сусід і чомусь потер руки.
– Та, може всі 220... Поміряємо, побачимо... Слухай. Мені ніколи. Бувай.
Відійшовши кілька десятків метрів, Сергій збагнув, що у поспіху пропустив слово “холодильника”. Оглянувся. Сусід продовжував стовбичити і весело махав рукою.
Минуло трохи більше двох тижнів. Одного стишеного ранку до чутливого вуха Гаїни долетів слабенький і такий очікуваний звук. Чорна, траурно-мовчазна шафа інкубатора раптово ожила і “запищала” глибинними голосами. Нове життя вперто заявляло про себе. Жінка вдоволено посміхнулася. Накинула на плечі куртку, вийшла надвір. Білий пес Зовал кинувся з радощів під ноги. Припадав до землі, лагідно торкався холодним носом теплих литок Гаїни. Від лоскоту жінка тихо посміювалася.
Шмат вранішнього сонця вже вигулькнув за верхів’ям Гришкового лісу. На стовпі ритуально заклекотало... Бусол, підсвічений першими променями, заступав на “варту”. Змінював лелечиху, щоб вигрівати й своїх нащадків.
