Я бігаю по квартирі, збираючись на вулицю. Гадаю, багатьом, якщо не всім, властиво метушитися, коли вони збираються. Додаткову атмосферу хаосу в помешканні створює телевізор. Він як раз розказує мені, про те, що я маю пити «Чернігівське» аби підтримати національну збірну з футболу. «Цікаво, який профіт збірній від того, що я питиму пиво? Чи не краще покопати м’яча?» Я продовжую бігати по квартирі, а тим часом зомбоящик оповідає про якесь гепабене. Реклама ліків для печінки як раз після реклами пива. Як все логічно у цьому житті.
Нарешті, я виходжу на вулицю. Туман. Коли надворі туман, сприймаєш все навколо якось по-іншому. Все навколо ніби якесь незвичне, особливе.
Я йду вулицею. Попереду лікарня. Дарма, що побудована вона давно, ще до мого народження, виглядає вона модерново і респектабельно. Я зупиняюся на відстані двохсот метрів від нею - мою увагу привернула табличка на стовпі: «Надгробні пам’ятники 100м.» І стрілочка, що вказує напрям. Майстерня, де виготовляють надгробні пам’ятники одразу біля лікарні. Я знову дивуюся, як все логічно у цьому житті.
